Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

взяло відчуття неймовірного щему — наче перед ним проходили не люди, а хвилини і дні, летіли піщинки з одної капсули клепсидри в іншу, не владні стримати перебіг часу. Акордеоністи все грали і грали, перебираючи дрібними клавішами, і їхні звуки злітали до самої стелі, і Федорові раптом на очі навернулися сльози від цих дрібних, розсипчастих звуків мелодій, від вічного перебору клавіш, від нестримного лету піщинок часу, що, збиваючи з ніг, зриваються в завірюху, за якою не видно нічого, а музиканти все вигравали, і їхня мелодія була не веселою і не сумною, вона здавалася вкрадливою, трохи хижою і трохи небезпечною, ніби оберти голови, коли кружляти серед морозяної ночі п’яним і щасливим, знаючи, що твоє щастя триватиме рівно доти, доки триває це кружляння, доки летять сніжинки, доки над головою ця бездонна пітьма. Тихим кроком у засніженій темряві крався Звір. А зорі холодні, як і раніше, а пальці акордеоністів усе бігали, бігали по клавішах, тиснули ґудзики — тиснули, тиснули ґудзики, білі–чорні, білі–чорні, чорні–чорні, білі–білі, тиснули, все тиснули й тиснули.

Я відвернувся від людей, щоб витерти невчасні сльози. Якби був п’яний, міг би їх виправдати, а для сліз тверезого виправдання не було. Просто мені раптом стало дуже шкода всіх. Не себе. Можливо, вперше в житті. Просто шкода всіх інших. За те, що вони всі — тут. За те, що змушені бігти під це постійне перебирання кнопочок, чорних і білих, чорних і білих. Такі самотні, навіть у цьому яскравому, тісному натовпі. Наче блазні, що змушені смикатися під звуки акордеона. Такі ж нещасні, як цей глибокий мінорний бас, як цей високий сопранний виск. Закинуті глибоко в самотність, в цю холодну темну матерію.

Тріо завершувало вступ інтенсивним престіссімо. Натовп оточив музикантів півколом, їх пальці бігали, тиснучи ґудзики, забираючи кудись моє серце, змушуючи кружляти перші сніжинки в нічному небі над Лаврою. І все раптово припинилося. Музиканти відірвали руки від клавіш. Різка тиша — і публіка вибухнула оваціями.

Із глибини коридору, проти руху запізнілих гостей, що наздоганяли гіда, до мене рухалася Яна Ведмедьєва.

— Приветствую, — сказала вона, сідаючи біля мене на підвіконня.

— Решили побыть одной? — озвався я.

— Устала от серости и скуки.

— Визионерская живопись Вам кажется скучной?

— Это ушло в восемнадцать, вместе с кислотой, ночными клубами и прочими детскими увлечениями.

— У вас, в Москве, быстро становятся взрослыми.

 — Нет. Некоторые остаются детьми на всю жизнь. Я устала возиться с детьми, — Яна притулилася спиною до вікна, наче вмостилася у комфортабельне крісло. Зробила ковток зі свого фужера й оцінююче поглянула на мене. — А вы?

— Я просто случайный человек во всем этом.

— Все мы случайные последовательности генов, — сказала вона.

— Моя роль — просто передавать соль, как в том анекдоте, помните? «Господи, зачем ты меня создал?» Просто, чтобы в какой-то день, где-то в поезде в ресторане передать кому-то соль. Что-то вроде этого.

— Мне кажется, человек сам определяет свое величие.

— Это больше не ко мне. Это к Виктору. Кстати, вы оставили его одного?

— Этого увальня из трущоб? — озвалася Яна. — Он тоже мне надоел. Здесь все умные только с виду. А на деле — такие глупцы.

Я мовчав, вдивляючись у темряву.

— Вам одиноко, Фёдор? — запитала раптом Яна.

— Нет, а вам?

— Мне очень одиноко. Мне кажется, вокруг меня пустыня. И ни одного человека вокруг. Скажите, почему вам не одиноко? Вы же разумный человек. Разумные люди даже в толпе чувствуют себя брошенными.

— Возможно, вы переоцениваете мои умстенные способности, — усміхнувся я. — Пока у меня была личная жизнь, мне было одиноко. Когда я искал единомышленников и соратников, мне тоже было одиноко. Когда я искал себе женщину, мне тоже было одиноко. Когда я перестал это делать, вдруг... — я знизав плечима. — ...вдруг стал счастлив.

— Я вам не верю, — Яна дивилася на мене пронизливо.

— Я вас ни к чему не принуждаю, — я знову знизав плечима.

Ми замовкли.

— Фёдор... — знову озвалася вона.

Я підняв погляд на неї.

— Давайте убежим вместе.

— От чего?

— От этого бреда. От этих людей. От обстоятельств.

Обличчя Яни красиве і холодне, і за її ляльковими досконалими рисами я побачив щось живе. Стало так тихо, що було чутно, як сунувся час.

— Я сбежал бы, Яна, но бежать некуда. И никогда не будет.

Я замовк і просто глянув на неї зі співчуттям. Сказані мною слова повисли у тиші, і я додав би ще щось, але казати більше не хотілося. Насправді, все вже було в цих словах. Цілі томи, цілі бібліотеки.

У Яни щось ніби завмерло всередині, аж привідкрився її точений рот. Очі затремтіли, і я побачив, як по її ідеальній щоці збігла сльоза.

Я мимоволі співчутливо усміхнувся їй, і Яна усміхнулася у відповідь. Ця коротка, тиха усмішка була вартою цілого Всесвіту.

— Спасибо вам, — сказала раптом вона і втерла сльозу. — Я, пожалуй, пойду. Слишком много пониманий за одно мгновение.

— Всего хорошего, Яна.

Вона заглянула мені в очі на прощання. Запитально, з недовірою, з надією.

* * *

Повернувшись додому пізно увечері, Федір сів на порожній кухні, голова його була такою важкою, що здавалось, були потрібні бетонні сваї, як на залізничних мостах через урвище або ріку, щоб утримати її. Переглянув стрічку новин на фейсбуці — їх волонтери викладали фото і відео з концерту Ріанни, на яких в основному — лише шкварчання і мигтіння софітів, але це зроджувало дивовижне відчуття реалістичності всього, що відбувалося. Продивився репости перших новинних заміток про Форум — викривальних і нищівних статей про Лінгвошолом поки що не було. На сторінці Мошковіца він перечитав кілька статусів, присвячених прибуттю до Києва. Він уже виклав фотографії з Лаври і селфі з подвір’я Андріївської церкви на Узвозі, звідки відкривався чудовий вигляд на Дніпро. Там же містилося фото, де він пригортав до себе Аллу — тендітну жіночку в космічному сріблястому плащі і модних сріблястих чобітках. «Вона дійсно розуміє Кандінського! — підписав пост Мошковіц. — Ця жінка або свята, або божевільна!» Мошковіц схвально відгукувався про організацію трансферу і про дивовижну чуйність тутешніх людей, однак був шокований контрастом поміж «Хаятом рідженсі», де його поселили на час конференції, та життям поза готелем.

Виконавши всі свої обов’язки перед Форумом, Федір наставив годинник на три з половиною години сну — і ліг відпочивати.

Федір прокинувся опів на шосту від кошмару про те, що