На кого вкаже палець - Крісті Агата

Я йтиму повз вас і занесу.

Мені здалося, що бідолаха Гріффіт таки закохався. Бісова Джоанна! Гріффіт надто хороша людина, щоб водити його за носа.

Я попрощався з ним, бо побачив його сестру. Тепер уже мені хотілося з нею поговорити.

Еймі Гріффіт почала, як завжди, з копита:

– Просто жахливо! – продзижчала вона. – Я чула, що ви явилися туди дуже рано.

У кожному її слові звучало запитання, а очі спалахнули на слові "рано". Я не збирався розповідати про дзвінок Мейган, а сказав лише:

– Розумієте, мене цілий вечір учора щось мучило. Дівчина збиралася прийти до нас на чай, але не прийшла.

– І ви подумали про найстрашніше. Та ж ви провидець!

– Я справжній детектив.

– Це перше вбивство у Лімстоку. Страшенний ажіотаж, скажу я вам. Сподіватимемося, поліція буде на висоті.

– Не маю жодного сумніву. Адже вони майстри своєї справи.

– Навіть не можу пригадати, яка та дівчина з себе, хоча вона десятки разів відчиняла мені двері. Тиха, непомітна істота. Вдарили по голові, а потім ще й проламали череп – так сказав мені Оуен. Думаю, це її хлопець. А ви як гадаєте?

– Ви так вирішили?

– Це мені здається найвірогіднішим. Напевно, посварились. Молодь тут дуже зіпсута – погана спадковість у більшості з них. – Вона помовчала хвилину, потім вела далі: – Я чула, що тіло знайшла Мейган Хантер? Її це не дуже вразило?

– Дуже, – коротко відказав я.

– Можу уявити. Мені здається, вона слабка на голову, а така знахідка може вибити у неї останній глузд.

Мені раптом спало на думку з'ясувати дещо у міс Гріффіт.

– Скажіть, міс Гріффіт, це ви вчора намовили Мейган повернутися додому?

– Я б не сказала, що саме намовила.

– Але ж ви їй щось таке сказали? – не відступався я.

Еймі Гріффіт рішуче відставила ногу і подивилася мені у вічі. Так, ніби збиралася боронитись.

– Негарно, коли дівчина не держиться хати. Вона ще молода і не знає, що можуть плескати язики. Я вважала за свій обов'язок нагадати їй про те…

– Язики? – я перебив, бо вже не міг стримати люті.

Проте Еймі Гріффіт вела далі з тією неймовірно благодушною самовпевненістю, що була її найприкметнішою рисою.

– О, то ви не знаєте, які плітки ходять по людях. А я знаю. Повірте, я й на мить не припускаю чогось такого. Але ж знаєте, які люди, – коли є нагода сказати якусь погань, то вони неодмінно скажуть! Та й надто велике випробування для дівчини – самій заробляти собі на хліб.

– Заробляти собі на хліб?! – розгубився я.

– Що й казати, жереб нелегкий. І гадаю, вона вчинила правильно. Я маю на увазі, що вона не могла піти в таку лиху годину й лишити дітей без догляду. Вона просто молодця, скажу вам, просто молодця. Я всім так кажу. Хоч, звісно, злостивці все одно балакатимуть…

– Про кого?

– Та про Елсі Холланд, певна річ, – нетерпляче сказала Еймі Гріффіт. – Вона дівчина старанна і знає свої обов'язки. Крім того, вона дуже приємна.

– А що ж кажуть люди?

Еймі Гріффіт засміялася, і той сміх видався мені страшенно єхидним.

– Люди кажуть, ніби вона подумує стати місіс Сіммінгтон номер два і готова на все, аби втішити вдівця і стати йому опорою.

– Он воно що! – приголомшено мовив я. – Але ж місіс Сіммінгтон тільки тиждень тому як померла!

