Повість про Чоловічка - Кестнер Еріх

Чого директор такий непривітний до нього, до нового улюбленця публіки?

— Ти навіть не знаєш, як мене звати!

— Браузеветтер...

— Від дня народження мене звати Браузепульвер,— сердито пояснив директор.— Не Браузевассер і не Браузеветтер, а Браузепульвер. І не Юкпульвер, і не Шляфпуль-вер, а як?

— Браузепульвер,— тихо підказав Максик.

Краще б він під землю провалився! Аж тут вийшов з-за завіси наїзник Галопінський і спитав:

— Чого ви так гніваєтеся, пане Браузепульвер?

— Ви погляньте на цього хлопчиська,— сердито відповів директор.— Вбігає сюди, на манеж, питає мене, чи сьогодні середа, і називає мене Браузеветтером!

— Забирайся звідси! — прошипів наїзник.— Ану геть!

— Але ж, пане Галопінський...— почав був переляканий Максик.

— Ось бачите! — крикнув директор і сплеснув руками в білих рукавичках.

— Мене звати Алюрський, а не Галопінський! — крикнув розлючений наїзник.

— І сьогодні четвер, щоб ти знав, телепню,— пробуб-нів директор.— Іди додому і роби уроки.

— Але ж я артист,— боязко зауважив Максик.

— Ще цього бракувало! — вигукнув директор.— Що далі, то гірше. А що ж ти вмієш? Ну, наприклад!

— Я вмію витягати шнурки з черевиків,— прошепотів Максик.

Тепер закричали обидва чоловіки разом. Напівсміючись і напівгніваючись. Обличчя в них були такі, наче з ними зараз станеться щось лихе.

— Це вже занадто! — прогарчав директор. Наїзник стиснув кулаки:

— Він вміє шнурки з черевиків витягати. Ми це вміли, ще бувши трирічними!

Директор сопів, як морж.

— Здуріти можна! — стогнав він.— Хлопець уміє витягати шнурки з черевиків! То він геній!

— Я вмію і шлейки розстібати,— прошепотів Максик із сльозами в голосі.

— Ну, годі! — гримнув директор.— Бо це вже верх зухвальства!

— І розв'язувати краватки я вмію,— тихо й жалібно вів далі Максик.

Тут наїзник кинувся до нього, схопив за комір і взявся щосили трясти.

Директор, стогнучи, підвівся.

— Дайте йому добряче по задньому місцю! — звелів він.— А тоді викиньте на вулицю.

— З великим задоволенням,— відповів наїзник і вправно поклав хлопця собі на коліна.— Шкода тільки, що немає при мені нового батога,— додав він і заходився бити хлопця.

— Пробі! — закричав Максик, і цей крик залунав аж під стелю.— Про-о-о-бі!

У цю мить з-за завіси вийшов на манеж професор Йокус фон Покус і спитав:

— Хто тут так жалісно репетує?

— Це я, любий Йокусе! — крикнув хлопець.— Прошу тебе, прошу, врятуй мене. Вони мене не впізнали!

Він вирвався з рук Галопінського, кинувся до професора і, задихаючись, знову крикнув:

— Вони мене не впізнали!

— Спокійно! — сказав професор. Він поглянув на хлопця і спитав: — Вони тебе не впізнали?

— Ні, любий Йокусе.

— А хто ти такий? — обережно спитав професор.— Я теж тебе, звичайно, не знаю.

Хлопцеві зробилося так зле, ніби земля розступалася в нього під ногами. Йому запаморочилося в голові, все закружляло перед очима.

— Йокус теж мене не впізнає,— прошепотів він.— Навіть Йокус не впізнає.

По щоках у нього котилися сльози. Довкола стало зовсім тихо. Навіть директор і наїзник замовкли.

— А звідки ми можемо один одного знати? — безпорадно спитав професор.

— Але ж я твій Максик! — заплакав малий. У розпачі він затулив обличчя руками.— Я ж Максик Піхель-штайнер!

— Ні! Ти брешеш! — почувся дзвінкий хлоп'ячий голос.— Максик Піхельштайнер — це я!

Великий хлопець опустив руки і розгублено втупився в нагрудну кишеню професора Йокуса. Звідти визирав Чоловічок, люто розмахуючи руками.

