Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
Вранці на вулиці стояла чудова південна погода.
— Прокидайся, — він розбудив Смирну і сам першим пішов у ванну.
Смирна у зім’ятих простирадлах скидалася на ненамальований портрет Венери. Йому захотілося взяти її знову — хотілося брати її безперервно. Це було схоже на сказ — особлива венеційська лихоманка, з якою ще потрібно навчитися жити.
На сніданку у фойє, всупереч очікуванням, він уже застав Аркадія і Курце.
— Buena mattina, — привітався він до них.
— Ciao, matador, — кинув Аркадій. — По-моєму, вночі в нас на поверсі когось убивали. Ти не знаєш, з якого це номера?
— І гадки не маю, — парирував Федір. — Нам теж щось гупало. Може, сусіди зверху? Зрештою, я спав як убитий.
— Можу тільки позаздрити, — сказав Аркадій. Утім він мав доволі доброзичливий вигляд.
— Ми можемо десь зустрітися для обіду разом, — запропонувала Курце.
— Власне, ми зі Смирною планували усамітнитися перед виставкою — хочемо трохи вдихнути романтики, а вже тоді увірватися в прекрасне, — озвався Федір. У ресторан спустилася Смирна і стала збирати їм сніданок.
— Доброго ранку! — привіталася вона з Курце, завершивши обхід шведського столу двома тарелями, наповненими здобою і сирами.
— Guten tag, meine hertze! — з почуттям зустріла її Курце. — Побачимося на виставці! Обов’язково підіть в американський павільйон!
Як слід підкріпившись, поки сонце не піднялося високо, вони поїхали у Венецію. Розмальована, як італійська красуня 70-х, з волоссям, зібраним у гудз, Смирна своєю засмагою нічим не відрізнялася б від місцевих куртизанок, а виразними губами і пристрасним, трохи сонним поглядом зробилася невідмінною від тутешніх вродливиць. Вони вирушили у місто, і місто поглинуло їх.
На туристичних шляхах тиснява, і щоразу коли я потрапляю в якесь середньовічне європейське місто, коли я опиняюся на тісних вуличках, викладених бруківкою і каменем, у мене виникає відчуття дежа в’ю. Так само й зараз — хоча з обидвох боків нас оточують всюдисущі японки й американські тинейджери — їх для мене не існує. Місто зустріло мене, впізнало і тепер настирливо веде кудись уперед. Смирна захоплено зупинялася біля кожної крамнички з дрібничками, з непідробним інтересом роздивлялася пишні венеційські маски, прикрашені страусячим пір’ям. Вона одразу ж накупила всілякої дрібної біжутерії, що видавала себе за муранське скло, для своїх приятельок і знайомих у Києві. Ми рухалися за отриманим у готелі путівником і мали на меті дістатися площі Сан-Марко — перетнувши усю стару частину міста по діаметру, не користуючись жодним іншим видом транспорту, крім ніг. Однак, піддавшись потокам туристів, ми збилися зі шляху і втратили орієнтири — замість очікуваних голубів і старих Прокурацій ми йшли кудись все далі вглиб у тінисті, темні переходи.
Ми перетинали по діагоналі площу за площею, засвічені синім небом і затоплені тінями стін, від чого у мене наростало дивне відчуття, наче я вже колись тут був — сам собі здався міфічним героєм, який ніяк не може вирватися з зачарованого лабіринту і раз по раз змушений пробігати тією самою площею. Коли в одному з соборів ми застали молодят, що саме виходили у весільних одежах із храму, і голуби перед собором налякано розліталися великими зграями в небо — у цей момент я почав вірити у прекрасний романтичний образ, у містерію Венеції, у її бездонне синє небо, у червоні троянди в руках молодої, в її непорочно-білу сукню і пишний вельон. Нечисленні гості зустріли молодих, кидаючи в них рисом і конфетті, і ми зі Смирною, роблячи вигляд, що теж при ділі, на кілька хвилин долучилися до церемонії — південне світло, теплий вітер і тугі, наче стручки бобових, лінії архітектури в цей момент зійшлися в досконалому пасьянсі — і ми раптом ніби потрапили самі на зображення цих карт, проникли у вир мозаїки венеційських вражень і обидвоє пристрасно почали вірити у реальність, у непідробність всього, що бачили. Мене охопив незвичний і вже давно забутий щем, пронизлива радість — перед молодятами, перед небом і вівтарем, перед прекрасним сонцем і чудесним літнім днем. Здається, що все найкраще у цьому світі має право на існування, що в той момент я бачив священний відблиск величі цього творіння.
На одному з мостиків між будинками ми зупинилися зі Смирною, аби викурити по сигареті.
— Так добре. Не хочеться нікуди йти звідси, — кажу я, мов у трансі, все ще дивлячись у переливи сонячних полисків. Я дивився на воду і все ніби застигло навколо.
— Усе гаразд? — поцікавилася Смирна.
— Так, — сказав я, мов під гіпнозом. — Мене переслідує відчуття, наче я вже тут був. Наче мені не цікаво все це, тому що я надто добре це знаю. У тебе немає такого?
— Можливо, — невизначено озвалася Смирна. — А що тобі здалося знайомим?
— Та, власне кажучи, все. Починаючи від Ґранд-каналу, як тільки ми ступили на землю старої Венеції... Атмосфера міста, будинки... Канали... Усе це ніби колись було моїм. Ось цей міст, де ми стоїмо. Мені не хочеться йти звідси... Мені здається, ніби я вже прийшов.
— Оппа! — пожартував я, роблячи вигляд, ніби збираюся стрибнути у канал, і виліз на перила містка. Смирна злякано гукнула:
— Ти що?!
— Сфотографуй мене! — попросив я. — Ніби я збираюсь стрибнути у воду!
У душу мою закралася темна печаль, схожа на густу передгрозову хмару.
— Ну гаразд, ходімо далі, — сказав я, злазячи на землю. — Варто це місце запам’ятати... Воно особливе...
Ми пірнули в темну арку, пройшли ще один місток і пірнули в наступну разом із десятками інших туристів, аж поки врешті не вийшли на невеличку площу з триповерховим будинком посередині, внизу якого по периметру відкрито кілька тратторій і ресторанів.
— Piazzа delle Melonе, — прочитав я вголос, щоб мати на майбутнє якусь зачіпку, де знову шукати те місце на мості при осонні. — Площа динь.
Ми вийшли з арки на тінисту площу, де кружляли, гуркочучи, голуби, і на хвилю завмерли. Я підійняв голову до неба, що виднілося вгорі поміж колодязями стін, і мені здалося, наче світ довкола почав кружляти, мов у танку.
— Здається, я тут теж була, — сказала Смирна, і з її сполотнілого обличчя було видно, що вона відчувала ту ж тривогу, що й я.
— Ти теж боїшся? — спитав я, і Смирна кивнула. Я переплів її
