Викрадачі - Елізабет Костова
Чоловік її сестри, мій старий приятель, усіляко допомагав мені у сватанні (незважаючи на те, що знав про мене багато такого, що здатне було зашкодити моїй репутації) й надав своячці щедрий посаг. Ми обвінчалися в церкві Сен-Жермен-л’Оксеруа в присутності небагатьох друзів і родичів та оселилися в невеликому будиночку в районі Сен-Жермен. Жили ми спокійно: я займався живописом і виставками, а вона чудово вела господарство, й мої друзі завжди були бажаними гостями. Незабаром я вже любив її дуже сильно, хоча в тій любові було більше глибокої поваги, ніж кипучої пристрасті. Ми вже були надто старими, щоб сподіватися мати дітей, але нас задовольняла взаємна близькість, а я відчував, як під її впливом моя власна натура стає глибшою, в той же час вона приборкувала деякі мої нахили, котрі вважала наслідком попереднього безладного життя. Завдяки її твердій вірі, в мене поглибилось і моє захоплення живописом, зросла моя майстерність.
І так щасливо ми могли б жити завжди, якби наш імператор не вирішив втягнути Францію у вкрай безнадійну війну,[106] вдершись до Пруссії — ти, моя мила, була тоді ще зовсім дитиною, проте звістка про поразку в битві при Седані могла закарбуватися й у твоїй пам’яті. За тим німецька армія вдалася до своєї страхітливої помсти, взяла Париж в облогу, яка спустошила наше нещасне місто. А тепер мушу зізнатися тобі, що я був серед тих, кого ці події розлютили понад усяку межу. Щоправда, я не брав участі у варварських діях натовпу, але був серед тих помірних, хто вважав, що Париж і Франція вже зазнали достатньо страждань з вини нерозважливого й марнотратного деспотичного режиму, тож ми піднялися проти того режиму.
Тобі відомо, що багато останніх років я провів у Італії, але я ніколи тобі не розповідав, що був вигнанцем, який уникав безсумнівної небезпеки, доки не з’явилася можливість поновити спокійне життя в моєму рідному місті; я поїхав з Франції в горі й розчаруванні. Фактично я був прихильником Паризької Комуни, і, чесно кажучи, не соромлюся цього й тепер, хоча й тужу за своїми товаришами, яким держава не простила їхніх переконань.[107] Та чому взагалі будь-який житель Парижа повинен був утримуватися від революційного повстання — принаймні, від висловлення палкого обурення тим, насамперед, що нас укинули в страждання, навіть не спитавши нашої думки? Такого переконання я ніколи не зрікався, але коштувало воно мені так багато, що я, можливо, й не брав би участі в активних діях, якби знав заздалегідь, якою саме буде ціна.
Комуну було проголошено 26 березня, й у мого підрозділу не було серйозного клопоту аж до початку квітня, коли розпочалися сутички на тих вулицях, де нас було розташовано. Ти на той час мешкала в передмісті й була в безпеці — я знаю, тому що після повернення розпитував Іва. Він розповів мені, що познайомився з твоєю родиною вже пізніше, але знав, що тобі вдалося уникнути жахів тієї колотнечі, якщо не враховувати певних нестач, уникнути яких не міг ніхто. Можливо, ти скажеш, що чула віддалену стрілянину на вулицях, а можливо, й того не чула. Коли розпочинали стріляти, я зазвичай доставляв накази й повідомлення з однієї бригади до іншої, попутно роблячи замальовки історичних подій, якщо була нагода малювати без того, щоб наражати на небезпеку моїх товаришів.
Елен не поділяла моїх політичних уподобань. Віра тісно зв’язувала її з поваленим режимом, але вона з повагою ставилася до того, у що вірив я: попросила не ділитися з нею будь-чим таким, що здатне було мені зашкодити, якщо хтось із нас потрапить у полон. Виконуючи це прохання, я не розповів їй, де розташована бригада, в якій я був найчастіше, і зараз не скажу того тобі. То була стара вулиця, дуже вузька. Ми спорудили там барикаду в ніч на 25 травня, усвідомлюючи, що це укріплення є дуже важливим для оборони всього району, якщо (ми цього очікували) самочинний версальський уряд накаже своїм військам піти на штурм наступного дня.
Я пообіцяв Елен, що повернуся додому не пізно, проте вночі виникла потреба доставити низку повідомлень нашим товаришам на Монмартрі, і я зголосився віднести ті повідомлення, оскільки ще не знаходився на підозрі в поліції. І правда, я дістався місця призначення непоміченим і збирався так само повернутися, але цього разу мене схопили й заарештували. Тоді я вперше зіткнувся з поліцією версальського уряду. Допит виявився довгим, кілька разів мені погрожували застосуванням сили, відпустили ж мене тільки наступного дня опівдні. Протягом багатьох годин я гадав, що мене можуть просто розстріляти на місці. Знов-таки, не переповідатиму тобі подробиць допиту, тому що не бажаю, аби ти була причетною до них, навіть вісім років потому. То було жахливе випробування.
Утім, мушу розповісти й розповім тобі про те, що було значно гіршим: Елен, не дочекавшись мене вночі, вельми занепокоїлася і, щойно розвиднилося, почала розшукувати мене, розпитувала наших сусідів, поки її наполегливість не змусила одного з них провести її до нашої барикади. Я тоді ще перебував у в’язниці. Елен з’явилася на барикаді, розпитуючи про мене, в ту саму хвилину, коли підійшли версальські війська з центру міста. Вони почали стріляти в усіх, кого бачили, однаково в комунарів і випадкових перехожих. Зрозуміло, пізніше уряд не забажав визнати, як було насправді. Елен упала з простріленою головою. Її впізнав один з моїх товаришів-бійців, витяг з-під обстрілу й прикрив тіло за купою каміння.
Коли я прибіг туди, спершу заскочивши додому й не знайшовши там нікого, вона вже була холодна. Лежала в мене на руках, а на одязі й волоссі засихав потік крові з рани. На обличчі застиг вираз подиву, хоча очі самі закрилися. Я струшував її, викликав її ім’я, намагався розбудити. Єдина, хоча й
