Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

без відповідного розширення людської свідомості різкий синергійний стрибок технологій перевершить своєю складністю людський інтелект і візьме гору над людством як видом. Відтак необхідно в найкоротші строки розвивати саме цей сегмент досліджень, що сприяло б не лише спробам зрозуміти мозок з погляду нейрофізіології, але допомогло зробити новий гуманітарний прорив у складність світобудови.

Карманов сміливо говорив про кінець кремнієвої ери — ери комп’ютерів і пророкував становлення нового синкретичного світу, що ґрунтуватиметься на інтеграції свідомості з наноматерією, живою органікою та інформаційними системами. Він змалював стратегію залучення понад десяти мільярдів доларів інвестицій у розвиток ринку майнд­ґаджетів і майндсофту і показав, як головний центр розробок із майндсофту може постати в Україні, перетворюючи її на фасилітатора міжнародної співпраці крупних майнд-девелоперів і психотехнологічних компаній (в оригіналі на позначення цього сегмента ринку він вжив англомовний неологізм «mind-developing corporations»). Виступ закінчився оваціями, шквалом запитань і бажаючих зробити селфі з новою інтелектуальною зіркою, однак Федір був змушений припинити це розтерзання Карманова і повести його на наступну зустріч.

— Є одна проблема, Могило... — сказав Карманов опісля промови.

— Яка?

— Вони мене не сприйняли, — Карманов подивився на Федора скептичним, повним гіркоти поглядом.

— Тобто?

— Я відчув, що це не те. Ти ж чув, які були аплодисменти? Ледве-ледве. Вони не зрозуміли, і вони мене не сприйняли. Вони не зрозуміли, що стоїть за цим. Не оцінили широту самої ідеї.

— Мені здається, реакція залу була дуже теплою, — став переконувати його Федір, але Карманов лише заперечно хитав головою.

— Ні, це все не те... Це неправильний підхід... А який правильний? Наразі невідомо... Спочатку я думав, що потрібно зробити одну централізовану систему, одну корпорацію, що монополізує увесь ринок, але потім — по розмовах з тобою, з Чижем, я зрозумів, що має бути конкуренція. Тоді ми перейшли до ідеї мережі — створити кластер незалежних дослідницьких центрів, які конкуруватимуть між собою і будуть розвиватися, відстоюючи власне бачення. Далі я зрозумів, що і це не є цілковитим розумінням — що потрібно зробити всю інформацію відкритою і популярною, щоб кожен міг отримати базову психотехнологічну освіту і був готовим до стрибка синґулярності... Ти вловлюєш логіку?

Федір кивнув.

— Спочатку ієрархія... Потім — закрита мережа... Потім — мережа, побудована на взаємозалежності. Та і це ще не кінець. Який крок має бути останнім, Могило?

Федір знизав плечима.

— Конкуруючі мережі, а потім — мережа взаємозалежних мереж? Гіпернет?

Карманов знову заперечно захитав головою.

— Це розуміння принципове для нас, Могило, тому що завтра я маю сформулювати глобальне стратегічне бачення для всіх присутніх. Вони — вовки й акули, Могило. Вони роздеруть нас, якщо відчують хоч краплю неконгруентності. Не дадуть нам ні долара і назвуть нас фантазерами, якщо ми не пред’явимо їм чіткого глобального бачення. А те, що зараз реально є у нас — це нісенітниці.

Федір мовчав збентежений. Слова Карманова звучали щонайменше дивно. Реакція залу була щирою і привітною, однак, схоже, зараз Карманов став поза досяжністю аргументів. Ним, наче ластівкою, що наосліп летить на південь, керувало трансцендентне.

— Ну, тоді не знаю. Далі за це, мені здається, вже лежать питання цивілізаційного зсуву. Інша цивілізаційна парадигма.

— От, — підняв палець Карманов. — От тепер ти розумієш, що я маю на увазі. До цього з тобою ми бовталися в рамках старої парадигми. Тепер час поміняти сам принцип бачення. Розумієш, про що я?

— Ще ні.

— Я теж поки що ні, але до завтра нам потрібно це зрозуміти. Зрозуміти, яке цивілізаційне зрушення ми маємо на увазі. Тоді нас чекатиме успіх.

— Дмитре Івановичу, мені здається, вже пізно щось змінювати, — не витримав Федір. — Ми вже все заточили під нашу концепцію, уже готові стратегії, всі плани розписані, у вас складено графік зустрічей з усіма цими інвесторами похвилинно. Переписувати щось зараз — це божевілля!

Карманов глянув на нього з усмішкою.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися з тобою? Коли ми сиділи з тобою тоді влітку в «Мараті», говорили про плани на життя, і ти сказав, що хочеш братися за невирішувані задачі?

Він кивнув.

— Пам’ятаю.

— Ось наш вирішальний момент, Могило. Ось для чого ми разом. Ми класно здружилися, але тепер настав час перевірити нас в бою. Тепер ми маємо по-справжньому проявитися. Саме тепер, коли такий тиск і такі високі очікування.

— Але ж ваша доповідь завтра по обіді.

— Значить, маємо час подумати.

Близько восьмої вечора було оголошено закриття виставки.

— Їдь із ними, — наказав йому Карманов, коли натовпи журналістів, науковців і перекладачів стали юрмитися на шляху до автобусів — ті мали везти їх у «Мистецький Арсенал» на офіційну коктейльну вечірку. Підкорившись, Федір розмістився в автобусі разом із науковцями. Усі місця біля світових наукових світил були зайняті, тож йому довелося сісти поруч з італійським католицьким біосеміо­тиком, схожим на гриба в людському костюмі. На італійцеві все сиділо криво — волосся, очі, окуляри, — так, наче людська подоба для нього була лише скафандром, який він надів, до того ж, у великому поспіху. На щастя, вони швидко порозумілися. Спостерігаючи за тим, як за вікном у листопадовій темряві вони минали Матір-Батьківщину, він слухав невелику доповідь біосеміотика про відпадіння людської мови від мови ангельської, з чого й виникло уявлення про відокремлені види тварин, рослин і птахів замість цілісного уявлення про природу.

Заколисаний цими біблійними темами, Федір не зчувся, як вони опинилися біля входу в «Арсенал». Висипавши з автобуса, гості гамірною юрмою рушили у музей. Атмо­сфера «Арсеналу» прийняла його у ще незламане, незіпсуте чудо: все вже було готове до фуршету. Пригамоване світло, виблискуючі вечірні сукні гостес, усмішки і святкові зачіски званих гостей. До високих стель «Арсеналу» вже здіймалися відголоски легкого романтизму — квартет віолончелістів і фортепіано створювали враження часу, що зупинився — як і на кожному такому заході, у Федора виникло відчуття, що це все надто добре, аби бути правдою. За́лами ширився запах закусок, що вже чекали на шведських столах. Уже почалися офіційні промови і тости, що зазвичай передували початку всякої гастрономічної дискусії.

Неофіційним ведучим цього вечора був Леонід Американович Самодвижцев, один із найстаріших науковців Києва. Самодвижцев говорив вагомо і складно. Коли ж його масивні, прямокутні слова, що лягали рівними рядами в основу нової світової філософії, закінчилися, він передав тост одному з найдревніших присутніх на Форумі киян — дев’яностолітньому франтові з довгим молочно-білим волоссям, колишньому головному архітекторові Києва. Від колишнього головного архітектора віяло історією. Уся компанія завмерла, очікуючи його слова. Опираючись однією рукою на ціпок і тримаючи в іншій бокал