Викрадачі - Елізабет Костова
— Аякже, хіба це можна не брати до уваги?
— Але тепер вона вільна, самотня, а з ним, кажучи просто, покінчила назавжди? — Батько кинув на мене гострий погляд.
Мені було приємно, що на це запитання можна кивнути ствердно.
— Наскільки я розумію, так воно й є.
— А скільки їй років?
— Трохи більше тридцяти. Вона викладає живопис в університеті, а також багато пише сама. Картин я не бачив, але відчуваю, що скоріше за все вона гарний художник. За яку тільки роботу вона не бралася, аби лише мати змогу серйозно займатися живописом! У неї є цілеспрямованість.
— Твоїй мамі, коли ми одружилися, було трохи більше двадцяти, а я був набагато старшим за неї.
— Знаю, тату. Але у вас різниця була далеко не такою великою. І не всі ж призначені до шлюбу, як ви з мамою.
— До шлюбу призначені всі, — заперечив батько з видимим задоволенням, тому що кидав мені виклик на шахівниці, м’яко освітленій настільною лампою й полум’ям каміна. Він знав, що я нізащо не залишу в небезпеці свого короля, навіть якщо й хочу, щоб він переміг. — Тільки важко відшукати свою пару — почитай Платона. Пересвідчись, що вона здатна підхопити твої думки, а ти — її. Більше нічого не потрібно.
— Знаю, знаю.
— А тоді ти мусиш сказати: «Шановна пані! Я бачу, що Ваше серце розбите. Дозвольте мені допомогти Вам загоїти рану».
— Ніколи не гадав, що ти здатен так висловлюватися, тату.
Він засміявся.
— Зрозуміло, сам би я так ніколи не зміг сказати жодній жінці.
— Але тобі ж і потреби не було, хіба ні?
Він похитав головою, блакитні очі заіскрилися.
— Потреби не було, це правда. Крім того, якби я сказав таке твоїй мамі, вона наказала б мені взяти себе в руки й краще піти винести сміття.
«А, промовляючи це, ще й поцілувала б тебе в лоб».
— Тату, а може, поїдеш завтра до Нью-Йорка разом зі мною? Я збираюся до музею, а в номері готелю є вільне ліжко. Ти вже дуже давно не виїжджав туди.
— Зараз такі мандрівки вже не для мене, — зітхнув він. — Навіть разом з тобою мені важко ходити пішки. Тепер для мене й піти до магазину — то ціла пригода.
— Розумію. — Але я не міг так легко відмовитися, не бажав змиритися з тим, що він більше не побачить світ. — Гаразд, а якщо ти влітку приїдеш до мене у Вашингтон? Я зустріну тебе й відвезу до себе. Хочеш — можна восени, коли буде не так спекотно?
— Дякую, Ендрю. — Він оголосив мені шах. — Над цим я поміркую. — Я розумів, що він цього не зробить.
— Ну, хоча б нові окуляри ти можеш собі придбати, Сіріле? — То був наш старий жарт: я звертався до нього по імені, коли просив про щось, чого мені дуже хотілося.
— Не будь занудою, синку! — Він посміхався, дивлячись на шахівницю, і я вирішив дозволити йому перемогти — все одно він здобув велику перевагу. Принаймні, шахові фігури батько бачив чудово.
Розділ 56
1879 рік
Вона прокидається з криком. Ів, у нічному ковпаку, трясе її за плече, потім приносить зі своєї гардеробної трохи коньяку. Їй наснився сон, задихаючись, пояснює вона. Звичайно, це був тільки сон, відповідає чоловік. А що саме їй наснилося? Нічого особливого — просто розігралася уява. Заспокоївши її, чоловік одразу засинає знов. Їй відомо, що останніми тижнями він працював, наче вантажник, тому вона вдає, нібито зовсім заспокоїлася, тож він може повернутися у власні сновидіння. Він тихо й рівно дихає: вдих-видих, — вона ж запалює свічку й сидить у своєму пеньюарі, облямованому рожевим мереживом, на краєчку ліжка, доки крізь важкі завіси не починає просочуватися світло.
Нарешті виникає потреба в нічному горщику. Вона обережно витягає його з-під ліжка й використовує, підіткнувши пеньюар. Витираючись, бачить смужку червоного кольору, немов кадмієва фарба, й швидко розшукує в комоді, в своїй гардеробній, прокладки з тканини, що їх акуратно поклала Еме у верхню шухляду. Іще один місяць — і жодних сподівань. Кров ще більше лякає її після того, що побачила уві сні. Їй ввижається, як кров заливає біле обличчя, просочується на брук — кров жінки, змішана в багнюці з кров’ю чоловіків, що загинули за свої переконання.
Лякаючись, що знову прокинеться Ів, вона задуває свічку. Сльози щипають їй очі. В її думках — Олів’є. Не можна переповідати йому свого сну, вона не завдасть йому такого болю. Але вона бажає, аби він зараз був поруч з нею, сидів би біля вікна у кріслі, оббитому дамаском, обіймав її. Вона одягає теплішу сорочку й сідає у крісло сама, ще не розчесавши волосся, а на шию ллються струмочки сліз. Якби Олів’є був тут, то сів би у крісло першим, заповнивши його своїм довгастим, доволі великим тілом, а потім уже вона згорнулася б у нього на колінах, мов дитина. Він би обіймав її, висушив сльози, накрив би їй сорочкою плечі й коліна. Він найніжніша людина з усіх, кого тільки вона зустрічала в своєму житті — людина, що колись робила замальовки під ворожими кулями. Але ж чому, міркує вона, він має втішати її? Напевно, сам потребує більше, щоб хтось його втішав. Від цієї думки знову повертається згадка про сон, і вона щільніше згортається у кріслі, притискаючи руки до грудей, чекаючи, коли його минуле трохи вщухне в її розбурханих думках.
Розділ 57
Марлоу
Чудово, як завжди, було під’їжджати до Нью-Йорка з цього напрямку — на тлі синього неба починають вимальовуватися обриси хмарочосів, немов шеренга списів, що насувається на тебе: Всесвітній торговельний центр, Емпайр-стейт-білдінг, корпорація «Крайслер» і безліч величних споруд, чиїх назв і призначення я ніколи не знав і не знатиму; напевно, банки й велетенські офісні будинки. Неможливо уявити собі Нью-Йорк без цієї панорами, яким він був ще якихось років сорок тому, а в наші дні стає важко уявити, немов «башти-близнюки» повернулися знову на своє місце. Втім, ідучи потягом того ранку, я відчував піднесеність, яка буває після тривалого міцного сну, в очікуванні зустрічі з містом, сповненим життя. Ще відчував себе, мов у відпустці — принаймні, не було потреби йти на роботу, і це вже вдруге протягом двох місяців. У сотий раз перевірив свій мобільний — жодного повідомлення з «Ґолденґров» або від моїх приватних пацієнтів, тож можу почувати себе по-справжньому вільним. Майнула думка, що могла дзвонити Мері, але не було нічого й від неї