Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
У Борисполі Карманов, якого одразу ж оточили журналісти, дав невеличкий брифінг, підтвердивши, що проривний інноваційний Форум відбудеться, як і було заплановано. Карманов за час своєї відсутності вже встиг стати притчею во язицех, а слова «когнітивний» і «психотехнології», що з такою ядучою іронією спершу промовляли ЗМІ, надійно приліпилися до нього і зробилися символами чогось нового — прогресивного руху, яскравого тренду. Карманов тримався відмінно — простий, іронічний, у молодіжній вітрівці і джинсах, він здавався героєм креативного класу — справжнім трудівником думки, ідолом когнітаріату.
— Ми збираємося перебудувати всю структуру економіки країни, — рубав він так сміливо і переконано, наче займався публічною політикою не місяць, а все життя. — Для цього не потрібно робити революцій. Когнітивна революція, технологічна революція зробить усе сама. Це справа лише науки й інвестицій — важка промисловість не здатна конкурувати з психотехнологіями. Дуже скоро країну чекають великі переміни, — з цими словами Карманов пробрався крізь журналістів, що пхали йому під носа диктофони і камери, до мене, передав валізу і кинув:
— Усе, забирай мене звідси, — і вдвох ми швидко залишили термінал.
— Могило, ти відчуваєш захват? — у машині він запитально глянув на Федора. — Я — у повному захваті. Я навіть не підозрював, що це буде так... так радісно!
— У нас в офісі зараз у всіх один настрій — всім страшно, тому що вперше, — поділився Федір, взявши на себе роль водія. — Та всі кажуть, відчуття таке, ніби своїми руками зараз ми творимо історію.
— Страшно — це нормально, — озвався Карманов і покровительськи поплескав його по плечу. — Думаєш, мені не страшно? Мені знаєш як страшно... Я не знаю, яким буде наступний день, Могило. Живу однією годиною. Просто бачу, як маховик закрутився. Ми це зробили — ми його запустили. Я хочу кави он на цій автозаправці, — сказав раптом Карманов, і вони заїхали на автозаправку.— Мені страшно, Могило, тому що я сам не знаю, чого від себе чекати. Зараз мені захотілося кави, і я розумію, якщо я зараз її не вип’ю, якщо ми не зупинимося тут, все далі піде навскіс. Стрілочники не виведуть нас на правильну колію. Розумієш?
— Приблизно.
— Ми не можемо достеменно розуміти, що відбувається у світі, ти це второпуєш? Це за межами нашого когнітивного горизонту. Але я знаю — якщо не зупинюся зараз на цій автозаправці, якщо ми не вип’ємо кави — ми приїдемо кудись занадто вчасно. Або занадто пізно, і ми розминемося з якоюсь подією. Хтось не скаже потрібних слів, хтось не подивиться на когось у потрібний момент, і тонка павутина зв’язків не зійдеться. Я був у Нью-Йорку — там є чуваки, які ходять по тросах із жердинами. Натягують трос між двома хмарочосами і потім ідуть по ньому без страховки. Уявляєш, які крейзі? — Карманов дивився на нього вибалушеними від емоцій очима. — Ми, скажу тобі, ще крейзанутіші, ніж вони. Ми теж ідемо по такому ж натягнутому тросу сценарію, і ніхто не дасть гарантії, що вже наступної секунди ми не схилимося праворуч чи ліворуч. Знаєш що, Могило? Я хочу, щоб ти сьогодні відпочив. Відключи телефон, пошли всіх — вони вже достатньо дорослі —справляться. Завтра в нас буде кінець світу. Але сьогодні — побудь сам, у тиші. Умиротворися, щоб відчути нашу лінію.
Федір зробив так, як і просив Карманов. Завізши його в Пущу, він повернувся додому, вимкнув телефон і просто просидів цілий день на кухні, читаючи «Сходження на гору Кармель», розмірковуючи і курячи сигарети. Вранці він привів себе до ладу, надягнув улюблені джинси, в яких, як йому здавалося, не гріх було померти, і стару запрану футболку — дрес-код молодих мільйонерів. Нарешті Федір наважився увімкнути телефон.
* * *
Першим він передзвонив Славі, від якого пропущених викликів було найбільше.
— Я вже їду на форум. Маєш час зі мною поснідати?
— Яке поснідати? — волав йому в слухавку Слава. — Я з п’ятої ранку на ногах, вже два рази був сьогодні у Борисполі. Мені потрібен асистент, щоб ходив замість мене у парашу! Чувак, коротше, це по твоїй частині — ми веземо зараз Анну Рінґер-Стокк, це наш головний доповідач із геронтології і зупинці старіння, абсолютно безбашенна тьотка зі Швеції. Маю дістати для неї кокаїн, інакше вона мене вб’є.
— Кокаїн?
— Вона сидить тут на задньому сидінні, і я сподіваюся, зараз вона не накине мені на шию свої колготки, щоб удавити, тому що я вже натякнув їй, що сексу в нас із нею не буде. Так, чорт, кокаїн. А один із наших супер-ВІПів із блоку по кріоніці, ти не повіриш, хто, хоче замовити собі на вечір дівчинку, років дванадцяти, не старше. У тебе немає таких контактів?
— Із другим проблемно, це треба дзвонити у Харків. Скажи йому, що ми до вечірнього коктейлю це питання владнаємо. Дізнайся заодно, коли звідти ходять «хюндаї» на Київ. А кокаїн... Я скину тобі контакти мого товариша Аркадія, це його профіль.
— Давай, чувак, скидай, тому що в мене тут повний завал... Чекай... No, no, first we have go to the hotel, ma’m... Ні-ні, не слухайте її, веземо її у «Хаятт», а там хай робить, що хоче... Перепрошую, це я до водія... Коротше, чувак, потім поговоримо, чекаю контактів.
Слава поклав слухавку. Ну ось, машина — запрацювала. Від під’їхав до виставкового центру, і побачив біля нього цілу армію фірмових таксі, що зголосилися обслуговувати конференцію — сріблясто-рожеві, в кольорах «Соми», футуристичних форм «дачії» з логотипом Форуму — Kyiv International Cognitive Forum — і гаслом на борту — WHERE CIVILIZATIONS ARE BEING BORN. Припаркувавшись, він вийшов на холодне повітря листопада, відчуваючи, як у просторі клубочились чужі бажання. Ось вони — справдження мрій. Зараз йому це все здавалося нереальним. Можливо, якщо він мигне сильніше, все розпливеться, як уві сні? В озонованому повітрі виставкового павільйону стояв запах нового часу — запах розігрітих кремнієвих плат, запах пластику і дорогої поліграфії, запах гігантських приміщень, заповнених ідеями. На стенді «Соми», розташованому в одному з найзалюдненіших місць павільйону, він застав Віктора у компанії асистентів, що кріпили до його голови датчики. Віктор був підключений до коронної розробки «Соми».
— О, здарова, — стараючись не ворушитися, аби не повипадали ще не зафіксовані електроди, озвався до мене Віктор. — Ну что, початимся? — сміється він.
— Це що, наш Лінгвошолом? Я поки подивлюся, — сказав я, сідаючи збоку.
— Да, пробная модель «ВН-1».
—
