Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

трьома жертвами, а нещодавно в Золінґені був підпал, де загинуло вже п’ятеро, і відтоді всюди, скажемо так, по цілій Німеччині, шириться терор і поступово це стає нормою, — тепер ніхто вже не каже: «Так буває тільки на Сході». Хоча у нас, у Ростоку, тепер повно колись цілком працездатного люду, який сидить без роботи, бо їх усіх м’яко, по-німецьки, виставили за двері; ці люди в принципі ніколи не мали нічого проти іноземців, — але зараз вони задоволені, бо після погромів у притулках для біженців ці притулки спорожніли, біженців виселили, зникли всі чорношкірі та в’єтнамці, ну, тобто не зовсім зникли, а переселилися деінде і їх більше не видно.

Ну гаразд, це було зовсім не гарно і не полегшувало життя нам, поліцейським, коли тут, у Ліхтенгаґені, як і перед тим у Гоєрсверді, люди стояли у вікнах та просто спостерігали, а дехто навіть захоплено плескав у долоні, коли бритоголові своїми бейсбольними битками лупили цих нещасних, серед яких були й біженці з Балкан, і гнали їх геть. Це було справді жахливо. Нам ледве вдалося врятувати від найгіршого кількох в’єтнамців. Тоді в нас обійшлося без жертв, а ось на Заході, як я вже казав, жертви були, — у Мьолльні і в Золінґені. Ними стали турки. Їх у нас майже немає. Але це може змінитися, якщо на Заході всерйоз вирішать відправити до нас своїх турків, а разом з ними й усіх, хто туди проникає з Балкан: боснійців, албанців, серед яких не бракує й справжніх фанатичних мусульман, — їх хочуть просто спихнути сюди, бо тут, як їм здається, ще достатньо місця. Коли таке твориться, ти — як рядовий поліцейський — нічого не можеш удіяти, бо ці бритоголові просто приходять і роблять те, що в принципі мали би робити політики: закрити кордони і зачистити все ще до того, як стане надто пізно. Але начальство там, нагорі, вміє тільки говорити, а всю брудну роботу залишають нам.

Що ви кажете? Люди зі свічками? Сотні тисяч, які протестували зі свічками проти ненависті до іноземців? Що я про це думаю? А я спитаю вас: а що це дало? У нас, до речі, це теж було. Сотні свічок. Ще кілька років тому. У Лейпциґу, навіть у Ростоку. І що? Що доброго з цього вийшло? Ну гаразд: Стіни більше немає. А ще що? Те, що тут раптом з’явилася купа правих радикалів. І їх стає з кожним днем усе більше. Свічки! Якраз свічки тут і допоможуть, не смішіть мене! Ви запитайте людей, які раніше працювали на корабельнях чи ще десь, що вони думають про ці свічки і про те, що справді сталося, про те, як почувається людина, яку раптом ні з того ні з сього виганяють із роботи. Або запитайте моїх колег, ні, не тих із Гамбурґа, яких спершу прислали до нас, а потім, коли тут усе закрутилося по-серйозному, відразу ж відправили назад. Запитайте наших службовців, тих, які працюють ще з часів Народної поліції і мають досвід, запитайте їх, що вони думають про всі ці свічки та інші мирні акції. Що ви там кажете? Що ми осоромилися перед нашими європейськими сусідами, бо в Німеччині знову підняла голову фашистська чума…

У цьому місці я — як рядовий поліцейський — хотів би лише скромно поцікавитися: а хіба у Франції все відбувається по-іншому? Чи, наприклад, у Лондоні? Вони що, вдягають шкіряні рукавички, коли хапають на вулицях своїх алжирців чи пакистанців? Чи американці дуже церемоняться зі своїми неграми? Ну от, будь ласка. Зараз я вам скажу прямим текстом: те, що сталося тут, у Ліхтенгаґені, і набуло екстремальних форм у Мьолльні та Золінґені, — усе це дуже сумно, але в принципі це цілком нормальна річ. Бо ми, німці, — і зараз я кажу про всю Німеччину — ми нормальна нація, як і французи, англійці, америкоси. Що ви там кажете? Та на здоров’я. Якщо хочете, називайте нашу нормальність смердючою, ваша справа…

1994

Вони називають мене твердою, як камінь. Ну й нехай! Я що, маю вдавати з себе слабку тільки тому, що я жінка? Той, хто тут усе це записує і вважає, що мені слід видати довідку з діагнозом «соціальна поведінка — незадовільна!», буде змушений визнати певні речі перед тим, як назвати всю мою успішну діяльність провальною. Йому доведеться погодитися з фактом, що всі попередні фінансові розслідування я пережила без жодних негативних наслідків для здоров’я, і навіть у двотисячному році, коли почнеться виставка «Експо-2000», я зможу показати всім цим дармоїдам та нікчемам, на що здатна. А якщо мене таки завалять, бо переможуть ці романтики — соціалісти, то падіння моє буде м’яким, і я усамітнюся в нашому родинному гнізді, з вікна якого видно Ельбу, — цей будинок лишився мені у спадок від батька, одного з останніх великих приватних банкірів, доведених до банкрутства. Тоді я скажу: «Не страшно!» — і зосереджу свій погляд на кораблях, особливо на танкерах, які пливуть проти течії до Гамбурґа, а звідти повертаються навантажені й занурюються глибше, прямуючи в напрямку гирла Ельби, до моря, назустріч усім морям. І коли на заході сонця у мене буде відповідний настрій, а річка переливатиметься безліччю кольорів, я стану м’якшою, розпливуся в цих тремких картинках, що швидко змінюють одна одну, і перетворюся на одне суцільне відчуття, дуже м’яке…

Але це правда! Я люблю поезію, та не менше люблю й фінансові ризики, а з ними і непередбачуваність, як і траст, який оперує мільярдами під моїм, зрештою, під кінець уже виключно моїм, керівництвом, — цей траст за рекордно малий проміжок часу зміг ліквідувати кілька тисяч збанкрутілих державних підприємств і передати цю власність у приватні руки, відкривши простір для чогось нового. І саме тому ось цей пан, що сидить переді мною, вочевидь, збирається порівняти високі зарплати моїх топ-менеджерів