Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

розставляли свої столи, у ресторанчиках вже сиділи, попиваючи каву і пиво, пихаті туристи — з поношеними, розтоптаними пиками, на яких відпечаталася зневага до всього. На душі в мене стояла стіна чорнильної пітьми, схожа на кальмарячий пігмент, яким тут фарбували рис, а серце роз’їдали солоні, наче води Адріатики, ревнощі. Де зараз Смирна? Що вона робить? Я намагався притишити внутрішні голоси сигаретами, кавою і спробами вийти в інтернет, та розум безнадійно відлітав кудись за край лагуни в пошуках нареченої, і покійники з темних каналів зі спини хапали мене за груди і пристрасно стогнали у вухо. Аби скинути з себе наваду, я рушив у місто з надією, що натовп поглине мене.

Експозиції виставки діяли на нього гнітюче. У кожній із них йому ввижалося лихе знамення, щоразу ірраціональніше і від того — ще невблаганніше. Скульптура розлюченого бика, на якому танцює балерина, в американському павільйоні наповнила його відчуттям, наче він тоне і захлинається в тому, що відбувалося. Андроїди, поставлені у формі «П’єти» Мікеланджело — робот Марія тримає на руках робота Ісуса — наче глузували з нього, натякаючи, що його спроби зараз почати молитися за них зі Смирною приречені на марність.

Близько полудня пройшла коротка злива, і я перечекав її у шотландському павільйоні, де розкидані кольорові тканини, змішані з пігментом, папір і багато кольорового порошку нагадували спроби полегшити новокаїном муки помираючого від раку.

«Смирна, Смирна, — думав я і на очі наверталися сльози. — Зоно, я знаю, що вона буде робити, я знаю, куди вона пішла, будь ласка, зроби так, щоб вона не робила цього, Зоно. Вислухай мене, мені так боляче через неї, боляче за неї, будь ласка, зроби так, щоб мені не довелося нести ще й цей біль також».

Пообіді вони зустрілися на каву з Аркадієм і далі вже разом поїхали досліджувати нові павільйони, зауважуючи, як сонце хилиться до заходу і як ростуть тіні. Щокілька хвилин він позирав на телефон, чи не приходило повідомлення від Смирни, але телефон мовчав.

У готелі в Местре, коли вже зовсім споночіло, за столиком у барі, я застав Смирну, і мені відлягло.

— Ти прийшла, — кинувся я до неї і сів поруч. Смирна запалила сигарету. — Як ти?

— Усе гуд, — відповіла вона. Звісно, все та ж до біса колюча мовчазність, крізь яку мені не пробитися.

— Що робила? Де була, що бачила? — о Боже, я втомився витягувати кожне слово з неї, але тим більше я відчував, що люблю, по-справжньому люблю її і готовий витягувати з неї ці слова, готовий жертвувати своїм спокоєм, своїм благополуччям, готовий жертвувати заради неї всім.

— Гуляла, — відповіла Смирна, ковтаючи вино.

— Ти якась інша, якась не така, — сказав я.

Я поклав свої долоні їй на руки, і вона тут же забрала їх, з викликом дивлячись на мене.

— Ну гаразд, — кажу я. — Тоді ходи відпочивати.

— Я не можу піти з тобою, — сказала Смирна. — Між нами все скінчено. Ми вже давно мали розійтися, та я тільки зараз це зрозуміла.

— Що ти таке кажеш? — я усміхаюся від дивності її слів. — Навпаки, все неприємне вже позаду! Чорнота закінчилася!

Вона заперечно хитає головою.

— Я не хочу ночувати з тобою в одному номері, — каже вона.

— Ну гаразд, я тоді зніму ще один і переїду.

— Це неможливо, я вже запитувала. Усі місця зайняті.

— Ну, що ти таке кажеш... Нам же не можна розлучатися... У нас же медовий місяць...

— Просто прийми це як чоловік, — сказала вона.

 — Але чому? Що сталося? У чому моя провина?

— Ні в чому. Просто так. Я була з іншим чоловіком. І я зрозуміла, що мене з тобою нічого не поєднує.

— Тобто — «була з іншим чоловіком»? — не розумію, не хочу вірити я в її слова.

— Я спала з ним, і ще з двома також. Просто прийми це. Я така. Мені це подобається, і я не хочу нічого з цим робити.

— Ти це просто кажеш, щоби розізлити мене, — я відчув, як вино заважає висловлюватися твердо і категорично. — Я не вірю тобі.

— Я хочу піднятися в номер.

— Гаразд, — сказав я, — ходи у номер. Там поговоримо. Тут на нас і так усі дивляться.

Я розрахувався за її каву, і, натягнуто посміхаючись, першим пішов до сходів. Смирна, потрапивши у номер, почала швидко збирати речі. Вона взяла з чемодана чисту білизну і зникла у душі. Її діловитість лякала мене. Я зазирнув до неї в сумочку, знайшов гаманець. Тремтячими руками розкрив його і побачив там кілька зелених банкнот по сто євро і багато дріб’язку.

Смирна вийшла з ванної, загорнувшись у рушник, з мокрим волоссям. Вона зараз як тварина — веде себе так, ніби мене тут немає. Вона скинула рушник і почала одягати труси — і все це з якоюсь чоловічою різкістю, байдужістю.

— Женю, звідки в тебе ці гроші?

— Я тобі вже сказала, звідки ці гроші. Я повія, хіба ти цього не розумієш?

Ще не витершись як слід, вона почала одягати светр.

— Куди ти підеш зараз, у ніч?

— Мене чекають. Я вже знайшла собі квартиру, — Смирна підморгнула мені, наче знущаючись.

Я притулив долоні до обличчя. Хотів прокинутися від цього кошмару. Якийсь древній жах впивається мені в п’ятки, проколюючи мені ноги холодними списами. Для чого? Для чого, Зоно? Для чого ти це все показуєш мені? Що ти мені хочеш цим всім сказати? Хіба я цього хотів? Хіба я хотів, щоб мене опускали на саме дно?

Я впав перед нею на коліна.

— Я знаю, іноді я жахливо ставився до тебе, та не можу інакше іноді. Мене зриває. Я тебе дуже люблю. Будь ласка, не йди нікуди. Я не серджуся за те, що ти зрадила мені. Я просто... дуже хочу, щоб ми були разом, щоб ми подолали все те, що відбулося. Щоб ми були разом до кінця. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Смирна дивилася на мене згори вниз.

— Я не хочу їх більше бачити, — раптом озвалась вона.

— Кого?

— Твоїх друзів. Вони ненавидять мене.

 — Припини. Вони мають купу своїх проблем, аби ще ненавидіти тебе.

— Ні, ненавидять.

Я допоміг їй зняти одяг. Смирна знесилена лягла на ліжко і не заважала, але й ніяк не допомагала мені роздягнути її і вкрити ковдрою. Нерухома,