Повість про Чоловічка - Кестнер Еріх

Отже, він дістав зі своїх кишень:

1 записник в обкладинці з червоної шкіри,

1 календар у синій штапельній обкладинці,

1 автоматичний олівець, срібний,

1 кулькову авторучку, чорну,

1 самописку, чорну,

1 гаманець із зміїної шкіри,

1 чекову книжку комерційного банку, синю,

1 портмоне з коричневої шкіри,

1 в'язку ключів,

1 автомобільний ключ,

1 пакетик цукерок від кашлю,

1 шпильку для краватки, золоту, з перлиною,

1 рогові окуляри в замшевому футлярі,

1 паспорт для подорожі, німецький,

1 носовик, чистий, білий,

1 портсигар, срібний або нікельований,

1 пачку сигарет, з фільтром,

1 рахунок за вугілля, ще не сплачений,

1 запальничку, емальовану,

1 сірникову коробку, напівпорожню,

1 пару запонок, із місячного каменя,

1 шлюбну обручку, з тьмяного золота,

1 перстень, платиновий, із лазуритом,

7 монет, загальною вартістю вісім марок десять пфенігів.

Публіка веселилась, і на кожний радісний вигук чи вибух реготу двоє добродіїв із заплющеними очима здригалися так, немов їх било струмом. Щодалі дужче нер-вуючись, вони обмацували собі кишені і ледве стримувались. Бо всі їхні кишені були порожні, як пустеля Гобі.

Нарешті пан професор підійшов до них, поклав руки їм на плечі і лагідно мовив:

— Любі діти, ви можете одержати різдвяні подарунки! Тоді вони обернулись, кинулися до столу, до своїх

речей, і під регіт й оплески двох тисяч глядачів стали їх мерщій ховати в кишені.

Регіт ніяк не вщухав, тож професор врешті підвів руку, і тоді стало тихо. Замовк і оркестр.

— Мені приємно, що ви тішитесь,— сказав Йокус,— та, сподіваюсь, це не зловтіха. Уявіть собі, що мій малий помічник і я могли б так само обікрасти кожного з вас, як оцих добродіїв, що стоять поруч мене.

— Малий помічник! — глузливо сказав пан Горнбостель.— Я вже таке чув! Не забувайте, що ми з вами заклалися!

— Не будемо про це говорити. Хоч би там що, а я вдячний вам за активну допомогу.— Він потис їм руки, тихенько ляснув їх по плечах і сказав: — До побачення, бажаю вам успіхів у житті!

Обидва пани обернулися, щоб іти. Та, ступивши тільки два кроки, доктор Горнбостель спіткнувся і здивовано глянув собі на ноги. Один черевик спав докторові з ноги, і він нахилився, щоб його підняти. Йокус поспішив йому на поміч і приязно спитав:

— Вам не боляче?

— Ні,— пробурмотів доктор, оглядаючи черевик, що тримав у руках,— але десь подівся звідси шнурок.— Він нахилився до другого черевика, що був на нозі.— І тут шнурка немає!

— І часто це у вас трапляється? — співчутливо спитав Йокус.— Отак, без шнурків, ви виходите з дому?

Люди знову почали хихотіти.

— Безглуздя! — прогугнявив Горнбостель.— Чи я вже такий дурний?

— На щастя, я можу вам допомогти,— сказав Йокус.— Я завжди маю запасні шнурки.— Він витяг з кишені пару шнурків: — Прошу!

— Вони мені ні до чого. Мені потрібні чорні шнурки, а не коричневі.

— Я маю і чорні,— мовив Йокус і сунув руку до іншої кишені.— Ось, прошу. Що сталося? Шнурки не дуже чорні? Але чорніших вже немає.

— Ви страшенний шахрай! — крикнув доктор Горнбостель.— Це ж мої власні шнурки!

— От і гаразд,— сказав професор.— А що мені робити з коричневими? Можливо, панові Кістяку вони знадобляться?

— Мені? — спитав той.— Навіщо? Правда, черевики в мене коричневі, але...— Він передбачливо зиркнув, перегнувшись над черевом, на свої коричневі черевики сорок восьмого розміру і стенувся.

