Викрадачі - Елізабет Костова
Залізницю побудували всього за тридцять років після візиту шляхетного англійського капітана, але пролягла вона до протилежного краю міста. Тієї першої станції не залишилося, а на її місці споруджено приблизно у 1895 році прекрасний новий вокзал. У залі очікування (мідь, мармур, темне дерево) і досі стоїть той самий запах лаку для меблів, що й тоді, як ми з батьками чекали на потяг до Нью-Йорка, щоб подивитися різдвяні вистави в мюзик-холі Радіо-Сіті[111] в 1957 році. Зараз двоє-троє пасажирів читали газету «Бостон глоб», сидячи на дерев’яних лавах, які я любив, коли ще ногами не діставав до підлоги.
Батько зустрів мене на вокзалі, тримаючи у висохлій напівпрозорій руці капелюх, і його блакитні очі засяяли від радості, коли він помітив мене. Міцно обійняв, потис мої плечі й трохи відсторонив, щоб краще роздивитися, немов я все ще зростав, а він бажав перевірити, наскільки я зріс. Я посміхнувся: цікаво, чи не бачить він мене з русявим волоссям, яке ще не почало вилазити, або у фланелевих штанах і мішкуватому светрі, в яких я приїжджав на канікули з коледжу. Чи все ж таки бачить чоловіка, якому перевалило за п’ятдесят, усе ще відносно стрункого, у гладких широких штанях, спортивній сорочці з короткими рукавами, легкій куртці для прогулянок? І знов відчув, як приємно бути дорослою дитиною. Мене приголомшило те, що я не бачив його так довго: всі попередні роки я приїжджав значно частіше, і тут же вирішив завітати сюди знову незабаром. У цій людині, яка наближалася до свого дев’яносторіччя, втілювалися мої уяви про безкінечність життя, втілювалося те, що стояло між мною й смертю — безсмертя, як сказав би він сам з лагідним докором: його натура священика урівноважувала мої переконання вченого. У мене не було жодних сумнівів, що коли він залишить цей світ, то потрапить у рай, хоча вірити в існування раю я припинив ще у віці десяти років. Але куди ж іще повинні потрапляти такі люди?
Відчуваючи його обійми, я подумав про те, що мені вже відомо, яким ударом є смерть одного з батьків; усвідомлював також: коли прийде час прощатися з батьком, горе буде ще глибшим від того, що матір я вже втратив, разом з батьком ми поділяли пам’ять про неї, а він залишився єдиним, хто дбав про мене, і йому випало піти другим. Як лікар я допомагав багатьом пацієнтам пережити шок втрати близьких, і знав, що горе буває важким і тривалим. Утративши власну матір, я зрозумів, що навіть тихе, майже непомітне розставання з батьками здатне спустошувати душу. Якщо ж у пацієнта до того були певні симптоми розладу, вже відбувалася боротьба з душевною хворобою, тоді смерть одного з батьків здатна була порушити крихкий баланс і вивести з ладу механізми, які підтримують здоров’я душі.
Утім, будь-які професійні знання не здатні були заздалегідь бодай чимось зарадити неминучій втраті цієї одягненої у легкий плащ лагідної сивої людини, яка ставилася до людства водночас із оптимізмом і скептицизмом; людини, що з року в рік успішно проходила перевірку зору попри неприховану недовіру чиновників з відділу дорожнього руху. І тепер батько, якому восени мало виповнитися вісімдесят дев’ять, стояв переді мною, а я водночас відчував і його присутність, і те, що незабаром уже можу його не побачити. Коли він чекав на мене, одягнений у свій бездоганний костюм, зі зв’язкою ключів від машини й гаманцем у кишенях штанів, я бачив одразу й реальність його присутності, й ту порожнечу, що має посісти його місце. Дивним чином я інколи припускав, що він не буде для мене довершеним, доки не піде з життя — можливо, в тому відбивалась непевність любові до тих, хто вже досяг похилого віку.
Але ж зараз він був тут, і я в свою чергу міцно стис його в обіймах, навіть дуже міцно — це його так здивувало, що від несподіванки він ледь утримався на ногах. Він усихав: я був тепер на цілу голову вищим за нього.
— Привіт, синку, — сказав він, посміхаючись і стискаючи моє плече. — Що, підемо звідси?
— Пішли, тату. — Я закинув на плече дорожню сумку, відмовившись від простягнутої батьком руки. Біля машини я спитав, чи не згодиться він, аби я сів за кермо, і тут же пошкодував: він поглянув на мене суворо, майже сердито, потім витяг з внутрішньої кишені спортивної куртки свої окуляри, протер їх носовичком і надяг. — Коли це ти почав керувати машиною в окулярах? — запитав я, намагаючись приховати свою помилку.
— Та мені вже багато років тому слід було це зробити, але насправді вони не були мені потрібними. Тепер же, мушу визнати, мені дещо легше, коли вони на носі.
Він запустив мотор, і ми солідно виїхали зі стоянки. Я помітив, що батько веде машину повільніше, ніж раніше, і пильно вдивляється в дорогу — окуляри, напевно, були вже слабкими для його очей. Здається, впертість — одна з головних рис, які він передав своїй єдиній дитині. Вона обох нас оберігала, робила сильнішими, проте чи не через неї ми були такими самотніми?
Розділ 54
Марлоу
Будинок наш розташований усього за декілька кілометрів від залізничної станції, серед будівель історичного центру міста, зовсім близько від річки. Цього разу мені, не знати й чого, стало боляче, коли побачив парадні двері в кінці короткої, але сумної алеї дерев туї. Вже минуло не одне десятиліття з тієї пори, коли я востаннє бачив, як ці двері відчиняє мені матуся. Не знаю, чому на цей раз спогади виявилися важкими, як ніколи.
Я приховав свої почуття, тому що батько найбільше засмутився б, якби я сказав про них вголос. Замість того зауважив, яким гарним виглядає двір, і батько одразу вказав на кущі, які він підрізав минулого тижня, й на траву, акуратно підстрижену його косаркою. Я відчув знайомі запахи самшиту й висаджених у діжках біля вхідних дверей рослин з родини бальзамінових. Лужок перед будинком невеликий, тому що перший власник, купець сімнадцятого століття, бажав бути ближче до самої вулиці. Двір за будинком просторіший і там розташовані залишки фруктового саду й город, за яким мама наглядала у вільний час. Батько й досі кожного літа
