Повість про Чоловічка - Кестнер Еріх

Мабуть, то був чоловік на ім'я Отто.

Максик заплющив очі і почав спокійно дихати. Він відчув, як над ним нахилились. Отто важко сопів, і від нього тхнуло, як із тютюнової крамниці, що стоїть біля горілчаного заводу.

— Малий іще спить,— сказав Отто.— Сподіваюсь, ти не забагато ефіру дав йому нюхнути, любий Бернгарде. Бо тоді сеньйор Лопес звелить якомусь із своїх хлопців зняти з тебе скальп!

— Припни язика! — гримнув Бернгард.— Я маю письмову угоду...

В цю мить у радіоприймачі урвалася танцювальна музика і якийсь третій голос оголосив:

— Увага, увага! Повторюємо важливе повідомлення!

— Хай мене чорти візьмуть, коли це не поліція...— почав був Отто.

— Тихо! — зашипів Бернгард. Затамувавши віддих, Максик наставив вуха.

— Як ми вже розповідали,— сказав голос із радіоприймача,— у передобідній час був викрадений із готельного номера усім вам відомий Чоловічок. Злочинець убрався у кельнерську куртку. Цю білу куртку знайдено. Кримінальна поліція просить у населення дійової підтримки. Професор Йокус фон Покус збільшив нагороду до п'ятдесяти тисяч марок. Усі відомості, які можуть допомогти нам, просимо надсилати до радіоцентру або просто комісарові кримінальної поліції Штайнбайсу. Цирк Штіль-ке оголошує, що вистави на певний час припиняються. Кінець повідомлення.

І знову залунала музика.

За якусь мить почувся шанобливий голос Отто:

— Під три чорти! Цей Йокус-Покус взявся до діла. П'ятдесят тисяч? Ці гроші можна легко заробити. А ти як гадаєш, Бернгарде?

— Ти завжди був йолопом,— почувся Бернгардів голос.— П'ятдесят тисяч? Заради цього не жертвують становищем.

— Гаразд,— промимрив Отто.— Просто мені сяйнула думка...

— Такій людині, як ти, жодна думка взагалі не може сяйнути,— суворо відказав Бернгард.— Залиш це мені, зрозуміло? Ну, я пішов телефонувати.— Він енергійно відсунув стільця.— А ти наглядай тим часом за карликом.

Коли двері до кімнати зачинилися, Максик наважився трохи розплющити очі. За брудним столом сидів великий лисий чоловік, розглядаючи проти світла порожню пляшку. Отже, це був Отто!

— Спрага гірша, ніж туга за батьківщиною,— сказав Отто сам до себе і стукнув пляшкою об стіл.

"Тепер або ніколи!" — вирішив Максик і удав, ніби прокидається. Він так крутнувся, що сірникова коробка мало не перекинулася.

— Пробі! Де я? — крикнув малий.

Він розпачливо озирнувся навколо, жалібно застогнав і затулив собі рота обома руками. Максик діяв, як блискучий артист.

Геть спантеличений Отто схопився із стільця й люто прошипів:

— Заткни пельку, щеня погане! Та Максик щосили кричав:

— Я хочу знати, де я опинивсь. Як ви зі мною розмовляєте? І хто, власне, ви такий? На поміч, Йокусе! На по-о-оміч!

Він кричав так голосно, сподіваючись, що хтось поблизу його почує. Та ніхто й не ворухнувся, ніхто його не чув. Крім цього п'яного голомозого Отто.

— Як ти ще загорланиш, я заклею тобі рота лейкопластирем,— розсердився Отто.

— Мені не подобається ваш тон,— відказав Максик.— Викличте мені, будь ласка, таксі.

Від цих слів на Отто напав сміх. Точніше то був суцільний напад сміху, кашлю, чихания й задухи. Здавалося, він от-от лусне. Та він все-таки не луснув. Нарешті Отто трохи заспокоївся, витер собі сльози з очей і, важко зводячи дух, прохрипів:

— Таксі? А може, щось інше, добродію? Бернгард пішов саме довідатися про літак.

