Викрадачі - Елізабет Костова
Їдальня, де всі ввечері зібралися уперше, розмістилася в колишньому каретному сараї, тільки перегородки було зламано. Крокви були високі, необтесані, а вікна зроблені з великих квадратів вітражного скла. На грубій дерев’яній підлозі поставлено вісім чи десять довгих столів, а молоді хлопці й дівчата (студенти коледжу — для мене вони вже виглядали надто молодими) швидко рухались, розставляючи глечики з водою. В одному кутку зали стояв буфет з кількома пляшками вина, бокалами, вазою квітів, а поряд з буфетом — відкриті холодильники з пляшками пива. Я помітно хвилювалася — все це нагадувало мені перший день у новій школі (хоча в дитинстві я всі дванадцять років навчалась в одній школі) або новий курс у коледжі, коли нікого ще не знаєш, тож ніхто про тебе не потурбується, і з цим потрібно якось упоратися. Там, де була випивка, стояли купки людей, розмовляли між собою. Я рішучо пішла до буфета й холодильників (тоді я ще пишалася своєю ходою) і, не роздивляючись навкруги, витягла з гнізда одну пляшку. Випрямившись, очима розшукувала, чим її відкоркувати, й штовхнула плечем і ліктем Роберта Олівера.
То був дійсно Роберт. Він стояв, обернувшись до мене у три чверті, й з кимось розмовляв, водночас даючи мені дорогу, обминаючи перепону (тобто мене), не приділивши їй найменшої уваги. Співрозмовником його був чоловік з видовженим обличчям і негустою борідкою, яка почала сивіти. Не було жодних сумнівів, що переді мною стоїть Роберт Олівер. Його кучері зробилися дещо довшими на потилиці, ніж я пам’ятала, в них проблискувала сріблом сивина, а крізь дірку на блакитній бавовняній сорочці проглядав засмаглий лікоть. У каталозі семінару про Роберта не було жодної згадки, чом же він опинився тут? На світлих бавовняних штанах ззаду були плями чи то фарби, чи то жиру, неначе він, як малюк, витирав руки об сідниці. Незважаючи на те, що вечори у Новій Англії прохолодні — а це відчувалося, тому що двері були відчинені, — взувся він у пантофлі, хоча й на товстій підошві. В одній руці Роберт тримав пляшку пива, іншою жестикулював, переконуючи у чомусь чоловіка з вузьким обличчям. Все такий же високий, імпозантний.
Я заклякла на місці, дивлячись на його вухо, на густий кучер, що обвився коло вуха, на плече, якого ще не забула, на те, як він рубає повітря ребром важкої долоні, підкреслюючи свої слова. Трохи обернувся до мене, немов відчув на собі мій погляд, і повернувся до бесіди. Мені згадалося, як міцно він тримався на ногах і як вправно рухався, пересуваючись у студії коледжу. Потім він знову поглянув направо-наліво, насупився — то не був «дубль» попереднього погляду, як у кіно; скоріше схоже було, що він щось розшукує або пригадує, навіщо прийшов до цього приміщення. Помітив мене, але не впізнав. Я позадкувала й повернулась до нього спиною. Турбувала думка, що якби забажала, то могла підійти й постукати його по плечу, відчуваючи тіло крізь блакитну сорочку, могла рішуче перервати його бесіду. Мене лякала його розгубленість, немовби він хотів сказати: «Ой, вибачте, а де це ми зустрічалися?» або «Радий знову бачити вас, хоча й не пам’ятаю, хто ви». Напевно, за ці роки в нього були сотні, а може, й тисячі студентів. Краще вже зовсім не заговорювати до нього, ніж бути одним з багатьох облич, що тануть у натовпі.
Швидко обернулася до першого, хто потрапив під погляд — до жилавого молодика з розстебнутим коміром сорочки. Ключиці його, великі й загорілі, привертали увагу, на шиї великий ланцюжок із символом прихильників миру. Загорілі пласкі груди розходилися в обидва боки від ланцюжка, мов дві ніжки пісного курчати. Я підвела погляд, очікуючи побачити довгі локони в стилі ретро, які пасували б до кулона, але волосся в нього виявилося підстриженим коротко, йоржиком. Обличчя виглядало таким же суворим, як і ключиці, ніс загинався дзьобом; маленькі світло-карі очі невпевнено вдивлялися в мене.
— Крута вечірка, — вимовив він.
— Не те, щоб дуже крута. — Мене сповнювала несправедлива злість, яка залишилася після того, як Роберт повернув був плече, але так і не помітив мене.
— Мені теж не дуже подобається. — Молодик знизав плечима й зареготав, від чого голі груди на мить вигнулися. Він був молодшим, ніж видався спочатку, молодшим за мене. Посмішка була щирою, й від неї його очі засяяли. Через якусь збочену логіку це мені ще більше не сподобалося. Зрозуміло, він почуває себе надто крутим, щоб уподобати будь-яке зібрання людей, а якщо й уподобає, то відмовиться від своєї думки одразу, коли хтось інший заперечуватиме.
— Здоровенькі були! Мене звуть Френк. — Він простяг руку, втративши в цю мить всю романтику стилю ретро — матусин синок, джентльмен. Невимушеність руху бездоганна, обеззброююча. В ньому відчувалася повага до мого старшого — аж на шість років! — віку. І ще — іскорка в очах, яка свідчила, що я старша роками сексуально приваблива жінка. Я була в захваті від його захоплення мною. Здавалося, він усвідомлює, що мені вже близько тридцяти, підстаркувата, і все ж потиском теплої сухої руки засвідчує, що йому подобається цей вік, вельми подобається. Хотілося засміятися, але цього я не зробила.
— Мері Бертисон, — назвалась я. Краєчком ока помітила, що Роберт рухається: він крокував крізь натовп до вхідних дверей, щоб поговорити з кимось іншим. Я не поворухнулася. Волосся частково затуляло моє обличчя, захищало його від погляду Роберта.
— Що ж привело вас сюди?
— Бажання зустрітися з минулим, — відповіла я. Спасибі, хоч не запитав, чи не викладаю я живопис.
Френк спохмурнів.
— Жартую, — заспокоїла я його. — Приїхала, щоб узяти участь у семінарі з пейзажного живопису.
— Дуже круто, — засяяв Френк. — І я теж. Тобто я теж беру участь у ньому.
— Де ви навчалися? — запитала я, намагаючись ковтком пива відвернути свою увагу від поглядів на Робертів профіль.
— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — недбало відповів Френк. — Магістр образотворчого мистецтва.
Цей коледж поступово ставав престижним, а Френк видавався надто юним, щоб вже закінчити його. Мимоволі я відчула повагу до юнака.
— І давно закінчили?
— Три місяці тому, — зізнався він. Це пояснювало його манеру тримати себе, мов на студентській