Еймі Гріффіт знизала плечима:

– І я про те саме кажу. Якісь дурниці! Та ви ж знаєте, які люди. Міс Холланд дівчина молода і вродлива, а цього досить. І потім, бути гувернанткою для дівчини – не перспектива. Я б не здивувалася, якби їй захотілося завести дім і чоловіка. Звісно, – не вгавала вона, – бідолаха Дік Сіммінгтон і гадки про те не має! Він і досі не може отямитися після смерті Монл. Але ж ви знаєте чоловіків! Коли дівчина завжди поряд, піклується про нього, віддано доглядає дітей, то він почуває себе у боргу перед нею.

– І ви вважаєте, що Елсі Холланд плекає якісь надії? – спитав я тихо.

– Та ні, зовсім я так не вважаю, – обурилася Еймі Гріффіт. – Мені дуже шкода, що на неї так кажуть. Тому я намагалася пояснити Мейган, щоб вона повернулася додому. Це краще, ніж лишати Діка Сіммінгтона і дівчину самих.

Я потроху почав розуміти. Еймі Гріффіт весело всміхнулась і сказала:

– Ви вражені, містере Бертон, почувши наші невинні містечкові плітки? Я вам так скажу: люди завжди лихословлять, – вона засміялась і пішла геть.

Біля церкви я зустрів містера Пая. Він розмовляв з Емілі Бартон. Старенька була розчервоніла і збуджена. Містер Пай зрадів мені:

– А, містере Бертон, доброго ранку. Як поживає ваша мила сестричка?

Я розповів йому про Джоанну.

– Але чому вона не прилучається до нашого провінційного парламенту? Нас усіх так вразила ця подія. Як-не-як убивство! І де! У нашому забутому богом містечку. А звучить, як зі сторінок "Санді Н'юспейпер". Не найцікавіший із злочинів, щоправда. Підле брутальне вбивство маленької служниці.

– Це жахливо, – сказала міс Бартон. – Така хороша дівчина. Вона прийшла до мене з притулку "Сент Клотільд Хоум" ще дівчинкою. Була така здібна і стала гарною служницею. Партрідж не могла нею нахвалитися.

– Агнес приходила вчора на чай до Партрідж. Еймі Гріффіт, напевне, казала вам, – ніби між іншим кинув я.

– Так, так, вона казала. І дивувалася, бо це щось нове для служниці дзвонити по телефону господареві дому, – згадав містер Пай.

– Партрідж ніколи б собі такого не дозволила. Я просто дивуюсь Агнес, – обурено заявила міс Бартон.

– Ви відстали від життя, люба леді. Моїх двоє супостатів цілими днями дзвонять по телефону і закурили увесь будинок. Мусив нагримати на них. Але що ти їм скажеш, коли Прескотт чудово готує, хоча й запальний, а місіс Прескотт – першорядна покоївка?

– Справді, містере Пай, вам дуже пощастило з прислугою. Ми всі про це знаємо.

Я негайно втрутився у розмову, бо не хотів, щоб вона переходила в буденне русло.

– Звістка про вбивство розлетілась так швидко, – сказав я.

– А це вже як завжди, – сердито мовив містер Пай. – Досить різникові чи пекареві щось почути, як за хвилину весь Лімсток знатиме. У них справжня комора чуток. На жаль, Лімсток перевівся: анонімні листи, вбивства, – які хочеш злочини.

Емілі Бартон раптом нервово заявила:

– Вони навіть не підозрюють, навіть гадки не мають, що… обидва злочини пов'язані один з одним.

Містер Пай одразу ж ухопився за її думку.

– Цікаво, цікаво. Дівчина щось знала, тому її і вбили. Так, так. Цілком вірогідно. Ви просто молодець, міс Бартон.

– Мені більше несила цього терпіти, – уривчасто сказала міс Бартон і, різко обернувшись, пішла геть.

Містер Пай подивився їй услід, і його рожеве лице херувима зморщилося у лукавій посмішці.

– Чуйна душа. Чарівна істота, правда? Просто з минулої епохи. Тепер таких немає. Напевне, мати була з міцним характером. На ній трималася сім'я, здається, з 1870 року. Вони прожили ніби під ковпаком. Люблю стрічатися з такими типами.

Мені не хотілося говорити про людей минулої епохи.

– Що ви думаєте про все це? – спитав я.

– Про що саме?