— Гей, гей! — голосно гукнув він.— Мої шнурки теж зникли! Ану, давайте їх сюди! Бо я ж і додому не втраплю! Щиро вдячний, маестро Довгі Пальці! Чого б вам не стати кишеньковим злодієм? Протягом місяця ви перетворилися б у мільйонера.

— Але тоді я не зміг би вночі спокійно спати,— відказав професор.— А сон — річ дуже важлива.

— Як на мене,— довірливо пояснив товстун,— я міг би спокійнісінько спати, коли б мав мільйон.

Та він не встиг розкрити свою чорну душу — його перепинила маленька спритна дівчинка, яку ми вже знаємо.

— Глянь-но, мамусю,— нетерпляче вигукнула вона,— у другого чоловіка раптом щезла краватка!

Дві тисячі глядачів утупились у пана адвоката доктора Горнбостеля, а той рвучко схопився за комір своєї сорочки. Справді, його гарна шовкова краватка щезла! Увесь цирк зайшовся реготом, а пан Горнбостель розгнівався.

— Годі жартувати! — спохмурнів він.— Негайно розшукайте й поверніть мені краватку.

— Вона лежить у вашій нагрудній кишені, вельмишановний пане докторе! — сказав Йокус.

Тоді він подав обом панам руку і щиро подякував їм за участь у виставі.

— Нема за що,— відповів товстун Кістяк.— Але ж відпустіть мою руку. Бо ви можете і її в мене поцупити!

Він почалапав до свого місця, обережно, щоб не загубити черевиків. На півдорозі він нараз спинився і сказав:

— Чого це штани в мене сповзають? — Він розстебнув піджака й жахнувся: — Мої шлейки! Де мої шлейки?

— Та невже зникли? — спитав Йокус.— Може, я ненароком?..— Він помацав себе по кишенях і щиро здивувався: — Тут, здається, щось є... Хвилинку, любий пане Кістяк, я навіть не можу уявити, щоб я... Та все ж... Я такий неуважний...— І вже він піднімав угору пару шлейок.— Ось вони!

Глядачі аж лягали з реготу. Та вони зареготали ще дужче, коли доктор Горнбостель, пов'язавши свою шовкову краватку, нервово розстебнув піджака й переконався, що шлейки на ньому. Він полегшено відітхнув і витер собі лоба, бо зі страху той зросився холодним потом. Узявши черевика, об який був перечепився, доктор пошкандибав до свого місця в першому ряду.

Оркестр заграв туш, сурмачі грали фальшиво, бо й досі сміялися. Товстун Кістяк одержав свої шлейки. А професор Йокус фон Покус елегантно вклонився.

— Чоловічок і я, ваш покірний слуга,— сказав він, усміхаючись,— вдячні вам, шановні глядачі, за вашу надзвичайну уважність.

Усі зааплодували й загукали:

— Браво!

— Чудово!

— Надзвичайно!

Доктор Горнбостель, щойно сівши, відразу схопився з місця і крикнув, розмахуючи руками:

— А наш заклад? Ви винні мені сотню марок! Професор дав знак пану директорові Браузеветтеру,

який стояв, сяючи усмішкою, край манежу. Той подав знак далі. І раптом знизу повільно піднялася довкола ґратчаста загорожа, якою відокремлюють манеж від публіки, коли випускають хижих звірів.

— Тепер я покажу вам Чоловічка, що його я вчу на чарівника. Можете переконатися, що він справді існує! А грати підняли для того, щоб ви з подиву не розчавили його й мене.

Тоді професор звернувся до пана Горнбостеля:

— Отже, ви програли заклад! Та вам не треба передавати мені купюру в сто марок. Я вже взяв її з вашого гаманця. Порахуйте гроші, будь ласка!

Доктор Горнбостель порахував гроші і впав на своє місце, прошепотівши:

— Справді!

Йокус дістав Максика зі своєї нагрудної кишені, високо підняв його і крикнув:

— Дозвольте познайомити вас із Чоловічком! Ось він! Глядачі посхоплювалися з місць, із гуркотом збігли

східцями вниз і, штовхаючи один одного, притислися обличчями до ґратчастої загорожі.

— Ось він, ось! — кричали вони.

— Я не бачу!

— Та ось!

— Де саме?

— На долоні в професора!

— Ой, який малий. Завбільшки з сірник!

— Хто міг би в таке повірити!

