Викрадачі - Елізабет Костова
Я поховав її, куди квапливіше, ніж бажав би, на кладовищі Монпарнас. За кілька днів горе моє ще зросло через швидку поразку нашої справи й страту тисяч моїх товаришів, у першу чергу наших провідників. Під час цієї фінальної розправи я втік із Франції завдяки допомозі одного з друзів, який мешкав неподалік міської брами. Сам один дістався Ментони,[108] потім перетнув кордон, усвідомлюючи, що не здатен нічого вже зробити задля країни, яка відмовилася від єдиної надії на справедливість, і не бажаючи жити весь час в очікуванні неминучого арешту.
Мій брат у добу цих випробувань залишився вірним мені, він мовчазно шанував пам’ять Елен, наглядав за її могилою й час від часу писав мені листи з порадами щодо можливого повернення на батьківщину. У драмі, що розігралася, мені випала надто незначна роль, тож я не становив особливого інтересу для уряду, якому належало багато відбудовувати. І повернувся я не з бажання зробити внесок у розквіт Франції, а суто з вдячності до брата й бажання бути йому корисним, коли він захворів. Не від нього самого, а від Іва я довідався, що брат поступово втрачає зір. Невелика допомога, яку я міг йому надати, а ще — вперта звичка до занять живописом, були єдиними моїми втіхами до того часу, коли я зустрів тебе. Я був бідолахою без дружини, без дітей, без батьківщини. Я жив, не плекаючи надій на перевлаштування суспільства, що має бути метою кожної мислячої людини, а ніч була для мене жахом через смерть, яка залишилася на моїх руках тягарем даремної й жорстокої жертви.
Яскраве світло твоєї присутності, твоє природне обдарування, ніжність твоєї любові й дружби мають для мене значення, якого не передати словами. Гадаю, що тепер цього навіть не потрібно тобі пояснювати. Не стану принижувати тебе, наполягаючи на збереженні таємниці — в твоїх руках і без того зосередилося майже все моє щастя. А для того, щоб не відчути себе не здатним або не бажаючим виконати обіцянку й надіслати тобі ці правдиві подробиці мого життя, закінчую швидко й підписуюсь, усім серцем і душею твій
О. В.
Розділ 53
Марлоу
Я приділив найбільшу увагу повідомленню Мері про те, що Роберт Олівер уперше зустрів жінку, яка зробилася його маною, у натовпі в музеї «Метрополітен», і тепер розмірковував, чи варто прямо запитати Роберта про цей випадок. Те, що там трапилося, те, що він побачив у жінці, захопило його цілковито — і, напевно, визначило його душевний розлад, з того часу й донині. Якщо він уявив собі ту жінку в натовпі — іншими словами, якщо то була галюцинація, — то потрібно переглянути діагноз Роберта й відповідно змінювати курс лікування. Виходить, він тепер малює її з пам’яті — однаково, чи він спочатку побачив реальну жінку, чи галюцинацію? Або ж він марить і досі? Сам факт того, що він малює вочевидь сучасну жінку, яку побачив одного разу, у вбранні дев’ятнадцятого століття, натякає на певну схильність до вигадок, можливо, підсвідомих. А чи були в нього інші галюцинації? Якщо й так, він їх не малював, принаймні, наразі.
Як би там не було, але на той час, коли вони з Кейт переїжджали до Ґрінхіла, він уже уявляв собі обличчя тієї жінки — принаймні, інколи. Врешті-решт, Кейт же знайшла малюнок у кишені Робертової сорочки якраз тоді, коли вони їхали на південь. Таж якщо запитати Роберта про те, як він уперше побачив ту жінку й згадати при цьому музей, він одразу здогадається, що я розмовляв з кимось дуже близьким до нього. А коло можливих співбесідників має бути дуже обмеженим — можливо, навіть однією особою, він же чув, що мені відоме прізвище Мері. Здається, він довірився Мері, але нічого не сказав Кейт, тож з іншими, вірогідно, взагалі розмовляти на цю тему не буде, хіба що в Нью-Йорку в нього були друзі, з якими він міг поділитися враженнями, коли побачив ту жінку вперше. У розмові з Мері він стверджував, що бачив незнайомку лише декілька разів, але мені важко було в це повірити, особливо після того, як я бачив у Кейт ті могутні картини. Зрозуміло ж, він повинен був знати її близько й вивчити обличчя, звикнути до її присутності за певний час. Роберт запевняв, що не малює з фотографій, але що заважало йому переконати незнайому людину позувати до тих пір, коли він накопичить достатньо матеріалу для майбутніх портретів?
Утім, я не міг наражатися на ризик і ставити Роберту такі запитання: якщо розкрию йому, скільки всього мені вже відомо, то ніколи не завоюю його довіри. Напевно, я вже припустився помилки, сказавши йому, що знаю прізвище Мері. Я наважився лише спитати, під час одного з ранкових візитів до великого крісла в його палаті, де він уперше познайомився з жінкою, що надихала на більшість його творів. Він кинув на мене погляд і повернувся до роману, який тоді читав. За хвилину-другу я сказав йому «на все добре» й пішов. Роберт на той час призвичаївся читати детективи у паперових обкладинках — ці замацані книжки стояли на полицях у вітальні для пацієнтів. Коли він не займався живописом, то читав з таким виглядом, немов то був нудний обов’язок; жував кожну книгу приблизно тиждень, до того ж вибирав завжди найбільш низькосортну халтуру: про мафію, про ЦРУ, про вбивства, які відбувалися обов’язково в Лас-Вегасі.
Мені прийшлося замислитися, чи не відчуває Роберт певної симпатії до злочинців у тих книжках, бо його ж самого заарештувала поліція — з ножем у руці. Кейт сказала мені, що він часом читав трилери (я бачив їх на полицях в його домашньому кабінеті), але також він, за її словами, читав каталоги виставок і книги з історії. У вітальні для пацієнтів були книги набагато кращі, ніж ті детективні романи — між іншим, було кілька біографій художників і письменників (зізнаюся, деякі я приніс зі свого дому й власноручно поклав на полиці, щоб подивитися, чи не візьме Роберт бодай одну з них), але тих книг він навіть не торкався. Мені залишалося тільки сподіватися, що він не плекає думок про нові злочини, черпаючи їх з розповідей про вигадані вбивства; щоправда, ознак такого настрою я в нього не бачив. З усього