— Віднеси мене, будь ласка, подалі від нього! Я терпіти не можу брехунів!

— Любий Йокусе! — вигукнув великий хлопець.— Зостанься тут! Тут, біля мене! Адже в усьому світі я маю тільки тебе!

— Але ж, Максику,— сказав професор.— Чого ти так сильно плачеш? Я ж біля тебе і завжди буду біля тебе. Тобі щось лихе приснилося?

Максик розплющив очі. Ще на віях у нього бриніли сльози. Але він побачив над собою заклопотане професорове обличчя, відчув пахощі конвалій і зрозумів, що сидить у вазоні з квітами. На балконі їхнього номера в готелі. А те йому тільки наснилося, і знов усе було гаразд.

Розділ тринадцятий

ТО БУВ ТІЛЬКИ СОН. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА. ПРО ВИНАХІДНИКА. ЗАСТІБКИ "БЛИСКАВКА". ЩО ТАКЕ "БАГАТО"? МАКСИК ЗОВСІМ НЕ ВТОМИВСЯ. ЗАВЗЯТІ ХЛОПЦІ Й ВЕЛИКІ

ДРУЗІ.

— То справді був тільки сон? — Чоловічок полегшено відітхнув. Йому ніби камінь упав із серця.— Ой, любий Йокусе, яке щастя, що ти знову мене впізнаєш!

— Я тебе не впізнавав? Не кажи дурниць.

— Бо я був тоді великий,— пояснив Максик.— Такий, як інші хлопці мого віку. А водночас я був малий, як оце тепер, і сидів у тебе в нагрудній кишені!

— Максик і Макс водночас? Отакої! Хіба це можливо? Чоловічок засміявся. Правда, горло йому ще й досі

трохи стискало. Але він уже відчував: невдовзі йому знову буде добре.

— Візьми мене, будь ласка, в руку,— сказав він.— Тоді я краще відчуватиму, що ти мене борониш.

— А до того ж на балконі стає холодно,— додав Йокус і взяв його з вазона.— Тепер викупайся в мильниці й лягай у сірникову коробку. Та перш ніж заснути, розкажи мені, що тобі снилося.

— Усе розказати? Геть усе?

— Звичайно. З усіма подробицями. На сни часом теж треба зважати.— Раптом Йокус злякався.— Ти голодний? Чи, може, уві сні ти їв гарячі сосиски?

— Ні,— відповів Максик.— Уві сні я нічого не їв. Та я однаково не голодний.

При світлі нічної лампочки Максик розповідав свій сон. Довго, з усіма подробицями. Про добру пані Гольцер та як вона чхала. Про професора Ваксмута, справжнього чарівника, який спершу зробив Максика велетнем, а тоді перетворив у звичайного хлопця. Він розповів також і про сутичку з білявим лобурякою. І про тумби з дурними рекламами. І про цирк, про директора Браузепульвера і наїзника Алюрського. І нарешті про смертельний жах від того, що Йокус, який прийшов тоді в цирк, тримаючи в кишені Чоловічка, не впізнав його, справжнього Максика.

Йокус довгенько мовчав. Потім відкашлявся і сказав:

— Усе зрозуміло. Сон тебе виказав. Ти краще волів би бути звичайним хлопцем, ніж Чоловічком.

Максик сумно кивнув головою:

— Це правда. Тільки я нікому цього не казав. І тобі теж. Хоча кажу тобі геть усе.

— І раптом, коли ти став звичайний на зріст, тебе пойняв жах.

— Еге,— ледь чутно мовив Максик.— Якось ти казав, що треба кимось бути і щось уміти. А я нараз став ніким і ніби нічого не вмів. Коли я сказав директорові й Алюр-ському, що можу витягати шнурки з черевиків, вони аж лягали зі сміху.

— Бо ти був великий! Кожний хлопець може таке зробити. Тільки коли це робить Чоловічок, ніхто не бачить. Це можеш тільки ти й більше ніхто.

— Хіба це багато?

— Ні,— підтвердив Йокус.— Це небагато. Справді. Тільки це краще, ніж нічого не вміти. А хто на світі може багато зробити? Був такий випадок: один чоловік довгі роки сидів у в'язниці й винайшов застібку "блискавка". Тепер її можна побачити на кожній валізці і майже на кожній сукні. Чоловік винайшов "блискавку". Це — багато?