Розділ вісімнадцятий

ХТО КУПИВ БІЛУ КБЛЬНЕРСЬКУ КУРТКУ? СТРАШЕННА ВЕРЕМІЯ В "ЗОЛОТОМУ ПОРОСЯТІ". ПОВІДОМЛЕННЯ У ВЕЧІРНІЙ ГАЗЕТІ. ГОЛОМОЗИЙ ОТТО КРИЧИТЬ. ПОРОЖНІЙ БУДИНОК. БЕРНГАРД — НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ. МАКСИК ОБСТЕЖУЄ ВНОЧІ ДИЯВОЛЬСЬКУ КІМНАТУ.

Білу кельнерську куртку хтось купив у центрі міста за два дні до того, як викрадено Максика. У крамниці для службового одягу. Це точно встановила поліція. У тій крамниці продавали фартухи для різників, шапки для кондитерів, лікарські халати, наколки для сестер-жаліб-ниць, комбінезони для землекопів, водолазні шоломи, нарукавники для бухгалтерів, наколінники для паркетників і бруківників, одне слово, це була чимала крамниця. І крамарі були надзвичайно люб'язні з кримінальною поліцією. Одначе хто купив білу кельнерську куртку і який вигляд мав той чоловік, вони не знали.

Роза Марципан примусила Йокуса піти з нею до ресторану.

— Зрештою тобі треба щось попоїсти,— пояснила вона.— Не можна ж увесь час сидіти в номері й дивитися на стіни. Це справі не зарадить. А ти кінець кінцем захворієш.

Отож вони сиділи в "Золотому поросяті" — так називався ресторанчик,— і тепер Йокус дивився не на стіну, а в свою тарілку. Він не з'їв жодного шматочка й не промовив жодного слова. Так тривало вже півтора дні, і Розу це дуже непокоїло. Він випив чашку м'ясного бульйону, і то було все.

Аби хоч трохи потішити Йокуса, Роза сказала:

— Завтра, ну, найпізніше післязавтра Максик буде з нами. Він надто хитрий і меткий, щоб його могли втримати під замком. Його не втримали б і десятеро коней.

— На жаль, його тримають не коні, а злочинці,— відказав Йокус.— Хтозна, що вони заподіяли малому.— Він зітхнув. І похитав головою.— їх навіть не вабить висока винагорода. А я ж так сподівався, що вони саме через неї мені зателефонують.

— Вони бояться поліції.

— Заради Максика я б їх не виказав,— мовив Йокус і знову втупився в тарілку.

Розі Марципан теж не хотілося їсти. Але вона, не подавши й знаку, з'їла кілька шматочків, гадаючи, що й він, хоча б із неуважності, їстиме теж. Та все було марно.

Поки вона копирсалася виделкою в тарілці з телячим гуляшем, за сусіднім столом раптом зірвався з місця якийсь добродій і чимдуж затопив ляпаса газетяреві, що ходив по залу, продаючи вечірню газету.

— Що це ви здумали? — закричав добродій.— Негайно покладіть на місце мої сірники.

— Браво! —: вигукнув хтось за сусіднім столиком.— Я теж відважу йому доброго ляща!

— У мене він також хотів поцупити сірники! — крикнув третій.— Кельнере, негайно покличте сюди директора!

Знялася справжня веремія. Газетяр тримався за щоку. Добродії тримали газетяра. Старший кельнер привів директора. Директор гукнув молодшого кельнера. Молодший кельнер привів з найближчого перехрестя поліцейського. Поліцейський дістав із кишені записника.

— Я взагалі не знаю, чого вам треба,— сердився газетяр.— Увесь час передають по радіо, щоб люди пильнували, бо вкрадено Чоловічка! Та коли хтось пильнує і, приміром, зазирає в чужі сірникові коробки, чи не сховано там Чоловічка, то за свою пильність він дістає ляпаса. Це мені зовсім не до вподоби, пане вахмістре!

Почувши це, всі відвідувачі й поліцейський одразу заприятелювали, всі перепрошували один одного. І навіть газетяр уже не сердився. Він миттю розпродав усі вечірні газети зі своєї великої торби і, задоволений, пішов

п*

307

із ресторану. А вахмістра пригостили пивом біля прилавка.

