На кого вкаже палець - Крісті Агата

З настанням ночі у Лімстоку не виходять з дому. Перші будівлі стояли зовсім поряд. Серед них особливо виділявся потворний гостроверхий будинок Жіночого інституту. Його обриси невиразно окреслювались у світлі зірок, і я відчув, як мене щось спонукає підійти і подивитися на нього зблизька. Не знаю, можливо, я вловив тінь людини, що крадькома прослизнула у ворота. Мене нестримно тягло до цього місця. Ворота були відхилені, і я пройшов крізь них у двір. Коротенька доріжка і чотири східці вели до дверей. Хвилину-другу я постояв біля них, вагаючись, що робити далі. Раптом зовсім поряд почулося шарудіння. Так, наче шаруділа жіноча сукня. Я рвучко обернувся і пішов до рогу будинку на звук. Там нікого не було. Звернувши за ріг, я несподівано зовсім поряд побачив відчинене вікно.

Потихеньку підкрався, прислухавсь. Було тихо, жодного звуку, та я відчував, що всередині хтось є. Моя спина ще не зовсім зміцніла для акробатики, але я сяк-так виважився на руках і, перехилившись через підвіконня, звалився всередину й наробив шуму. Потім устав, прислухався і, виставивши перед себе руки, пішов углибину. Праворуч почувся слабкий звук. Я згадав, що в кишені була запальничка, і миттю запалив її. Одразу ж різкий низький голос наказав:

– Погасіть!

Я негайно погасив запальничку, бо впізнав голос Неша. Він узяв мене за руку і повів через двері в коридор. Тут не було вікон. Він засвітив лампу і подивився на мене скоріше з жалем, ніж зі злістю.

– І треба ж було вам нагодитися саме в цю мить, містере Бертон.

– Вибачте, але мені здалося, що тут хтось був, – пробурмотів я.

– Ви кого-небудь бачили?

Я повагався, а потім сказав:

– Не певен. Мені здалося, ніби хтось прослизнув крізь ворота, ото й тільки. Потім я чув шарудіння.

– Слушно, – кинув Неш. – Хтось ходив навколо будинку перед вами. Він чи вона – не розібрати, постояло під вікнами і, напевно, почувши вас, швидко зникло.

Я знову вибачився і спитав:

– А що вас привело сюди?

– Я твердо дотримуюся думки, що анонімниця не облишить писати листів. Вона цілком усвідомлює, що це небезпечно, але вже не може втриматися. Це як п'яниці випивка, а наркоману – наркотики.

Я кивнув головою.

– Тепер, бачте, я мушу знати, хто ця людина, яка хоче, щоб листи були по змозі такі самі, як і попередні. У неї є вирізані сторінки з книжки і є з чого виклеювати листи. А ось із конвертами складніше. Адресу вона воліє друкувати на тій самій машинці. Вона не ризикує послуговуватися іншою або я" писати од руки.

– Невже ви вірите, що вона продовжуватиме гру? – скептично зауважив я.

– Я цього певен і б'юсь об заклад на що хочете, вона прийде. Ці люди страшенно самовпевнені! І я дійшов висновку, що хто б то не був – доконче прийде зі смерком до інституту, щоб надрукувати адресу.

– Міс Гінч? – спитав я.

– Можливо.

– Хіба ви цього і досі не знаєте?

– На жаль, ні.

– Ну хоча б підозрюєте?

– Підозрюю. І людина ця вельми хитра, бо знає всі ходи у грі.

Я спробував уявити, яку павутину розпустив Неш: кожного листа, що його опускає у поштову скриньку або ж лишає деінде підозрювана людина, негайно перечитують. Рано чи пізно злочинець має помилитися.

Я втретє вибачився за свою запопадливість і небажану присутність.

– Тепер не вернеш, – сказав Неш по-філософському. – Наступного разу бажаю вам успіху.

Я вийшов надвір. Біля моєї машини хтось стояв. Неймовірно, але то була Мейган.

– Привіт! – сказала вона, як завжди. – Я так і подумала, що це ваша машина. А що ви тут робите?

