Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
На Бучаку психоінженери вже обживали територію. Частина з них розселилася в бетонці — недобудованому адмінкорпусі так і не збудованої ГЕС. За бетонкою, у зелених хащах, вони розбили імпровізовану польову кухню з глиняними печами — а при кухні зробили невеликий чайний клуб під навісом з очерету. Великі жовті хустки з червоними словами мантр і зображеннями Шиви і Парваті, що виконували роль стін у чайному клубі, додавали території кухні нестримної екзотичності, тож очерет здавався аналогом пальмового листя, а гілки верб — бамбуковими палями.
У чайному клубі я застаю Рубена. Рубен засмаглий, в червоній хустині, відпустив бороду і подорослішав на кілька років. Ми обмінюємося вітаннями, я впізнаю знайомих психоінженерів — чоловіків, яких я пам’ятав вбраними у піджаки і светри, нині незвично бачити напівголими і мокрими від поту, з червоними від сонця спинами, в військових штанах. У повітрі забриніло відчуття свободи і дикості, яке приходить, варто лиш опинитися влітку біля блискучої на сонці води посеред закинутої природи, з можливістю виключити телефон і забутися на кілька днів під безоднею неба.
Минув рік, і я розумію, що потрапивши сюди, на Бучак, по твоєму сценарієві, Зоно. Я наче бачу всю картину твоїми очима — так, як це хотіла показати Ти. Ти так просто мене не відпустиш. Ти вимотаєш мене всього, зведеш нанівець, поки не даси того, що я попросив. Але змилуйся — я вже не маю сили.
Десь там, у дюнах пляжу, як мені сказали, розкинувся табір Віктора — там зосередилися всі «наші», всі, хто працював у київській «Сомі». Негласно їх називали «сепаратистами», а бетонку, де завжди зупинявся Гуров, — «метрополією».
Обережно переступаючи через коріння верб, я дістався нарешті крізь хащі пляжу до табору сепаратистів, і застав їх за трапезою.
— Федір, йо-майо! Дай я тебе обійму, старий! — кинувся до мене Слава.
Мені одразу ж пропонують горнятко чаю, і я радо приєднуюся до кола людей довкола вогню. Тут знайомі обличчя, найбільше людей — із Елісти, мабуть, тому, що там харизма Віктора мала час проявитися найбільше, і всі присутні на експерименті — його добровільні послідовники.
— Мы завоюем этот пляж, — запевнив мене Віктор, цитуючи фільм «Троя». Під пляжем, звісно, мався на увазі цілий світ.
Важке сперте повітря свідчило про наближення бурі. Мені здавалося, що я потрапив у якусь щілину між світами — щілину між культурами і цивілізаціями, де жили блукачі, нові кочівники, які не належать до жодного з відомих світів, котрі розпрягли своїх коней свідомості на кілька днів, щоб після перепочинку рушити далі — палити міста, руйнувати святині й нести свободу історії.
Я опинився серед людей, затиснутих у щілині між світами, і мені на цей короткий вечір раптом стало добре. Я практично відчув себе вдома або десь дуже близько від дому. І хоча я розумів, що з ними нестиму лише руйнування, я почувався майже щасливим — я почував себе частиною сім’ї, і прохолодні сльози щастя бігли того вечора мені по щоках, коли я лежав на даху бетонки і дивився на великий повний місяць, що вигулькнув на роз’яснілому небі, і на зірки. Я бачив, як повільно рухаються по небу сузір’я, і розумів, що вони рухаються тому, що обертається Земля. Тієї миті я відчув себе сином своєї планети, яка пригорнула мене і дала короткочасний перепочинок на березі великої ріки.
* * *
Опісля повернення з Бучака здавалося, що все на світі завмерло в нерухомості, розморене спекою і потребою літа. Карманов полетів до США покращувати фінансове становище, Гуров повернувся до Росії займатися військовими проектами з Міністерством оборони, психонетики роз’їхалися по домівках. Федір сподівався відключитися від усього навколишнього і просто віддатися творчості — спробувати щось пописати, викласти думки на папері, і це справді почало вдаватися. У цілковитій ізоляції він прокидався вдосвіта, пив каву і їв хліб із сиром, а потім із сигаретою сідав до ноутбука і, натхненний, рефлексував над тими процесами, свідком яких він став. Він хотів написати щось на зразок трактату, присвяченого Зоні: там, де закінчувалася раціональна мова, він сподівався на мову поезії. Творчість допомагала відволіктися від думок про Смирну, давала змогу побачити задній план у тому, що відбувалося з ним. У другій половині дня він їхав у Голосієво, омивався в купелі і гуляв парком босоніж, намагаючись не втратити тонкого зв’язку з природою і тим спокоєм, який почерпнув на Бучаку. У нього поступово нормалізувався сон. Однак тиша, на яку він розраховував, тривала заледве кілька днів.
Ранок дня, коли тиша скінчилася, почався для Федора з розмови зі Славою.
— Що нового? — спитав він. — Як рухаємося? Усе йде за планом?
Слава зустрів його запитання підозрілим мовчанням.
— Ти ще нічого не чув?
— А що я мав чути?
Слава, врешті, не витримав і випалив:
— Чувак, я змиваюся. Я не хочу в тюрму.
— А що сталося?
— Нас взяло за яйця СБУ. Мені дзвонили невідомі люди, сказали, що на нас усіх вже готові судові справи за державний злочин.
— Славо, тільки без паніки. Не роби поспішних кроків. Це просто залякування. Розкажи, що відбувається.
— Зайди на фейсбук, там усе є, — сказав Слава. — Чувак, вибач, у мене, здається, почалася срачка, мені треба знову у ванну. Я тобі передзвоню.
Він зайшов на фейсбук, і тут же отримав удар під дих. Усі статті у френд-стрічці в один момент стали стосуватися Карманова. «Олигарх готовил армию зомби для захвата власти» — кинувся в очі перший заголовок із наймасовішої жовтої газети «Украинский обзор». Він пробігся очима по статті — суцільний нонсенс. Котрийсь із журналістів писав, що із поінформованих джерел йому стало відомо, що в планах «знаного олігарха» було інвестувати гроші у так звані «психотронні технології», ціллю яких було перетворення людей на керованих зомбі — з тим, аби організувати революцію проти існуючого режиму і встановити в країні військову диктатуру. На сайті «Kyiv today» теж з’явилася інформація про те, що з рук СБУ буквально вирвався, наче молодий доберман, небезпечний злочинець — Карманов Дмитро Іванович, громадянин РФ, очільник новоствореної деструктивної секти «Сома», що планувала низку терористичних заходів по Україні з метою організації силового перевороту. Лідер секти уже розшукувався Інтерполом — за останніми новинами, він утік у пошуках політичного притулку в одну із країн Латинської Америки. Розмах його діяльності вражав — у статті йшлося про співпрацю з радикальними ісламістами і чеченськими бойовиками, з якими начебто Карманов колись мав справу і які, буцімто, були головними донаторами його медіа-бізнесу.
