На кого вкаже палець - Крісті Агата

Що там казати, Джоанна – природжений слухач. Та й після стількох невизнаних геніїв, котрих довелося переслухати моїй сестрі, Оуен Гріффіт був їй за іграшку. Коли ми дійшли до третьої склянки хересу, Гріффіт почав розповідати про якусь рідкісну реакцію чи то травму такими науковими термінами, що його міг зрозуміти хіба що колега-медик. Джоанна вдавала, ніби все розуміє і дуже зацікавлена розповіддю.

Якийсь час мене мучило сумління. Джоанна чинила зле. Гріффіта легко було зачарувати і пошити в дурні. Жінки й справді дияволи. Але потім я подивився на Гріффіта у профіль, на його довге рішуче підборіддя, суворо стиснені губи, і мені здалося, що Джоанна не кепкує з нього. Та й, зрештою, це його клопіт. Коли він дозволяє жінці крутити собі голову, то він сам цього хоче.

Потім Джоанна сказала:

– Залишайтеся з нами полуднати, докторе Гріффіт.

Той ледь почервонів і пояснив, що лишився б, якби не сестра. Вона чекатиме його.

– Я їй подзвоню і все розтлумачу, – вихопилася Джоанна і побігла дзвонити.

З того, як непевно почувався Гріффіт, я зробив висновок, що він таки побоюється своєї сестри. За хвилину повернулася Джоанна і весело сповістила, що все гаразд. Оуен Гріффіт лишився з нами полуднати і виглядав задоволеним. Ми говорили про книжки, п'єси, світову політику, музику, малярство і сучасну архітектуру, а про Лімсток, анонімні листи, місіс Сіммінгтон забули геть, і, здавалося, Гріффітові тільки того й треба було. Він сяяв від щастя. Його похмуре лице просвітліло, і в розмові він виявився цікавим і знаючим. Коли Гріффіт пішов, я сказав Джоанні, що цей хлопець надто порядний для її штучок.

– Звісно, всі ви, чоловіки, один за одного.

– За що ти його так переслідуєш, Джоанно? Не дав спокою вражене самолюбство?

– Може, й так, – відповіла вона.

Того вечора нас було запрошено на чай до міс Емілі Бартон. Ми вирішили піти пішки, бо я вже почувався добре і був певен, що здолаю гору по дорозі назад. Ми, напевне, прийшли зарані, бо двері нам відчинила висока, худа, сувора на вигляд жінка і сказала, що міс Бартон ще не прийшла.

– Але вона знає, що ви прийдете сьогодні, і я про це знаю. Тому, коли ваша ласка, зайдіть і почекайте її.

Це, очевидно, була "Вірна Флоренс". Ми пішли за нею по сходах і опинились у дуже затишній вітальні, щоправда, в ній було забагато меблів. Деякі з них, мені здалося, були з Літтл-Ферзу. Жінка, мабуть, пишалася своєю кімнатою, бо одразу ж сказала:

– Гарненька, правда ж?

– Дуже, – приязно відказала Джоанна.

– Я намагаюся влаштувати для неї все якнайкраще. Звісно, не так, як би мені хотілося і як вона на те заслуговує, їй годиться жити у власному будинку, а не в найманих кімнатах.

Флоренс подивилася з лютим докором спершу на меле, потім на Джоанну. Я відчував, що то був не найщасливіший наш день. Джоанну вилаяли Еймі Гріффіт і Партрідж, а тепер нам обом вичитувала "Дракон Флоренс".

– Я дев'ять років була покоївкою у Літтл-Ферзі, – зауважила вона.

Джоанна, роздратована такою несправедливістю, сказала:

– Але ж вона сама здала будинок у бюро найму.

– Змушена була, – в'їдливо кинула Флоренс. – Вона завжди жила гак ощадливо і скромно. Чому власті не дають їй спокою з тими податками? І тут хочуть урвати собі шмат.

Я скрушно похитав головою.