– Правильніше було б спитати, що ви тут робите?

– Гуляю. Я люблю гуляти вночі. Ніхто тебе не спинить і не чіплятиметься з усякими дурницями. Я люблю дивитися на зорі, та й повітря вночі чистіше.

– Це все зрозуміло. Але, погодьтесь, тільки коти і відьми гуляють уночі. Вас же шукатимуть.

– Не шукатимуть. Їх не цікавить, де я і що роблю.

– Як ви себе почуваєте? – спитав я.

– Та ніби гаразд.

– Міс Холланд піклується про вас?

– Елсі як Елсі, кращою не стане.

– Сердито, але справедливо, – погодився я. – Стрибайте у машину, я відвезу вас додому.

Те, що Мейган. не цікавляться, було неправдою, бо коли ми під'їхали до їхнього будинку, Сіммінгтон стояв на ґанку, а побачивши машину, пішов назустріч.

– Привіт, Мейган з вами? – спитав він.

– Так, я привіз її.

– Не слід виходити з дому, нікого не попередивши, – сказав він сердито. – Міс Холланд дуже хвилювалася за тебе.

Мейган щось пробурмотіла і, прослизнувши повз Сіммінгтона, зникла у будинку. Сіммінгтон важко зітхнув.

– Доросла дівчина – такий клопіт, коли росте без матері. Боюсь, що їй уже пізно йти вчитися, – сказав він і, підозріливо глянувши на мене, додав: – Сподіваюсь, це ви брали її кататися?

Я вирішив не виводити його з цієї омани.

7

Вранці я не знаходив собі місця. Події минулого вечора не вкладалися в голові. Настав день щомісячного огляду в мого лікаря Маркуса Кента. Я вирішив їхати потягом. На превеликий мій подив, Джоанна вирішила залишитись у Лімстоку. Вона завжди радо їхала зі мною, і ми кілька днів проводили в Лондоні. А тепер не схотіла навіть на день і сказала, що в неї багато справ, та й чого трястися у задушливому вагоні, коли погода така гарна. Важко було щось заперечити, але це було не схоже на Джоанну. На станцію вона теж не захотіла мене відвезти, і я вирішив залишити машину на стоянці до приїзду.

Дорогою я наздогнав Мейган, що брела невідомо куди, і зупинився.

– Привіт, що ви тут робите?

– Гуляю.

– Вельми невесела прогулянка. Повзете, як сонний рак.

– А куди мені поспішати?

– Коли так, то проведіть мене на станцію. – Я відчинив дверці, і Мейган сіла в машину.

– А куди ви їдете? – спитала вона.

– До свого лікаря.

– Почала боліти спина?

– Навпаки, стало краще. Сподіваюсь, мій лікар буде задоволений.

Мейган кивнула головою. Ми під'їхали до станції. Я припаркував машину і пішов купляти квиток. Людей на платформі було мало, і я не побачив жодного знайомого.

– Ви не позичите мені пенса? – раптом спитала Мейган. – Хочу купити плиточку шоколаду в автоматі.

– Прошу, дитино, – сказав я, даючи їй монету. – Може, вам ще медяника купити?

– Я більше люблю шоколад, – відповіла вона, не помітивши сарказму, і пішла до автомата.

Я подивився їй услід, і мене охопило роздратування. На ній були стоптані черевики, грубі панчохи, нужденний джемпер і така сама спідниця. Не знаю чому, але мене це страшенно розлютило. Коли вона повернулася, я сердито сказав:

– Чому ви носите ці жахливі панчохи?

Вона здивовано подивилася на них і відказала:

– А чим ці панчохи погані?

– Всім. На них дивитися гидко. І джемпер якийсь пошарпаний.

– Та наче нормальний. Вже стільки років його не скидаю.

– Воно й видно. І як вам не…

У цю мить підійшов поїзд і перебив мою сердиту нотацію. Я сів у пусте купе першого класу, спустив віконницю і вистромився, щоб продовжити розмову. Мейган стояла під вікном, задерши голову, і дивилася на мене.

