Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
Читати це було просто гидко. Якась молода журналістка перелізла через паркан Кармановської садиби і, проникнувши в особняк, зробила кілька фотографій інтер’єру. На шпальти статті потрапили всі прикметні речі, що свідчили либонь про одне — олігарх захоплювався езотерикою, мав гомосексуальні нахили і цікавився Сходом. Статуетки Будд і колекцію мечів теж було висвітлено відповідним чином, як атрибут фанатичної кровожерності мільйонера. Пікантній японській темі теж було вділено достатньо уваги. Журналістка за дивним збігом обставин знайшла альбом з еротичними гравюрами, які так подобалися Карманову — схоже, вона чітко знала, що і де їй потрібно шукати.
У статті йшлося про «двох злих собацюр», що охороняють «помістя олігарха», які ледь не покусали журналістку. Зрештою, авторка статті звинувачувала мешканців будинку в тому, що її спіймала «людина, яка представилась як охоронець пана Карманова» і нахабно витурила за браму попри її причетність до вільної незалежної преси, що вона засвідчила, потрясаючи своїм посвідченням.
Федір набрав Славу.
— Ти вже можеш говорити?
— Можу, — ледь чутним голосом прошепотів той. — Чувак, я не хочу в тюрму.
— Слава, не кіпішуй. Нам треба організувати прес-конференцію в УНІАН. Займися цим, а я організую якусь протидію в соцмережах.
До обіду, завдяки спільним постам їхніх колег, інтернетом уже розлетілися вісті, що звинувачення у бік Карманова є брутальним наклепом, своїм апломбом і безглуздістю цілком співставним із теоріями про порожнисту Землю, і викликані вони небажанням людей при владі допустити проведення проривного інноваційного форуму, завдяки якому Україна може здійснити велетенський економічний стрибок уперед. Це спровокувало відповідну реакцію скепсису — мовляв, що ще за форум психотехнологій і кому він тут потрібен в Україні, та загалом тенденцію вдалося переламати і розбавити однозначну оцінку ситуації довкола Карманова — в його постаті вбачалися навіть певні риси героїзму. Вся історія відкрилася такою, якою й була насправді — прогресивний бізнесмен, поставивши собі за мету підняти українську науку, вступив у нещадну конфронтацію з прихованими політичними і фінансовими силами і кинув їм виклик у вигляді «Когнітивного Форуму» — найзначнішої інвестиційної, бізнесової і наукової події останніх років, на яку, як виявилося, мають злетітися інтелектуальні «зірки» і бізнес-ангели з усього світу. Подія ця, широко анонсована у пресі, має доленосне значення і є спробою випередити час — тож не дивно, що дрімучі сили реакції захочуть пригасити усяке починання, що загрожуватиме затишному побулькуванню їхнього рідного болота.
Він розбудив Карманова серед тихої каліфорнійської ночі, яка, гіпотетично, була зараз на іншій півкулі, і коротко пояснив суть питання, закликавши скористатися ґуґлом і переглянути останні новини з України.
— Це прекрасно, Федоре, — озвався Карманов. — Нарешті нам вдалося якось їх розворушити.
Голос його був радісний.
— Я так давно чекав того моменту, коли вони, нарешті, почнуть ставитися до нас серйозно. Вони роблять за нас ту роботу, на яку ми просто не мали коштів. Тепер всі в Україні знатимуть про нашу корпорацію і про те, який крутий форум ми організовуємо. Я щасливий.
— Потрібно, щоб ти сказав кілька слів на відео-конференції.
— Ок, жодних питань. Я лише приведу себе до ладу.
Упродовж наступних трьох годин він не мав можливості навіть як слід умитися після сну, не кажучи вже про сніданок. Розуміючи, що вже підпирає час, він відірвався від інтернету, аби привести себе трохи до ладу, і за півгодини ще з мокрою головою вибіг із дому, на ходу набираючи есемеску Славі — «Одягни окуляри, ти в них здаєшся розумнішим». За двадцять друга Федір уже паркувався біля прес-центру УНІАН. У скверику біля прес-центру він застав Славу. Слава, вдягнувши за проханням Федора окуляри, сидів на лавочці, блідий і наляканий, і витріщався у простір перед собою.
— Ти що, накурений? — я вхопив Славу за плечі, щоб розгледіти його каламутні очі.
— Чувак, у мене вперше в житті така відповідальна подія, — став белькотати він. — Я всикаюся зі страху, якщо чесно. Мені треба ввійти в вольову медитацію, щоб опанувати себе. Маю трошки побути сам із собою.
— Маєш десять хвилин, — гиркнув я. — Чувак, згребися в купу, ти мені потрібен. Ти маєш розповісти людям про Форум. Усе це — лише залякування. Тебе ніхто не посадить. Система боїться. Це Голем нашої держави зараз намагається захистити себе від «Соми», ось і все. Отямся.
— Я знаю, чувак. Я зараз буду в нормі.
Чорт. Я роздратовано відійшов від Слави, який випрямив спину, заплющив очі й став робити вигляд, що входить у медитацію. У мене теж трусилися руки, бив мандраж і кидало в піт, і щоб зайняти пальці, я дістав сигарету. Журналісти і телевізійники з камерами проходили повз нас із Славою, вочевидь, не підозрюючи, що ми будемо головними ньюзмейкерами найближчих сорока хвилин і поспішали у хол, розставити апаратуру. Від кількості преси, що зібралася в УНІАНі, мене почало мутити.
— Чувак, пішли, — сказав я, і Слава відкрив очі. Розімнув плечі і встав.
— Ти в порядку?
Дивлячись кудись у простір, Слава кивнув. «Усе пропало», — подумав я. Слава йшов мовчки, він і справді скидався на одного із зомбі, котрих мав би виготовляти на своїх «фабриках думки» Карманов. Зрештою мене це все почало смішити.
— Дозвольте, будь ласка, — ми протиснулися крізь натовп журналістів, які вителющували свої фотооб’єктиви на порожні столи в прес-центрі, де вже стояли таблички з нашими іменами — «ФЕДІР МОГИЛА, директор із комунікацій корпорації “SOMA”» і «СВЯТОСЛАВ ЖУКОВСЬКИЙ, директор Першого Міжнародного когнітивного форуму».
— Колеги, просимо дві хвилини. Ми встановимо зв’язок із паном Кармановим і зараз розпочнемо наш брифінг.
Я запитав у скайпі Карманова:
— Ти тут? Ми починаємо.
— Тут, — озвався він і поставив смайлика зі святковою трубкою-дуділкою.
Я відповів йому зеленим смайликом, що блює, й увімкнув відеозв’язок. За секунду Карманов з’явився на екрані, і стало видно, що він знаходиться на березі моря, де якраз сходило сонце. Карманов вбраний більш ніж неформально — у яскравій сорочці-гавайці, бейсболці і строкатих шортах — мав одіозний вигляд — ні дати, ні взяти денді-мільйонер. Тепер нам точно кінець, — блимнуло мені в голові білим ламповим світлом, і я весь покрився інеєм, як пляшка кока-коли в рефрижераторі.
— Отож, пані і панове, починаємо екстрену прес-конференцію, — розпочав я, вже розуміючи, яким недоречним є мій офіційний тон на фоні Карманова зі склянкою якогось