– Поки була жива стара леді, в їхньому домі завжди водилися гроші. А потім її рідні почали вимирати, сердешні. Міс Емілі доглядала їх. Занапастила себе і своє здоров'я. Я жодного разу не чула від неї нарікань. Така вона терпляча. А тут ще й з грошима скрута! Міс Емілі каже, що акції не дають прибутку, а чому, хотіла б я знати? їм має бути соромно обдурювати літню леді, що не розбирається у цифрах і їхніх махінаціях.

– Усіх спіткало те ж саме, – пояснив я, але Флоренс не вгавала:

– Це зрозуміло, коли йдеться про людей, які самі можуть дати собі раду. А за нею треба доглядати, і я доглядатиму, доки вона буде зі мною. Пильнуватиму, щоб ніхто її не обманював і не засмучував. Я все зроблю для міс Емілі.

Пильно дивлячись нам в очі, щоб її думка таки дійшла до нас, невгамовна Флоренс вийшла з кімнати, обережно зачинивши двері.

– Слухай, Джеррі, ти часом не почуваєш себе кровопивцею? – спитала Джоанна. – Бо я почуваю. Слухай, що з нами коїться?

– Здається, ми щось не так робимо, – сказав я. – Мейган стомилася від нас, Партрідж недолюблює тебе, Флоренс ненавидить нас обох.

– Цікаво, чому все-таки Мейган пішла від нас? – спитала Джоанна.

– Ми їй набридли.

– Не думаю. Боюсь, їй щось натуркала Еймі Гріффіт.

– Коли вони розмовляли вранці на сходах?

– Ніби й недовго розмовляли, але…

Я закінчив думку:

– Ця жінка здатна розтоптати все зі своєю слоновою вдачею! Вона…

Двері відчинилися, і увійшла міс Емілі – розпашіла, трошки захекана й нібито чимось збуджена. Її блакитні очі аж горіли. Вона одразу ж защебетала до нас:

– О дорогенькі, вибачте! Я закуповувала продукти і затрималася. Мені не сподобалися тістечка в "Блу Роуз", якісь несвіжі, тож я пішла до місіс Лайгонз. Тістечка я купую насамкінець, тоді маєш найсвіжішу випічку, а не вчорашню. Але мені так прикро, що я примусила вас чекати, їй-право, це просто негарно з мого боку…

Джоанна вирішила заспокоїти міс Бартон і перебила її:

– Це наша провина, міс Бартон, бо ми прийшли зарані. Джеррі захотів іти пішки, а він тоді так налягає на ноги, що ми завжди приходимо зарані.

– Ніколи не буває зарані, моя люба. Не кажіть так. Все добре – завжди до речі, – сказала вона і ніжно поплескала Джоанну по плечу. Та аж засяяла: нарешті, здається, їй сьогодні пощастило – вона мала успіх.

Емілі Бартон обдарувала своєю усмішкою і мене, лише з острахом, як той, хто наближається до тигра-людожера, знаючи, що якусь мить він його не чіпатиме.

– Які ви ласкаві, містере Бертон, що прийшли до мене на таке жіноче запрошення, як запрошення на чай, – сказала міс Емілі, напевне, уявляючи собі чоловіка істотою, що постійно дудлить віскі з содовою, курить сигару або спокушає дівчат і заводить романи з заміжніми дамами. Коли згодом я розповів про це Джоанні, вона сказала, що Емілі Бартон і сама рада була б зустріти такого чоловіка, але він ніяк не траплявся.

А тим часом Емілі Бартон клопоталася біля столиків, пакриваючи їх для чаю. За хвилину увійшла Флоренс, несучи тацю з чаєм і гарними порцеляновими чашками, які, напевно, міс Емілі забрала з Літтл-Ферзу.

Чай був справжній китайський, були сандвічі з маслом і багато тістечок. Флоренс змінилася до невпізнання. Вона сяяла, дивлячись на міс Емілі з материнською ласкою в очах, як на кохане дитя, що втішається грою в чаювання.

