Вулик - Каміло Хосе Села
«Оце так! Готовий дати руку собі відтяти, якщо в цьому літаку немає вбиральні!»
Перегорнувши сторінку, Ромуло неуважно переглядає колонки наступної.
Його увагу привертає коротке повідомлення. В горлі йому пересихає, у вухах дзвенить.
«Тільки цього бракувало! Хтось-таки наврочив!»
Мартін підходить до могили матері. Напис іще добре зберігся: «Спочивай із миром. Донья Філомена Лопес Морено, вдова дона Себастьяна Марко Фернандеса. Померла в Мадриді 20 грудня 1934 року».
Мартін не щороку ходить на материну могилу в день її смерті. Ходить, коли згадає.
Мартін знімає капелюха. Відчуття умиротворення огортає все його тіло. Ген поза цвинтарними мурами даленіє брунаста рівнина, на якій мовби прилягло, щоб спочити, сонце. Повітря холодне, але не крижане. Мартінові, який стоїть із капелюхом у руці, здається, ніби хтось злегка гладить його по чолу — легкий, майже забутий пестливий дотик часів дитинства...
«Як тут гарно,— думає він.— Я приходитиму сюди частіше».
Він мало не присвиснув, але вчасно схаменувся.
Мартін роздивляється довкола.
«Маленька Хосефіна де ла Пенья Руїс, відійшла в царство небесне 3 травня 1941 року в одинадцятилітньому віці».
«Як та дівчинка на велосипеді. Може, вони були подружками; може, за кілька днів до смерті ця, що померла, казала тій, як зазвичай кажуть одинадцятилітні дівчатка: „Коли я виросту і вийду заміж...“»
«Високоповажний сеньйор дон Рауль Сорія Буено. Помер у Мадриді...»
«Високоповажний сеньйор гниє в дерев’яному ящику!»
Мартін раптом розуміє, що верзе нісенітниці.
«Годі, Мартіне, облиш».
Він знову підводить очі, і в його пам’яті зринає образ матері. Він згадує її не в останні роки життя, а тридцятип’ятирічною.
«Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде царство Твоє, як прощаємо ми боржникам нашим... Ні, здається, не так».
Мартін починає ще раз і знову помиляється; в цю хвилину він ладен віддати десять років життя, щоб тільки пригадати «Отче наш».
Він заплющує очі, стискає повіки пальцями — і раптом упівголоса починає проказувати слова молитви:
«Матір моя, що спочиваєш у могилі, я ношу тебе в своєму серці й благаю Господа, аби ти вічно була в царстві небеснім, як на те заслужила. Амінь».
Мартін усміхається. Він у захваті від молитви, яку щойно придумав.
«Матір моя, що спочиваєш у могилі, я благаю Господа... Ні, не так».
Мартін супить брови.
«А як?»
Філо без угаву плаче.
— Що ж мені робити? Чоловік пішов до приятеля. Мій брат нічого не вчинив, запевняю вас; це якась помилка, ніхто не без гріха, але він дотримується порядку...
Хуліта не знає, що й казати.
— Я теж так думаю — вони, напевне, помилилися. В кожному разі треба щось робити, з кимось зустрітися. Направду треба!
— Так... побачимо, що скаже Роберто, коли вернеться.
Раптом Філо починає ридма ридати. Малюк, якого вона тримає на руках, теж заходиться плачем.
— Єдине, на що я здатна,— це молитися пресвятій Богородиці, котра завжди визволяла мене від напасті.
Дон Роберто та сеньйор Рамон дійшли згоди. Оскільки Мартін не міг накоїти чогось серйозного, то було б найкраще, якби він прийшов і повинився. Навіщо ховатися, коли нема чого приховувати? Треба перечекати пару днів — Мартін перебуде їх у домі сеньйора Рамона, а потім — чому б і ні? — піде куди слід у супроводі капітана Овехеро, тобто дона Тесифонте, котрий не відмовиться зробити таку послугу і до того ж зможе за нього поручитися.
— По-моєму, це дуже розважливо, сеньйоре Рамоне, щиро дякую. Ви мудра людина.
— Нема за що, чоловіче, просто я гадаю, так буде краще.
— Авжеж, мені теж так здається. Повірте, у мене камінь з душі спав...
Селестино написав три листи й наміряється написати ще три. Справа Мартіна дуже його непокоїть.
«Не заплатить мені, то й не треба, але я не можу кинути його напризволяще».
Мартін — руки в кишенях — спускається крутосхилом, на якому розташований цвинтар.
«Так, я стану зібраним. Найкраще — це працювати щодня. Якщо мене візьмуть у якусь контору, я піду. Спершу, звісно, не вдасться, але згодом можна буде навіть писати у вільні хвилини, особливо якщо там добре опалення. Поговорю з Пабло, він мусить