А Максик сміявся і махав глядачам рукою.

Розділ десятий

МАШИНА ІЗ СИНЬОЮ БЛИМАВКОЮ. МАКСИК СТАЄ АСИСТЕНТОМ ЧАРІВНИКА ОПЛЕСКИ З ДВОХ ПРИЧИН. ГАЛО-ПІНСЬКОМУ ПОТРІБЕН НОВИЙ БАТІГ. РОЗА МАРЦИПАН ПАДАЄ ПРОФЕСОРОВІ НА ГРУДИ. МАКСИК ЇХ ВІТАЄ.

Успіх був неймовірний, і глядачі заспокоїлися аж тоді, коли до цирку прибула поліційна машина з сиреною й синьою блимавкою. В неї посідали професор, Максик, обидві горлиці й кролик Альба. Машина закривуляла вулицями, позбавляючись автомобілів, які поспішали за ними, і під'їхала до готелю.

Трохи згодом Йокус і Максик сиділи в Червоному Салоні готелю, замовивши дві кави з вершками, трохи віддихалися, розгледілись довкола й засміялися.

Старший кельнер, перш ніж замовити їм каву, повісив на дверях табличку: "Просимо не заважати!" Він теж уже чув про той сенсаційний успіх.

— Ну, ти був задоволений мною? — нерішуче спитав Максик.

Професор кивнув головою.

— Ти дуже чисто попрацював. А знаєш, я збирався зачекати ще кілька місяців.

— Але ж могло статися казна-що,— крикнув Максик.— Ми ж не могли взяти на себе провину за той ганебний випадок з твоїм фраком.

— Отаке свинство! — вилаявся професор і торохнув кулаком об стіл.— Галопінський наче глузду позбувся. А бідний кінь!

— А наш бідолашний кролик! — нагадав Максик.— Я боявся, що він з переляку помре.

— Ти аж потом умивався? — спитав, усміхаючись, професор.

— Найважче було з шлейками. Металева прищіпка з лівого боку ніяк, ну ніяк не відчеплювалась. Я зламав собі нігті на двох пальцях. На красені Вольдемарі це зробити було набагато легше.

— Зате із шнурками вийшло куди краще,— сказав професор.— Цю роботу ти виконав відмінно. Гарний був і трюк із краваткою.

— Все котилося, як по маслу,— почав Максик.— Вузол на краватці не був затягнений. Стриб — і я вже всередині.

— А тонкий шовк і не затягнеш. У цьому нам пощастило. На щастя теж можна розраховувати.

Максик набрижив лоба.

— Я хочу тебе про щось спитати, і ти не хитруй.

— Гаразд. Кажи!

— Для мене це тепер найважливіше.

— Що саме?

— Чи тепер ти віриш, що колись я стану справжнім артистом?

— Колись? — спитав професор.— Ти вже справжній артист. Сьогодні ввечері ти склав іспит на звання асистента.

— О! — прошепотів Максик. І це було все, що він зміг вимовти.

— Відтепер ти асистент чарівника.

— Як ти гадаєш, люди аплодували не тільки тому, що я маленький?

— Ні, синку. Але такі речі теж, звичайно, впливають. Коли слон Джумбо сідає на тумбу й підводить передні ноги, люди аплодують. Чого? Бо він щось уміє і бо він такий великий. Якби Джумбо був тільки великий, але нічого не вмів, люди воліли б краще залишатися вдома і лежати на дивані. Зрозуміло?

— Приблизно.

— Дві речі викликають оплески,— повів далі професор.— Ось інший приклад. Коли три сестри Марципан підстрибують з батута аж на п'ять метрів угору й роблять у повітрі сальто, глядачі захоплено їм аплодують. Чого? Бо вони це вміють і бо вони гарненькі.

— А особливо панна Роза,— додав зухвалий Максик.

— Якби ті дівчата були негарні, то вони не так сподобалися б глядачам, навіть якби стрибнули ще на два метри вище.

— Це правило стосується і клоунів?

— Звичайно! Якби клоуни не мали великого червоного носа, і зашироких штанів, і черевиків, схожих на качині дзьоби, їхні жарти не здавалися б такими кумедними.

— Це стосується й тебе? — спитав зацікавлений Максик.— Ти не такий великий, як Джумбо, і не такий малий, як я.