Моє сторіччя - Гюнтер Грасс
Взагалі-то цьогоріч професор Фондербрюґґе, якого я вже досить давно переслідую дилетантськими запитаннями, хотів написати мені щось на тему генної аналітики, наприклад, про дані стосовно клонованих близнюків-баранчиків Меґана і Мораґа — бо ж шотландська вівця Доллі народиться від сурогатної матері лише наступного року, — але змушений був терміново їхати до Гайдельберґа, тому вибачився і нічого не написав. У Гайдельберзі цей визнаний у своїй галузі авторитет брав участь у всесвітньому конгресі генетиків, де йшлося не лише про клонованих овець, а й про біоетичну перспективу нашого з вами майбутнього, яке вже навіть із сьогоднішньої перспективи все більш скидається на суспільство безбатченків.
Тепер мені доведеться якось викручуватися без нього, тому я розповім про себе, а точніше про своїх трьох доньок, батька яких цілком реально ідентифікувати, а також про те, як незадовго до Великодня ми вирушили у спільну подорож, під час якої не бракувало різних несподіванок, хоча загалом мандрівка пройшла саме так, як ми цього й хотіли. Лауру, Гелєне і Нелє мені подарували три різні матері, які за своїми рисами характеру навряд чи могли би бути більш несхожими, а якщо подивитися на кожну із любов’ю, то й зовні не могли би відрізнятися одна від одної більше, а якби їм хоч раз випало поспілкуватися між собою, то неминуче стали б очевидними і ще серйозніші відмінності, — зате їхні доньки досить швидко порозумілися, куди їм слід податися на запрошення батька: вперед, до Італії! Мені дозволили вибрати Флоренцію та Умбрію; цей вибір було здійснено, визнаю, з цілковито сентиментальних міркувань, бо саме туди мене кілька десятиліть тому, влітку п’ятдесят першого, привела подорож автостопом. Тоді мій наплічник ще був легким, у ньому лежали: спальний мішок, сорочка на зміну, альбом для малювання й акварельні фарби, а кожен оливковий гай, кожна цитрина, яка дозрівала на дереві, здавалися мені вартими захопленого розглядання. Туди я й вирушив зі своїми доньками, але без їхніх матерів. (Уте, яка не народила жодної доньки, а тільки синів, лише скептично подивилася на мене перед цією недовгою розлукою.) Лаура, яку складно уявити в ролі усміхненої матері трьох дітей, подбала про всіх нас заздалегідь і винайняла у Флоренції напрокат автівку, а також забронювала готелі. Гелєне, що ніяк не могла дочекатися завершення навчання в акторській школі, уже добре вміла ставати у відповідні до обраної ролі та переважно кумедні пози — на тлі колодязів, мармурових сходів, або ж спираючись на античні колони. Нелє, здається, розуміла, що ця подорож дарує їй останню можливість по-дитячому тримати батька за руку. Так їй було легше сприймати весь хаос, який чекав на неї попереду; вона дозволила Лаурі по-сестринськи переконати себе й погодилася, що, хай навіть усупереч цій ідіотській школі, але отримати атестат зрілості таки треба. Усі троє зворушливо турбувалися про батька — як на стрімких сходах Перуджі, так і в Ассізі чи Орв’єто, де треба було йти під гору, а ноги батька-курця на кожному кроці нагадували йому про дим, що його він вдихав десятиліттями. Мені доводилося постійно робити перерви, але при цьому я дбав про те, щоб і під час цих зупинок нас оточували варті захоплення краєвиди: тут — якийсь портал, там — надзвичайно цікава колористика на потрісканому фасаді, а іноді — просто заставлена взуттям вітрина.
Ще більш ощадливо, ніж тютюн, я дозував повчання, які іноді були просто необхідними — під час огляду численних творів мистецтва, як на початку, в галереї Уффіці, так і згодом, перед фасадом собору в Орв’єто, чи в Ассізі, де в дев’яносто шостому році ще можна було побачити цілими Верхню і Нижню церкви, — але здебільшого мої доньки самі ставали для мене живими повчаннями: щоразу, коли я бачив їх перед фресками чи картинами якогось Боттічеллі чи Фра Анджеліко, італійських майстрів, які так охоче малювали жінок, — іноді відразу трьох, групами, на сходах, в ряд, спереду, ззаду, у профіль, — то зауважував, що Лаура, Гелєне і Нелє починають поводитись, як дзеркальні відображення намальованих дів, янголів, по-весняному алегоричних дівчат; часом вони були схожими на рухливих грацій, а часом застигали в мовчазному спогляданні, та вже за мить знову жваво жестикулювали; вони то стояли перед картинами, то танцювали, то урочисто походжали одна перед одною; вони здавалися створеними рукою Боттічеллі, Ґірландайо, Фра Анджеліко чи (в Ассізі) Джотто. Майже всюди, за кількома винятками, перед моїми очима розігрувався справжній балет.
Таким чином, із відстороненого спостерігача мене підняли до рангу батька. Та коли ми, повернувшись до Перуджі, де зупинилися, йшли горбистою дорогою вздовж етруського міського муру, мені, ще кілька хвилин тому повновладному батькові, раптом здалося, що за мною хтось спостерігає крізь щілини в стіні, що на мені постійно зосереджений чийсь прискіпливий погляд, — так, наче три такі різні матері уважно відстежують кожен мій крок, пильнуючи, чи все я роблю правильно, чи не віддаю часом перевагу котрійсь із доньок, чи достатньо стараюся, аби виправити колишні помилки, і чи я взагалі доріс до повноцінного виконання своїх батьківських обов’язків. У наступні дні я уникав прогулянок біля того муру, всіяного наскрізними отворами.
Потім настав Великдень і задзвонили дзвони. Ми прогулювалися туди й назад уздовж Корсо — так, наче поверталися з церкви після відправи: Лаура тримала мене під руку, Нелє я сам тримав за руку, а перед нами позувала Гелєне. Потім ми поїхали на природу. І я, як справді передбачливий батько, позаховував у печерах та гніздах, утворених розлогими коренями оливкових дерев, не традиційні великодні яйця, а милі невеличкі сюрпризи: мигдалеве печиво, торбинки із сушеними білими грибами, пасту з базиліку, баночки оливок, каперсів, анчоусів та всілякі інші італійські смаколики. Поки я вовтузився між деревами, мої доньки мали насолоджуватися краєвидом.
А згодом ми намагалися надолужити недоотримане в дитинстві. Усі троє шукали заховане батьком — і почувалися щасливими, хоча Гелєне й сказала, що між коренями оливи, де вона знайшла торбинку
