Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

class="book">Потім наш аптекар, який і при соціалізмі залишався приватним підприємцем, повів нас до свого критого басейну, де воду, починаючи з квітня, мали підігрівати сонячні батареї. Але ще більше, ніж усі ці «західні цінності», роздобуті завдяки обміну, вразили нас фігури із піщанику, що зображали вищих за людський зріст Ісуса Христа і шістьох апостолів, серед яких — усі євангелісти. Господар запевнив нас, що йому вдалося врятувати ці скульптури буквально в останню мить перед тим, як Маркускірхе разом з іншими церквами Лейпциґа, як він висловився, була зруйнована «комуністичними варварами». І тепер Христос, вирізьблений відповідно до уявлень кінця дев’ятнадцятого століття, стояв у півколі з частиною своїх апостолів над басейном, що відблискував бірюзою, і благословляв двох роботів, які ретельно чистили кахлі на стінах басейну (роботи, до речі, були японські). Благословляв він і нас, які прибули до Лейпциґа, щоб 18 березня пережити холодний душ результатів перших вільних виборів до Народної палати. Благословляв, можливо, і майбутнє об’єднання країни. Благословляючи, він стояв під дашком, який підтримували стрункі і, як повідомив нам аптекар, «дорійські» колони.

— Тут, — розповідав він нам далі, — еллінські та християнські елементи схрещуються із саксонською практичністю.

На зворотному шляху, поки ми їхали повз виноградники, що тягнуться вздовж річки Унструт, через Мюльгаузен, у напрямку до кордону, Якоб Зуль, натомлений своїм поверненням до Лейпциґа-Отча, спав. Він побачив достатньо.

1991

— А мертвих не видно. Тільки неточні координати і влучення, буцімто прицільні. Схоже на дитячу гру…

— Ясно, канал CNN має права на телетрансляцію цієї війни і наступної, і тієї, що буде після наступної.

— Але видно, як горять нафтові поля…

— Ну бо головне тут — нафта, тільки нафта…

— Це знає кожна дитина на вулиці. Усі школи порожні, а учні — на вулицях, переважно без учителів: у Гамбурзі, Берліні, Ганновері…

— Навіть у Шверині та Ростоку. І то зі свічками, як у нас два роки тому було повсюдно…

— …а ми тут досі говоримо про шістдесят восьмий, як ми тоді затято виступали проти війни у В’єтнамі, проти напалму і…

— …але сьогодні ніхто не піднімає дупу, — тільки діти виходять…

— Це дуже різні речі. У нас була якась перспектива і щось бодай трохи схоже на концепцію революції, тоді як вони просто вийшли зі свічками…

— Але ж порівняти Саддама з Гітлером можна, хіба ні? Звести обох до спільного знаменника, щоб усім відразу стало ясно, де добро, а де — зло.

— Ну не знаю, це просто метафора, але треба було вести переговори, вести якомога довше, запровадити економічні санкції, тиснути на них, як у Південній Африці, бо війною…

— Та хіба це війна? Це схоже на шоу з феєрверками, яке влаштував канал CNN разом із Пентагоном спеціально для середньостатистичного споживача, кожному в його персональній вітальні. Усе чистенько, жодного вбитого. Можна дивитися як науково-фантастичний фільм — і гризти при цьому солоні крекери.

— Але видно, як горять нафтові поля і як падають ракети на Ізраїль, а люди сидять по підвалах у протигазах…

— А хто роками постачав Саддамові зброю проти Ірану? Відомо. Американці та французи…

— …і німецькі фірми. Ось тут є довгий список, хто і що продавав: тільки найкраще, деталі для ракет, усілякі отрути, а до них — інструкції застосування…

— …ось чому цей Бірман, якого я завжди вважав пацифістом, насправді за війну. Він навіть заявив…

— Він нічого не заявляв, але нещадно критикує всіх, хто думає не так, як він…

— …а дітей зі свічками, які виступають за мир, він називає плаксіями…

— Бо ці діти не мають конкретної суспільної мети, перспективи та відповідної аргументації, тоді як ми у свій час…

— …ну, все ж таки гасло «Ні краплі крові за нафту!» — це вже щось…

— Але цього замало. Ми свого часу проти війни у В’єтнамі…

— …ну не знаю! «Хо-Хо-Хо Ши Мін!» теж не звучало як надто переконливий аргумент…

— У кожному разі зараз діти вийшли на вулиці та площі. Уже і в Мюнхені, у Штутгарті. Понад п’ять тисяч. Навіть із магазинів іграшок виходять на вулиці. Влаштовують марші мовчання, які чергують із хвилинами крику. Вони кричать: «Мені страшно! Мені страшно!» Такого ще ніколи не було, щоб отут, у Німеччині, хтось цілком відкрито визнав… На мою думку…

— Дурниці — всі ваші думки і точки зору! Ви тільки подивіться на цих дітей. На ногах — «Адідас», на плечах — «Армані». Розбещені й ліниві, вони просто бояться втратити свої шикарні прикиди, тоді як ми у шістдесят восьмому… і потім, коли треба було протестувати проти