На кого вкаже палець - Крісті Агата

З англійської переклав Володимир Мусієнко.

Агата Крісті

НА КОГО ВКАЖЕ ПАЛЕЦЬ

Роман

1

Я досі часто згадую той ранок, коли прийшов перший анонімний лист. Його принесли з поштою під час сніданку. Пам'ятаю, я розкривав листа поволі, відчуваючи, як час ніби уповільнює свій плин і кожна мить набував особливої ваги. Лист був місцевий з машинописною адресою. Я розкрив його першого, бо на двох інших стояли лондонські штемпелі – один з тих листів, напевне, був з рахунком, а на другому я впізнав письмо одного з моїх надокучливих кузенів.

Моторошно тепер згадувати, як потішив нас із Джоанною цей лист, адже тоді ми й гадки не мали, що далі буде кров, насильство, підозра, страх. Просто було важко пов'язати все це з Лімстоком.

Та бачу, я невдало почав свою розповідь, бо не пояснив, що таке Лімсток.

Після авіаційної катастрофи мене довго переслідував смертельний жах, хоч лікарі й медсестри заспокоювали, казали, все минеться, мовляв, могло бути гірше – так, що й до смерті не встав би з ліжка. Нарешті гіпс зняли, і я знову навчився володати кінцівками. Мій лікар, Маркус Кент, поплескав мене по плечу і сказав, що все буде гаразд, я видужаю, але для цього слід виїхати на півроку у найглухіший провінційний закуток.

– Поїдьте у таке місце, де вас ніхто не знає, – сказав Маркус Кент. – Забудьте про всі справи. Захопіться місцевим життям, цікавтеся провінційними плітками, будьте у курсі всіх скандалів. Зрідка пиво – ось вам рецепт. Отож відпочинок і цілковитий спокій.

Відпочинок і цілковитий спокій! Де ж пак!

Отже, про Лімсток і Літтл-Ферз.

За часів норманського панування Лімсток був важливим політичним центром. А вже у двадцятому сторіччі про його існування мало хто й чув. Маленьке провінційне містечко, оточене з усіх боків заростями вересу й болотами, розташувалося за три милі від шосе. А щодо Літтл-Ферза – то це чепурний білий будиночок з похилою вікторіанською верандою, пофарбованою у світло-салатовий колір.

Моя сестра Джоанна як побачила Літтл-Ферз, так одразу, і сказала: це найкращий притулок для хворого. Господиня, що була до пари будиночку, мила, допотопна старенька леді, наскрізь просякнута вікторіанським духом, пояснила Джоанні, що вона ніколи б не здала Літтл-Ферза, коли б, мовляв, не такі скажені податки.

Після залагодження всіх необхідних формальностей ми з Джоанною приїхали з речами і поселилися у Літтл-Ферзі. А господиня дому, міс Емілі Бартон, переїхала на квартиру до своєї колишньої покоївки ("Моя вірна Флоренс", – називала її міс Бартон). У Літтл-Ферзі за покоївку лишилася Партрідж – похмура, але справна особа, якій удень приходила допомагати дівчина.

Не встигли ми розташуватись, як мешканці Лімстока занадилися до нас із урочистими візитами. Хто тільки не приходив: суддя Сіммінгтон – худий, стриманий, з буркотливою дружиною, що полюбляла грати у бридж; смаглявий сумовитий лікар, доктор Гріффіт, у товаристві своєї дебелої і енергійної сестри; вікарій – чоловік літній, вчений і, звісно ж, неуважний; його дружина – дивна жінка з відстороненим виразом обличчя; багатий колекціонер, містер Пай, з кутка Праєрс-Енд і, нарешті, сама міс Емілі Бартон – чудовий взірець містечкової старої дівки.

Якось Джоанна сказала, зачудовано дивлячись на візитні картки:

– Слухай, Джеррі, я навіть не підозрювала, що люди можуть запрошувати в гості візитками.

– Бо ти не знаєш провінції.