Тепер у всьому залі, куди не глянь, читали вечірню газету. Вона була новісінька, та нічого нового про Максика не повідомляла. Тільки один репортер присвятив свою невеличку статтю загадковому злочинові. Усі відвідувачі "Золотого поросяти" взялися ту статтю читати, і їхня їжа прохолола. Роза Марципан і Йокус, прихилившись одне до одного, теж читали газету. На першій сторінці праворуч угорі стояло:

ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ ЧОЛОВІЧКА

Де він? Де його сховано? На якій вулиці? В якому будинку? В якій кімнаті? Все місто затамувало віддих. Усе місто безпорадне. Комісар кримінальної поліції знизує плечима. Він і його співробітники мають такий вигляд, ніби ніч не спали. Що вони досі виявили? Білу кельнерську куртку в смітниці. І крамницю, де куртку куплено.

А ще? Нічого. Хто був покупець? Той удаваний кельнер? Чи його спільник? Що зробив злочинець по тому, як украв Чоловічка? Сів у машину, яка на нього чекала? Або пішов пішки, щоб загубитися в натовпі?

До кримінальної поліції звідусіль без упину телефонують і пишуть. Робота величезна, наслідки нікчемні, результат — нульовий. Але наша пильність не слабне.

Хай навіть тисяча підказок і здогадів ввели нас в оману, та наша праця була б щедро винагороджена, якби тисячу перший здогад сприяв поверненню живого-здорового Чоловічка, цього улюбленця всього міста.

Справи були кепські. Дуже кепські. Ніхто не знав ні вулиці, ні будинку, ні кімнати, де ув'язнили Максика. А скільки ж є вулиць, будинків та кімнат у великому місті з населенням понад один мільйон!

Сам Максик теж не знав, де він опинився. Кімната, що в ній стерегли його Бернгард і голомозий п'янюга Отто, була однією з тих дешевих умебльованих кімнат, які схожі одна на одну, ніби фабричний готовий одяг. Та якби то був навіть салон із венеціанськими дзеркалами й автопортретом Гойї на стіні, хіба це зарадило б малому в'язневі? Він однаково не зміг би дізнатися ні про номер будинку, ні про назву вулиці!

Проте Максик мав перевагу в одному — і над Йокусом, і над Розою Марципан, і над поліцією, і над цирком, і над усім світом: він єдиний знав, що живий і здоровий. А весь світ цього не знав. І Максика страх як турбувало те, що Йокус страх як турбується за нього. Отже, справи були кепські. Дуже кепські.

Обидва злочинці пильно стежили за малим. Здебільшого вдвох. Вони не залишали його самого ані на півсекунди. Навіть уночі. Один із них завжди сидів біля сірникової коробки і стеріг Максика. їсти вони ходили по черзі. А їли щодня в різних ресторанах, аби не привернути до себе уваги.

Невеличкі страви для Максика готував і варив Отто на газовій плитці. Робив він це радше погано, ніж добре, хоч ніби й старався.

— Наїдайся,— завжди казав він.— Бо якщо захворієш або вріжеш дуба, Лопес звелить нас повісити догори дригом.

— А хто то такий — сеньйор Лопес? — спитав Максик.

— Не твоє собаче діло! — розсердився Отто і гнівно блиснув на нього своїми сизуватими очима.

Максик посміхнувся й замовк. Тоді раптом сказав:

— Відчиніть, будь ласка, вікно. Мені душно.

Отто, крекчучи, підвівся, розчинив вікно і знову сів на місце.

За кілька хвилин Максик почав удавати, що мерзне.

— Мені холодно. Зачиніть, будь ласка, вікно!

Отто, крекчучи, підвівся, зачинив вікно і знову сів на місце.

За п'ять хвилин Максик спитав:

— Щось іще зосталося від ананасного тістечка? Отто, крекчучи, підвівся, зазирнув у шафу, знову сів

на місце і пробелькотів:

— Ні, ти його зжер.

— То підіть, будь ласка, до цукерні й принесіть мені ще одне тістечко.

— Ні! — закричав Отто так голосно, що стіни затремтіли.— Ні, малий шахраю! — Та нараз похопився, що відповідає за Максикове добре самопочуття, перемігся й додав лагідно, як тільки міг: — Я принесу тобі тістечко, коли Бернгард повернеться з обіду.

— Наперед дякую,— чемно сказав Максик.

Він напружено чекав якоїсь події.