Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

війна щойно почалася. Це було жахливо. Не тільки для мене. Такі то були часи. І мій Віллі вступив у партію, а я — у жіночий клуб, де могла безплатно займатися спортом, а наш хлопчик був у «гітлерюґенді», де вони носили такі шикарні уніформи… Потім третім у нашому скаті став мій свекор, столяр. Але він завжди дуже нервував, часто забував скинути дві карти після того, як узяв прикуп, тож я відразу оголошувала йому контра. Та я й нині, раз мені уже довелося жити далі, люблю пограти у скат. Ми граємо з моїм сином, коли він приводить до мене свою доньку Гелєне, яку назвали на мою честь. Дівчинка грає досить ризиковано, краще за тата, якого я хоч і навчила, коли йому було десять чи одинадцять, але він і досі як початківець. Ходить своєю улюбленою чирвою без прикупу, і то коли в нього бланкова десятка.

А поки ми граємо та граємо, а мій син при цьому постійно нервується, внизу алеями парку «Авґустинуму» ганяють на скейтах мої правнуки, причому на такій швидкості, що мені стає страшно. Хоча вони скрізь мають захист: на колінах, на ліктях, на руках, а на головах — навіть справжні шоломи, щоб нічого собі не пошкодити. Усі ці дорогі новомодні штуки! А я все згадую своїх братів, що загинули ще в Першій світовій чи померли по-іншому: вони в дитинстві, ще за цісаря, знайшли в ланґфуртській пивоварні стару бочку з-під пива, розібрали її на клепки, намазали ті дощечки рідким милом, прив’язали до підошов черевиків і, як справжні лижники, поїхали до Єшкентальського лісу, де каталися з гори. Це нічого не коштувало, але все у них вийшло…

Бо коли я пригадую, що означало для мене, власниці маленької крамнички, купити справжні лижі — із кріпленнями та спеціальним ключем для регулювання, та ще й для двох дітей… Бо у тридцятих роках справи в крамниці йшли не дуже… Люди занадто часто брали в борг, а тут ще конкуренція… А вслід — девальвація гульдена… Правда, люди тоді жартома співали:

У травні пісня буде нова, А з кожного гульдена буде два…

Але жили ми бідно. У нас, у Ґданську, ходили гульдени, бо ми були вільним містом, та потім, коли почалася наступна війна, фюрер разом зі своїм гауляйтером Форстером повернув нас «назад додому», до рейху. І відтоді ми торгували тільки за рейхсмарки, однак товарів ставало все менше. А вечорами, закривши крамничку, я ще довго сортувала талони на продукти та наклеювала їх на старі газети. Іноді мій хлопчик допомагав мені, аж поки вони і його не вдягли в уніформу. Потім на нас напали росіяни, а після них — поляки, які відібрали все, що лишилося, і вивезли нас, і прирекли на злидні, — і лише по тому я знову отримала назад свого хлопчика, живим та здоровим. Йому на ту пору вже було дев’ятнадцять і він здавався сам собі дорослим.

А ще я встигла пережити грошову реформу. Кожен отримав по сорок марок нових грошей. Для нас, біженців зі Сходу, це були дуже тяжкі часи… Ми ж геть нічого не мали… Хіба альбом з фотографіями… та ще мені вдалося врятувати альбом з колекцією поштових марок… А потім, після того як я померла…

А тепер я змушена на бажання свого сина пережити ще й євро, коли його введуть. Але ще до цього він хоче відсвяткувати мій день народження, сто третій, якщо добре порахувати. Ну й нехай, якщо він так хоче. Йому вже й самому за сімдесят і він давно зробив собі ім’я. Та все ніяк не може покинути свої історії. Втім, деякі мені навіть подобаються. А з інших я би просто викинула певні епізоди. Але родинні свята — справжні, зі сварками і примиреннями, — я завжди любила, бо коли ми, кашуби, влаштовували празникування, то на ньому люди і сміялися, і плакали. Спершу моя донька, якій теж уже під сімдесят, не хотіла відзначати разом з нами, бо ідея її брата оживити мене для своїх історій здалася їй моторошною. «Та нехай собі робить, — сказала я їй, — а то вигадає щось ще гірше». Він у нас такий. Вигадує неймовірні речі. І завжди перегинає палицю. Потім читаєш і не можеш повірити…

І от моя донька в кінці лютого теж приїде. І я вже наперед тішуся, що побачу всіх своїх правнуків і як вони ганятимуть парком на своїх скейтах, поки я дивитимуся на них із балкона. І ще я тішуся, що скоро буде 2000-й рік. Подивимося, що ще трапиться… Якби тільки не війна… Спершу там, на півдні, а потім усюди…

Зміст

1900 …7

1901 …10