Джоанна – гарненька і весела дівчина, кохається у танцях, коктейлях, флірті та їзді на швидкісних машинах. Вона створена для великого міста.

– Не вигадуй, Джеррі, у мене цілком підходящий вигляд для Лімстока.

Я уважно її оглянув і дозволив собі з нею не погодитися. На Джоанні був чудовий костюм спортивного крою. Він їй личив, ба вона справляла в ньому враження, але для Лімстока це було занадто.

– Аж ніяк, моя люба, – заперечив я. – Твій одяг нікуди не годиться. На тобі має бути старенька вицвіла твідова спідниця, а до неї гарний кашеміровий джемпер, ще підійшло б приношене вовняне пальто, на голову фетровий капелюшок, а на ноги грубоплетені панчохи і міцні черевики. Та й лице нікуди не годиться.

– А це ще чому?! Я наклала шар спеціальної, під засмагу, косметики.

– То ж то й воно, – насмішкувато підкреслив я. – Ось якби ти жила тут, то лише б злегка припудрювала ніс і, вже напевно, не вискубувала брів.

Джоанна засміялась і сказала, що ще ніколи не була в селі і хоче досхочу ним натішитися.

– Обридне воно тобі, ще й як, – співчутливо сказав я.

– І чого б то! Я по горло сита лондонською компанією. Можеш посміятися, але я геть-чисто розчарувалась у Полові. І, мабуть, не скоро від нього отямлюсь.

Я завжди ставився скептично до сердечних справ Джоанни, бо, зрештою, всі вони були схожі й відбувалися за одним "сценарієм". Спершу вона до нестями закохувалась у якогось невдаху, невизнаного генія. Вислуховувала його нескінченні скарги й нарікання на весь світ і добивалася, щоб його визнали. Потім він виявлявся невдячним, і глибоко ображена Джоанна заявляла, що її серце розбите, аж поки, бувало, нагодиться інший понурий молодик. Як правило, це траплялося тижнів за три.

Я не переймався любовними драмами Джоанни, але помітив, що життя у провінції стало для моєї чутливої сестри чимось новим, захопливим. Вона охоче збавляла час, роблячи візити чемності. Ми щодня одержували запрошення, радо їх приймали і запрошували до себе. Пас це захоплювало, як нова гра.

Тож я й кажу, що коли ми одержали анонімного листа, він приголомшив і розсмішив нас водночас. Я дивився на нього і нічого не міг утямити. Друковані слова були вирізані й наклеєні на аркуші паперу. В щонайбрудніших виразах анонімник твердив, ніби ми з Джоанною ніякі не брат і сестра.

– Гей, Джеррі, що там таке?

– Якась брудна анонімка.

Я не міг отямитися від струсу, бо якось не чекаєш такого у безтурботному плині лімстокського життя. Джоанна одразу ж зацікавилася листом.

– Та невже? А що в пій?

В романах, я помітив, анонімок намагаються не показувати жінкам, оберігаючи їхні слабкі нерви. На жаль, я не додумався приховати листа від сестри, а відразу дав його їй. Але Джоанна виправдала мою віру в її мужність і твердий характер. Лист лише розважив її.

– Який жахливий бруд! Я давно чула про анонімні листи, але досі жодного не тримала в руках. Вони завжди такі бувають?

– Не знаю. Я їх теж не одержував.

Джоанна захихотіла.

– Слухай, Джеррі, а ти правду сказав про мою косметику. Вони й справді мають мене за повію.

– А ще, – додав я, – треба зважити й на те, що наш батько був високий на зріст, чорнявець із запалими щоками, а матінка – маленька, білява і блакитноока. Просто я удався в батька, а ти – в матір.

Джоанна задумливо кивнула головою.

– Справді, ми геть не схожі. І ніхто не повірить, що ми брат і сестра.

– Хтось таки напевно не повірив.

Джоанні все це видалося страшенно смішним. Вона підняла листа за ріжок і спитала, що з ним робити.

