Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

була акторкою. У минулому — оперною співачкою. Регістр — бельканто. У нинішньому житті Курце була акт­рисою перформансу — достатньо вільною і ні до чого не зобов’язуючою формою, що давала Курце змогу розгорнути крила свого таланту на повну. Курце знялася в кількох фільмах ранньої Кіри Муратової і пізньої Ренати Літвінової, граючи ролі надламаних, ексцентричних жінок — якою, власне, Курце й була в житті, якщо відкинути її бравірування і подивитися на голі факти: розлучена, без дітей, без чоловіка, з невиліковною хворобою, про що знали лише найближчі, і зі старінням на обличчі, яке ставало все помітнішим із кожною черговою пачкою викурених сигарет. Курце було за п’ятдесят, однак вона продовжувала поводитися так, як і належить жителям сцени — в певному сенсі істотам вічним, позбавленим плоті, віку і статі: експресивно, провокуюче, притягально. Вона кидала виклик своїй тілесній слабкості — худа від паління і довга, як чапля, вона зневажала свій вік, суспільні домовленості, громадський порядок і диктувала всім свої умови, що, на її гадку, найліпше відповідали їй — добре освіченій, вільній від пересудів і шаблонів, творчій людині.

— Ми вам принесемо води, щойно підіймемося у повіт­ря...— намагалася пояснити бортова стюардеса Курце у відповідь на її голосіння на весь салон про те, як вона спрагла.

— Але ви не розумієте! — дратувалася Курце. — Це через ваші служби я так довго діставалася сюди, тому що вони хотіли повністю перевірити мій чемодан...

— Перепрошую, але...

— Не перебивайте мене! — огризалася Курце. — У мене забрали всю воду, яку я мала. І я вимагаю, щоб мені хтось дав попити!

Котрийсь із повнощоких чоловіків у білих сорочках і краватках, що сиділи позаду Курце, передав їй маленьку плящину з водою, куплену у д’юті-фрі.

— Я еще не пил из нее, — сказав він.

— O, danke schön, — озвалася Курце. — Вы настоящий джентльмен!

Курце зробила кілька ковтків води, на чому заспокоїлася.

— Готуєте матеріали про Бієналь? — поцікавилася вона в нас. — Але ж ви геть не компетентний у цьому!

— У нас передвесільна подорож, — пояснив я. — Ніякої роботи. Просто прогуляємося вдовж каналів.

— Шлюб — це велика ілюзія, — сказала Курце до Смирни і переконливо кивнула. — Згадаєте ще мої слова!

Ми стали злітати, і в останніх сполохах дня я дивився, як освітлена глиняно-коричневим сонцем земля під кутом утікає з-під нас донизу. Смирна стискала мою долоню, і я нарешті відчув той порив щастя, якого чекав — передчуття свободи, що приходить завжди із переїздом на нове місце, передчуття втіхи життям і насолоди прекрасним.

Подолавши близько опівночі у напівпритомному стані візовий контроль, очікування на багаж і переїзд з летовища на центральний автовокзал, переповнений туристами, ми рушили на пошуки приміських кас. Ми не змогли забронювати нічого у Венеції, позаяк усі готелі у місті були переповнені на час бієнале, тож довелося обмежитися готеликом в Местре, містечу за 20 кілометрів від метрополії. Летячи в літаку, відчуваючи, що зараз стою на межі якогось нового, хай не дуже приємного, але потрібного етапу в житті, я склав собі щось на зразок резиґнації — я вирішив відмовитися від усілякої пристрасті до інших жінок, хай навіть у думках, і зосередити розум виключно на Смирні. Мав уже дорослішати. Прийшов час зупинитися на чомусь одному і прийняти його, яким воно не було б — заради того, щоб мати змогу рухатися далі. Якщо справді хочу розвинути з нею близькі стосунки, я розумів, що ця жертва — неминуща, тому що завжди будуть інші, на кого мені хотілося б дивитися, тоді як Смирна завжди почуватиметься другою, вторинною.

Я мав купити для Курце квиток на автобус — Курце, попри володіння всіма мовами світу, крім універсальної англійської і доречної тут італійської, виявилася неспроможною справитися з цією задачею.

— Buona sera, seniorita. Tre bigletti di andata per Mestre, per favore, — італійські слова злітали з мого язика легко і природно — так, наче я завжди говорив цією мовою, хоча це, мабуть, і є весь мій лексичний мінімум. Молода дівчина-касир, розпашіла від важкої нічної задухи, у розстібнутій сорочці, з якої ледь не вискакують її перса, глянула на мене і її погляд на мить завмер — я відчув, як між нами проскочила іскра. Мені стало все зрозуміло — що між нами б відбулося, якби вона не була білетеркою, а я не був туристом у черзі, котрого ззаду підпирають сотні інших.

Однак дівчина одразу ж відвела погляд.

— Per favore, — каже вона і, коли вона перекладає мені в долоню квиток та здачу — ваговиті металеві євро, — її рука ледь відчутно торкається моєї і мене пробиває її іскрою, її струмом.

Калатає серце, коли я відходжу від каси — але не через збудження, а через страх. Ця мікроскопічна сцена, котрою мене вітає Венеція, раптом стає для мене прелюдією до всього, що має відбутися далі. Я відчуваю, як місто, немов жива істота, щось шепоче мені просто у вухо, нависає наді мною, огортає мене і хоче зробити своїм. Я вже зрозумів, у чому буде полягати моє головне випробування — Венеція захоче випробувати мене на солодощі особливого ґатунку. Нічого не кажучи, я лиш міцніше притискаю до себе Смирну. З глумливим усміхом я дивлюся на заманливі плакати, яскраві вогники, що переливаються у маслянисто-чорних водах каналу.

— Схоже на труп улюбленої бабусі в костюмчику із секс-шопу, — кажу я, курячи поруч з Аркадієм перед тим, як сісти в автобус.

— Дійсно, — згоджується Чапа і принюхується. — Повітря пахне пудрою до обличчя. Вам також?

Я мовчки стискаю руку Смирни. Схоже, я справді пройшов якийсь внутрішній рубікон. Можливо, я врешті визрів у наших стосунках, і тепер маю силу битися з пітьмою?

— Свобода і культура, — проголошує Курце, сидячи в автобусі, котрий безшумно везе нас у Местре. Вона задоволена — вона у себе вдома.

— Ну що, можемо випити ще якоїсь кави? — запропонував Аркадій.

— Так, давайте ще десь трохи посидимо, — просить Смирна.

В готелі, кинувши речі, ми зустрілися в ресторані, де на жаль, крім шипучого вина, крекерів і соломки з сіллю о цій порі більше нічого не виявилось. Намагаючись заглушити голод вином, ми пожадливо випили по кілька келихів «дуже домашнього» і «дуже молодого» «фрізанте», поки я не відчув себе геть п’яним. Смирна, вочевидь, теж добряче перебрала — її понесло і вона стала розповідати Аркадієві історії зі свого троєщинського дитинства. Відчуваючи, що моя дружба з Аркадієм мені зараз дорожча, ніж її зізнання про школу малювання, я став натякати, що нам уже пора.

— Щось дуже спати вже хочеться, —