– Чому ви такий сердитий? – спитала вона.

– Зовсім я не сердитий. Мене доводить до нестями ваш вигляд нечупари і те, що вас це зовсім не хвилює.

– Гарнішою я не стану, як би не одягалася.

– Облиште! Я хочу бачити вас іншою, хочу забрати у Лондон і одягти по-людському.

– Я вам вірю, – сказала вона лагідно.

Потяг рушив. Я подивився на Мейган, на її сумне обличчя. І тут на мене найшло. Я відчинив двері і втягнув Мейган у купе. Почувся сердитий крик чергового по станції, але він тільки й міг зробити, що миттю зачинити двері.

– Навіщо ви це зробили? – спитала вона, потираючи коліно.

– Замовкніть! Ви їдете зі мною у Лондон, і я покажу вам, на кого можна бути схожою, якщо захотіти. Мені набридло бачити вас обшарпаною.

– О! – тільки й спромоглася Мейган.

Увійшов кондуктор, і я купив їй квитка. Вона принишкла у кутку й побожно дивилася на мене.

– Я бачу, ви запальний, – сказала вона, коли кондуктор вийшов.

– Навіть дуже. Це в нас родове.

Я не міг пояснити їй душевного поруху, що спонукав мене вчинити саме так. Коли вона стояла під вікнами вагона, у неї був вигляд цуценяти, яке господар залишив дома. Тепер на лиці в неї малювався нестямний захват цуценяти, що його господар узяв на прогулянку.

– Ви, мабуть, не дуже добре знаєте Лондон? – спитав я.

– Та ні, знаю. До школи я їздила через місто, була у зубного лікаря і в дитячому театрі.

– Я покажу вам інший Лондон.

Ми прибули в Лондон за півгодини до часу, призначеного для візиту до мого лікаря. Я зупинив таксі, і ми поїхали до "Міратін", Джоанниного ательє. Мері Грей, що тримала ательє, у свої сорок п'ять років була незвичайною жінкою, енергійною, розумною, з нею приємно спілкуватися. Мені вона завжди подобалася. Коли ми увійшли, я попередив Мейган:

– Ви моя кузина, пам'ятайте.

– А то чому?

– Так треба.

Мері Грей саме поралася біля повної, жінки, що приміряла тісну вечірню сукню. Я підійшов до неї і відвів убік.

– Послухайте, я привів до вас свою маленьку кузину. Джоанна теж збиралася з нами, але останньої миті їй подзвонили. Та вона запевнила, що я цілком можу покластися на вас. Подивіться лишень, на що схожа ця дівчина!

– Та бачу! – з почуттям мовила Мері Грей.

– Так ось, я хочу, щоб ви одягли її з ніг до голови. У вас повна свобода дій. Панчохи, туфлі, білизна – все! До речі, чоловік, що робить Джоанні зачіску, десь поблизу?

– Антуан? За рогом. Я сама коло цього заходжусь.

– Ви просто знахідка, – похвалив я Мері.

– О, я з радістю все зроблю. І не тому, що за це платять гроші, хоч із цим тепер і доводиться рахуватись. До речі, половина моїх клієнток не платить за рахунками. Але, як я сказала, з радістю все зроблю.

Мері Грей професійним поглядом окинула Мейган, що стояла біля входу, і сказала:

– У неї приємна фігура.

– У вас не очі, а рентген, – похвалив я її. – Як на мене, то вона безформна.

Мері Грей посміхнулась і пояснила:

– Ось вам теперішні школи з їх вихованням. Схоже, вони хизуються тим, що відбили у дівчаток охоту чепуритися і перетворили їх на казна-що. У них це називається: бути милою і незіпсутою. Бог знає скільки часу збіжить, поки дівчина знову стане схожою на людину. Звіртеся на мене і можете бути цілком спокійним.

– Гаразд, – погодився я. – Близько шостої я приїду по неї.

Маркус Кент був дуже задоволений моїм здоров'ям і сказав, що я перевершив усі його сподівання.

– У вас воляче здоров'я, коли ви так швидко зуміли вичухатися.