– Найсправедливіше було б зі словами обурення кинути його у вогонь.

Я підтвердив сказане ділом, та так, що Джоанна заплескала в долоні.

– Блискуче, Джеррі! Тобі тільки на сцену. Добре, що в нас і досі є каміни.

– Кинути в кошик на сміття було б не так драматично, – погодився я. – Звісно, можна було б підпалити листа сірником і дивитися, як він поволі горить.

– Чомусь воно завжди не хоче горіти, коли його підпалюєш. Гасне. Тобі довелося б терти сірник за сірником, – сказала Джоанна.

Вона встала і підійшла до вікна, потім рвучко обернула голову.

– Цікаво, хто його написав?

– Боюсь, ми про це ніколи не дізнаємося.

– Так, схоже, не дізнаємося, – задумливо мовила Джоанна і за хвилину повела далі: – Просто незбагненно. Мені чомусь здавалося, що ми їм сподобалися.

– Так воно і є. Це витівки якогось недоумка.

– Може, й так. Пхе, бридота!

Джоанна вийшла з кімнати, а я, курячи цигарку, подумав, що вона таки має рацію. Це бридко. Комусь не подобається наш приїзд сюди, Джоаннина юна і вміло підкреслена врода, хтось захотів зробити їй боляче. Найліпше, напевне, сприймати листа з гумором, та на душі було невесело.

Того ранку прийшов доктор Гріффіт. Ми домовилися з ним, що він ретельно, як і щотижня, мене обстежить. Мені подобався Оуен Гріффіт – смаглявий, незграбний, вайлуватий, але з вправними руками й дуже сором'язливий.

Він сповістив про значне поліпшення мого здоров'я, а потім спитав:

– Як ви себе почуваєте? Мені здається, вам сьогодні не зовсім добре, не від погоди часом?

– Та ні, все гаразд. Просто під час вранішньої кави надійшла брудна анонімка і лишила у роті поганий присмак.

Портфель випав йому з рук, тонке смагляве обличчя вражено витяглося.

– Ви хочете сказати, що теж одержали анонімку?

Я був здивований не менше від нього.

– Отже, вони тут у ходу?

– На жаль, так, віднедавна, – сумно проказав Гріффіт.

– Он воно що! Тоді мені все зрозуміло. А я подумав, що це наш приїзд комусь не припав до душі.

– Ні, ні. Тут щось зовсім інше. Просто… А про що був лист? Принаймні… – Він раптом почервонів і знітився. – Мабуть, мені не слід було питати?

– Заспокойтеся, Гріффіте, нічого особливого. В ньому йшлося про те, що Джоанна ніяка мені не сестра, мовляв, я привіз сюди повію. Оце вам зміст у двох словах.

Його смагляве обличчя спалахнуло від гніву.

– Яке паскудство! А ваша сестра, як вона це сприйняла?

– О, Джоанна в мене молодця. Вона дівчина сучасна і з характером. Її це навіть потішило. До того ж вона таких листів ніколи не одержувала.

– Хвалити бога, – тепло мовив Гріффіт.

– Саме так, напевне, й слід дивитися на анонімки – як Джоанна. І не перейматися.

– Воно-то, може, й так, але… – почав і одразу ж змовк Оуен Гріффіт.

– Що?

– Бачте, містере Бертон, досить цій халепі початися – і вже її не спиниш.

– Уявляю.

– Сподіваюсь, ви розумієте, що це явище патологічне.

– Ви когось підозрюєте?

– Ні, але хотів би знати, хто це. Розумієте, анонімну пошесть, як правило, викликає одна з двох причин: конкретна – коли листи спрямовані проти однієї людини або групи людей, тобто вони мотивовані. Людина має зуба на когось і шукає найбрудніший і найпідступніший спосіб поквитатися. Це підло й гидко, але така людина не конче має бути з якоюсь патологією. Такі випадки легко розкриваються. Найчастіше анонімником буває вигнаний слуга, якась заздрісниця тощо.