Максик уважно слухав.

— Або якийсь чоловік пробіг на десяту частку секунди швидше за всіх інших спринтерів на землі,— вів далі Йокус,— і глядачі на стадіоні захоплено кидають угору капелюхи. Але я капелюха не скину. Поставлено новий рекорд? Дуже приємно. Я теж радію і плещу в долоні. Та хіба це — багато?

— Може, й небагато,— озвався Чоловічок.— А що ж тоді більше? І що таке взагалі — багато?

— Відвернути війну,— сказав Йокус.— Ліквідувати голод. Знищити хвороби, які досі мали за невиліковні.

— Ми обидва цього не годні зробити,— зауважив Максик.

Йокус кивнув головою.

— Ми обидва цього не годні зробити. Шкода. Наше мистецтво цього не сягає. Ми можемо тільки викликати в людях подив і сміх. На манію величі ми не занедужаємо.

Хоча завтра вранці всі газети тільки про нас і галасуватимуть.

— Справді?

— Вони просто шаленітимуть, хлопчику. Отак. А тепер — спати! Завтра нам рано підводитись.

І Йокус поклав голову на подушку.

— Мені здається, я зовсім не втомився,— озвався Чоловічок.

— Вельмишановний пане Піхельштайнер! — сказав професор.— Чи не будете ви такі ласкаві загасити свічку?

Максик захихикав і вимкнув світло.

— Отже, я знову маленький,— бурмотів він у темряві.— І коли ти поблизу, мені добре.

— Спи, спи!

— Ми обидва завзяті хлопці,— визначив Максик.— Хіба ні?

— Авжеж,— пробурмотів Йокус.— Завзяті хлопці й великі друзі.

— Великі? — здивувався Чоловічок.— Я малий, а ти теж не дуже великий, хіба як убираєшся у свій чарівний фрак.

— Спи, спи! — звелів професор і позіхнув так голосно, що навіть конвалії на балконі його почули.

— А як у тебе справи з марципановою дівчиною? — тихенько спитав Максик.

— Треба спа...

— Я вже сплю,— мерщій сказав Чоловічок і затулив собі рота й очі. Чи він справді відразу заснув, я не знаю. Бо, по-перше, в кімнаті було дуже темно. А по-друге, мене взагалі там не було.

Розділ чотирнадцятий

СЛАВА З САМОГО РАНКУ. ТЕЛЕФОННІ ДЗВІНКИ. ПЕРШИЙ ВІДВІДУВАЧ — ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР. ГРОШІ — НЕ ГОЛОВНА РІЧ, АЛЕ НАЙВАЖЛИВІША З ДРУГОРЯДНИХ. КРОЛИК У ЧУЖОМУ ЦИЛІНДРІ. ГАЗЕТНІ ПОВІДОМЛЕННЯ Й ЧУТКИ.

Наступний день був надзвичайний. Максик прокинувся знаменитим.

Головний швейцар, який за свої сорок років служби в готелі дістав не тільки чималу плоскостопність, але й чималий досвід, уже вранці, о дев'ятій годині, сказав телефоністкам:

— Від такого успіху в голові може замакітритись, любі пані. Хлоп'я уславиться, як Пізанська вежа. Запам'ятайте мої слова!

— День і ніч пам'ятатимемо! — щиро запевнила панна Арабела, а інші дівчата захихотіли, прикривши долонями телефонні трубки.

Та сьогодні дівчатам не довелося довго сміятися. Телефони дзвонили безупинно. Світ хотів усе знати про Чоловічка. Якась надзвичайно схвильована пані навіть спитала, чи Чоловічок уже одружений.

— Учора ввечері я бачила його в цирку,— сказала вона,— і була просто зачарована. Він іще вільний?

— На жаль, ні,— відповіла панна Арабела.— Шість років тому він заручився з австралійською кронпринцесою. А та його не віддасть.

— Що йому робити у тих кенгуру? — засмучено спитав жіночий голос.— Я маю крамницю дитячого одягу. Це було б для нього куди корисніше. З'єднайте мене, будь ласка, з його кімнатою!

Панна Арабела заперечливо похитала кучерявою головою:

— Це неможливо, шановна пані! Нам не дозволено йому заважати. Краще напишіть йому листа. І не забудьте вкласти свою фотокартку.