Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

Біля воріт будинку, де мешкала експериментальна група, їх зустрічав Віктор.

— Ну че там, друг? — вони обійнялися. — Садись с дороги, в ногах правды нет.

Він сів біля Віктора на високий ґанок обабіч будинку, кивком голови привітався до кількох хлопців і дівчат, що теж сиділи на терасі, п’ючи чай і гріючись у промінні ранкового сонця в очікуванні сніданку. З ноутбука у Віктора грало дике російське техно: «Ну зачем же такая любовь, что не сбудется?».

— Ну че, как ты? — спитав Віктор добродушно, роблячи ковток зі свого старого горнятка, до якого, як завжди, прив’язана на ниточці алюмінієва ложка. — Я вот прямо с аэропорта сюда. За последнюю неделю — десять тысяч километров в общем налетал. Теперь веду подсчет километража. Счет уже на полсотни тысяч идет, это за последний месяц только. Из самолета практически не выхожу сейчас. У нас сейчас жара пошла — ты себе не представляешь даже. Включились Иркутск, Новосибирск, подтягивается За­уралье. Потом, буряты активно сотрудничают, хотя там тоже своя специфика места. Три дня одно место — перелет — уже другое. Людей катастрофически не хватает, — Віктор втомлено потер обличчя. Він схожий на зарослого щетиною пірата. — У нас сейчас перегруз нереальный просто.

«А завтрака еще не было?» — чути чийсь знайомий голос, від якого йому в грудях наче вибухнула цибулина з гладіолусами, котрі своїми мечами тут же розітнули клубки артерій і трахіальні трубки, геть забивши горло квітами. «Да-да, уже должны быть с минуты на минуту», — почулася іще чиясь відповідь.

— Виктор, здравствуй, — Федір із ляком упізнав цей знайомий, трохи сиплий голос, і зрозумів, що квіти в горлі заважають йому говорити. Глаша вийшла на терасу і врешті побачила Федора.

— О Боже, — вона зробила крок назад і прикрила рот рукою. Глаша запухла зі сну, на її щоках ще не зникли сліди від подушки, та була такою ж солодкою і зворушливою як завжди. — Федя? Мне надо умыться.

— Здрастуй, Глашо.

Уся історія, що пролягла між ними за ці півроку, з її буйним пагінням, перешкоджала стиснути одне одного в обіймах. На очах у Глаші заблистіли сльози, і він в цей момент, здається, зрозумів усе, що піднялося у неї на серці, — побачив усе те, що могло у них бути, і те, як воно могло у них скластися, однак не склалося.

— Таке місце для зустрічі... Еліста... Серед порожнечі... Радий тебе бачити, Глашо. Я до вас на пару днів заїхав. Ще буде час, поспілкуємося. Мені теж треба з дороги привести себе до ладу.

Глаша стояла, мов перетворена на стовп солі. Я злегка стис її долоні у своїх, і вона стисла мою руку у відповідь.

На заняттях по роботі з піктограмами вони сіли поруч і в них зав’язався діалог. Через програму, підключену до спільної мережі, Глаша відправляла йому ієрогліф за ієрогліфом, а він надсилав їй відповіді. У її піктограмах — великі рожеві овали ніжності, прозорі блакитні прямокутники спільних помислів, червоні кола взаємного дотикання сердець. У його відповідях — жовті, коричневі квадрати обов’язку, важкі, чорні палиці обставин, і червоні сонця нових надій, в яких не було місця для Глаші. Його досвід роботи з піктограмами був украй невеликим, та навіть Федору було зрозуміло, що Глаша шле йому любовні листи. У відповідь на його малюнки Глашині піктограми поволі зеленіли від здивування, і він підтвердив правильність її здогадок чорно-червоними дисками з фіолетовими плямами. Чорні колони, біла строгість чистоти, якої він тепер шукав, і тонка смужка червоної закоханості в неї лише посилювали його загальну неприступність: «обставини сильніші за мене, я хочу самотності». Глаша переслала йому грубо склеєну піктограму — зведені в одну купу рожеве, зелене і коричневе кола наче кричали: «Ну і залишайся сам зі своєю самотністю!». Він намалював холодний інтелектуальний трикутник, однак Глаша, не дивлячись на нову піктограму, піднялася і, втираючи сльози, квапливо вийшла із робочого залу.

Періодично в роботі психоінженерів наставали паузи: люди ходять за чаєм і печивом, хтось виходить на перекур. Віктор оголосив перерву, і ми пішли на подвір’я, подихати свіжим повітрям. Сонце уже піднялося над головою, і тільки краєць тераси у світлі променів, а все інше ховається в тіні. Ще досить свіжо, але повітря в Елісті неймовірне — солодко-гірке від духу степових трав, чисте, з запахом дикого вітру. На сушці для білизни висить чийсь свіжовипраний одяг, і він буквально світиться у променях сліпучого сонця.

— Я бачу, ти зараз цілком на своєму місці, — озвався я до Віктора. — Ти ідеальний керівник. Схоже, медитації — твоє покликання.

Віктор відповів серйозно:

— А ты знаешь, дружище, так и есть. Я просто чувствую, что уже как будто не первую жизнь этим делом занимаюсь. Что если я буду достаточно долго идти этим путем, я приду к чему-то очень значительному. Это путь, понимаешь? И он меня куда-то ведет.

Ось воно — блаженство від того, що тебе нарешті розуміють. Цей момент контакту розумів можливий лише між тими, хто висить на однаковій висоті над Землею. Для цього не обов’язково бути другом — досить бути поруч. Якась глибинна солідарність із тими, хто поруч із тобою на шляху.

В Елісті постійно дув вітер. А в усьому іншому, були лише один раз, коли Федір відчув, що знаходиться у степу, це на перехресті двох широченних вулиць на окраїні міста — гнав сильний свіжий вітер, небо пронизливо скреготало холодною блакиттю. На перехресті цих вулиць він побачив щось на зразок декоративної пагоди.

— Борис Олегович как-то рассказывал, что его самого в себе ставят в тупик три вещи, — озвався Віктор дорогою в столову, де психоінженери обідали. Ми йшли втрьох, старший психоінженерний склад — Глаша, Віктор і я. — Любовь к кошкам, садистические наклонности и глубокое понимание буддистских психотехник.

— Лама Елистаев его за своего принял. Говорит, они уже в прошлых жизнях встречались, — озвалася Глаша. У Глаші проблеми. Нарешті практика медитації стала розхитувати і її психічні структури. Вона ввійшла у тривалий і затяжний період трансформації, який супроводжувала важка депресія.

— Такое ощущение будто мир весь вдруг становится картонным. — И все мои усилия — безрезультатны. — Глаша продовжувала описувати свої важкі стани, викликані практиками. — Ощущение... не знаю... полной механичности мира... как будто он бездушен... И я — тоже часть этого картонного мира. И про какое активное сознание