– Анонімні листи, вбивства…

– Про спалах злочинності у нашому містечку? А ви?

– Я перший вас спитав, – мовив я ґречно.

– Знаєте, я цікавлюся усякою ненормальністю. Це моє хобі. Такі, здавалося б, непідхожі люди, а роблять фантастичні речі. Візьмімо хоча б випадок з Ліззі Борден. Йому немає якогось більш-менш розумного пояснення. І тут моя порада поліції: вивчайте характер. Облиште відбитки пальців, зіставлення почерків, закиньте мікроскопи, а натомість вивчайте, що і як роблять люди, їхню поведінку і навіть те, як вони їдять. Чи сміються без усяких причин.

Я здивовано звів брови.

– Божевілля?

– Саме. Саме божевілля, але вам його не побачити.

– Хто ж це?

Його очі стрілися з моїми, і він усміхнувся.

– Ні, ні, Бертоне, це може бути просто наклеп. Нам тільки цього бракувало.

І він легкою ходою пішов від мене.

6

Проводжаючи поглядом містера Пая, я побачив, як відчинилися церковні двері і вийшов преподобний Калеб Дейн Калтроп. Побачивши мене, він усміхнувся, ніби щось згадав.

– Доброго ранку, містере…

– Бертон, – допоміг я йому.

– О ні, ні, не думайте, що я забув ваше ім'я. Просто не спало одразу на думку. Чудовий день, правда?

– Чудовий, – відповів я коротко.

Він знову подивився на мене задумливо.

– Щось таке я хотів… Ага, це бідолашне дитя – служниця в Сіммінгтонів. Важко повірити, скажу вам, що в нашому Лімстоку могло статися вбивство.

– Справді, це фантастично, – підтвердив я.

– Здається, я іще щось таке чув, – він нахилився до мене: – Я чув, що люди одержують анонімні листи. А ви?

– Чув.

– Брудні, підлі речі кояться. – Він замовк, а потім проказав якусь довжелезну цитату з латини. – Ці слова Горація слушні, як по-вашому?

– Цілком і повністю, – підтвердив я.

Здавалося, більше ні з ким було поговорити по суті, і я попростував додому. Дорогою зайшов до крамниці, купи" тютюну та пляшку хересу, щоб удома спокійно сісти і якось розібратися з почутими думками про злочин.

Я дістався Літтл-Ферзу під самий другий сніданок. Джоанна стояла біля вікна у вітальні і дивилася так, ніи думки її витали десь далеко-далеко.

– Чим ти займалася? – спитав я.

– І сама не знаю. Так, нічим.

Я вийшов на веранду. До залізного столика були приставлені два стільці. На самому ж столику стояли дві склянки для хересу. Те, що я побачив на одному із стільців, спантеличило мене.

– Що це? – спитав я Джоанну.

– О, я гадаю, це знімок хворої селезінки або чогось іншого. Доктор Гріффіт думає, що мене це може зацікавити.

Я зачудовано подивився на фотографію. Кожен залицяється до жінки по-своєму. Але я, по правді, ніколи б не вдавався до того, щоб робити це з допомогою фотографії хворої селезінки, ба навіть здорової. Незаперечним лишалося одне – Джоанна сама попросила його про це!

– У неї зовсім непривабливий вигляд, – зауважив я. Джоанна щось пробурмотіла на знак згоди.

– Як Гріффіт? – спитав я.

– Він дуже стомлений і нещасний. Таке враження, наче його мучить якась підозра.

– Селезінка, що не піддається лікуванню?

– Не мели дурниць, Джеррі. Я кажу про цілком певні речі.

– Схоже, він накинув на тебе оком. Краще б ти його віднадила, Джоанно.

– Ну, знаєш! Я нічого поганого не зробила!

– Жінки завше так кажуть.

Джоанна сердито вибігла з кімнати. Хвора селезінка почала скручуватися на сонці. Я взяв її за ріжок і відніс у вітальню. Сам я не був у захваті від неї, але розумів, що це один із скарбів Гріффіта.

Я нахилився біля книжкової шафи, витяг з нижньої полиці товсту книжку, щоб закласти фотографію між сторінками й вирівняти її.