Наша господиня припрошувала нас так красненько, так щиро, що ми з Джоанною їли далеко більше, ніж нам хотілося. Маленька леді упивалася такими гостями. І тоді я зрозумів, що для Емілі Бартон наш візит був неабиякою подією: адже ми – двоє людей із загадкового Лондона – таємничого і вишуканого.

Зрозуміло, невдовзі наша розмова торкнулася місцевих тем. Міс Бартон з особливою теплотою говорила про доктора Гріффіта, його доброту і здібності до медицини. Містер Сіммінгтон, за її словами, був талановитий юрист, бо допоміг міс Бартон одержати певну суму грошей від прибуткового податку, про які вона ні сном ні духом не відала. Він, мовляв, завжди був такий добрий до своїх дітей, вірний їм і своїй дружині, а вона, бач, наклала на себе руки.

– Бідолашна місіс Сіммінгтон, лишила таких дрібняток без матері. Вона слабувала останнім часом, через те й вчинила так. Мабуть, у неї був стресовий стан. Я читала про це в газетах. Люди самі не відають, що коять у такому стані. І вона теж не відала, бо тоді як би вона забула про містера Сіммінгтона і своїх діток?

– Той анонімний лист став для неї фатальним, – мовила Джоанна.

Міс Бартон спалахнула і докірливо сказала:

– О любі мої! Я наслухалася про ці листи. Скажу вам, не зовсім приємна тема для розмов. Гадаю, нам краще про них забути.

Що ж, міс Бартон могла їх обійти і забути, але декому це непросто зробити. Однак я слухняно змінив тему, і ми почали говорити про Еймі Гріффіт.

– Чудова, ну просто чудова жінка, – одразу ж почала міс Бартон. – Її енергія та організаційні здібності просто вражають. Вона така добра до своїх дівчаток в інституті, така практична і сучасна під усіма поглядами. І віддана своєму братові. Приємно бачити таку відданість між братом і сестрою.

– Чи не занадто ця відданість обтяжлива для нього? – спитала Джоанна.

Емїлі Бартон ошелешено втупилася у Джоанну.

– Та вона ж усім заради нього жертвує! – вигукнула міс Емілі з докором.

Я помітив у очах Джоанни щось схоже на "невже?" і поспішив завести мову про містера Пая. Емілі Бартон повагалася, перш ніж почати говорити про нього, і врешті спромоглася лише на те, що повторила кілька вже виголошених того дня фраз про доброту, заможність і благородство цього чоловіка. Щоправда, на її думку, до нього приїздять якісь непевні люди, але це, мабуть, тому, що він багато їздив по світу. Ми зійшлися на тому, що мандри не лише розширюють обрії нашого пізнання світу, а й призводять до знайомств із непевними людьми.

– Я сама стільки разів хотіла поїхати у навколосвітню подорож, – сумно мовила Емілі Бартон. – Читаєш про це в газетах, і такі ті подорожі здаються привабливі.

– Чому ж ви досі не поїхали? – спитала Джоанна, Такий перехід від мрій до реальності, здавалося, стривожив міс Емілі.

– О ні, ні. Це просто неможливо.

– А то чому? Навколосвітні подорожі досить дешеві.

– Річ не в грошах. Я не хочу подорожувати сама. Самій якось дивно, правда?

– Ба ні, – заперечила Джоанна, і міс Емілі подивилася на неї підозріливо.

– Та й не знаю, як би я впоралася з багажем… І як це сходити на берег у заморських портах… Та й щоразу міняти гроші…

Настрахана уява маленької леді, напевне, малювала їй щокроку страшні пастки, і Джоанна поспішила заспокоїти міс Емілі, перевівши розмову на близьке свято урожаю. І ми цілком природно перейшли до розмов про місіс Дейн Кал-троп. На мить легкий спазм спотворив обличчя міс Бартон.

– Ви знаєте, мої любі, вона дивачка. Часом таке каже.

Я спитав, що саме.

– О, навіть не знаю. Такі несподівані речі. А як вона дивиться на вас – ніби поряд не ви, а хтось інший! Навіть не знаю, як про це сказати. Та й потім, вона зовсім не прагне, як би це сказати, ну, втручатися.