Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

індійських історіях, виділяються всесвіти, а сам Карманов став здаватися мені велетенською пралюдиною, людиною досконалою, праобразом усіх людей на планеті, первісним прототипом, ідеально збудованим, наче втілення мрій Мікеланджело. Я поливав Карманова теплою водою із цеберка, куди налив ще якихось ароматичних олій — ялівцю, фенхеля, м’яти — і продовжував умащувати його тіло цілющою оливою. З Карманова виходив піт, що смердів сіркою і спиртом, і в мене знову з’явилися асоціації про сходження Христа в пекло і про Його подальше воскресіння. По годині неперервного масажу руки перестали слухатися. Карманов міцно заснув: його грудна клітка розмірено підіймалася. Поки він спав, мені здавалося, що цілий Всесвіт застиг у єдиній миті творіння — жаркій, вологій, тьмяній, пропахлій ладаном і ялівцем.

Карманов розклепив очі. Скривившись, він сів на лавці й озирнувся навколо, прикривши срам простинею.

— Баня пакибытия, — мовив він сипким голосом.

Я втомлено присів на лавку біля ніг Карманова, і відчув, як той поклав мені руку на голову.

— Свершилось, — сказав він. — Ты — предтеча, Федор. Я был там. Я все видел, как оно. Я расскажу тебе. Только тебе. И мы сделаем это.

У мені щось здригнулося від цих слів.

— Ты избранный, Федя. Так уж получилось. Ты избран для этой миссии.

Карманов могутньою рукою притулив мою голову собі до ноги.

— Ты сможешь, не волнуйся. Я знаю, я вижу твое сердце. Ни о чем не беспокойся. Все свершится, как надо. Ты сомневаешься, справишься ли ты. Но ты справишься. Будь уверен. Я помогу тебе. Я буду рядом с тобой.

— Що ви бачили? — спитав я.

Карманов усміхнувся.

— Что вверху, то и внизу. — Карманов зробив жест, схожий на той, яким хрестять батюшки. — Когда придет время, я объявлю об этом всем. Пока что рано. Нужно просто делать наше дело. И все произойдет само. Уже происходит. Но это тайна, Федя. Это большая тайна, и придет время, когда я открою тебе ее. А теперь я хочу пройтись и увидеть этот мир, — сказав Карманов, і на обличчі у нього з’явилася усмішка. Він вийшов із парилки, і я поспішив за ним.

— Федя! Посмотри на этот мир! Посмотри, какой он великолепный! Какой он совершенный! — Карманов босим ішов через газон, присипаний снігом, закутаний у простирадло, наче пророк. Його руки були зведені переможно до неба, наче він отримав перемогу у двобої. — Посмотри, какое все светящееся! Оно все — священное! Какое великолепие!

Карманов закинув голову до неба, насолоджуючись цією миттю, і дрібки снігу падали йому на плечі, на чоло, падали у відкритий рот.

— Этот мир — наш! Этот мир – наш!

Карманов поглянув на мене.

— Бери этот мир себе. Я дарю тебе его. Он — твой. Делай. Ты знаешь, что ты должен сделать. Любой ценой. Результаты превзойдут все ожидания. Ты сделаешь это? Ты понимаешь, что надо делать? — спитав Карманов, дивлячись мені у вічі.

— Форум?

— Да. Но не только.

— Конгрес? Світовий конгрес?

— Да, но не только. Еще. Это только начало. Ты понимаешь, что ты должен сделать?

У мене всередині виникло відчуття, що зараз я маю сказати «так». Моє раціо відмовлялося розуміти те, що діялося. Усі звичні граматики світу, які я знав, залишилися позаду. Тепер час для нових мов.

— Мови? Психоінженерні мови?

— Да. Совершенный язык. Совершенное понимание. Совершенное сознание.

Я кивав головою, розуміючи, що не здужаю заперечити жодному його слову. Тепер я розумів, що мав відчувати Вінстон Сміт у «1984», коли наприкінці роману зумів побачити замість трьох пальців шість. І два на два — п’ять, з цим у нього тепер проблем не було, тому що є й інші граматики. А за ними — інші Всесвіти.

— Иди, мой друг, — сказав Карманов. — Скоро мы увидимся. Возможно, мне придется одеть рубище. Но ты узнаешь меня. Это наша с тобой тайна. До поры, до времени.

Карманов обійняв його, міцно притисши до себе, і відпустив.

— Иди. Ты знаешь путь. Делай. Теперь времени больше нет, есть только вечность.

Федір залишив будинок Карманових, завів авто і взяв курс на Київ.

Є те, що є. Послідовність миттєвостей, кожна з яких — самостійний спалах реальності, її дихання. І тільки тіні граматик, що водяться в темних водах свідомості, заступають ясне бачення безпричинності, накладаються присудками й обставинами, по-своєму відмінюючи події життя, формуючи з вихідного хаосу знаків заплутані тексти буття. Ця нова, прозора свідомість не дає мисленню змоги оволодіти мною, підкорити мене граматиці страху й очікувань, граматиці сумнівів і неоднозначності.

У квартирі, незвично порожній без Смирни, він сидів допізна біля вікна і попільнички, п’ючи чай і слухаючи музику, спостерігаючи, як падає сніг за вікном. Він відчував, ніби постарів на десять років за ці два дні. Було якесь відчуття закінченості всередині нього — не ясно було, програв він чи виграв, лиш було ясно, що якась сторінка його життя підійшла до кінця.

* * *

Минуло ще кілька днів того, що можна було б назвати його реабілітацією.

Як Віктор йому й радив, він сходив до Валі, їхнього штатного психолога. Він виклав перед нею усе: розказав їй про Смирну і про розпечене небо над Африкою, про пітьму на краю і про свою затяжну війну з порожнечею степу, про спалені міста і про зелену чуму, що добиває останніх живих, і про світанки, схожі на розрізані вени. Як терапевт Валя попросила його зменшити вживання марихуани.

За дивним, прикметним збігом обставин склалося так, що всі працівники «Соми» не мали пар — ні одружених, ні тимчасових, ніхто не мав дітей, ніхто не мав куди поспішати. З сім’єю не складалося ні у Слави, ні у Віктора, ні у Заверюхи, ані в жодної з дівчат. Ласкаво просимо до клубу, Могило. Борис Олегович із притаманним йому чорним гумором, неодноразово зауважував, що відсоток розлучень серед людей, які займаються психотехніками, суттєво вищий, ніж серед представників будь-якої іншої професії. Можна було б додати, що стан неупорядкованості особистого життя для психоінженерів затягувався на роки, і Федір старався як міг налаштуватися на те, що попереду його чекає лише самотність. Він із останніх сил, в безнадії шукав те, що по-справжньому може допомогти пройти через цю чорну ніч душі.

Шукаючи розради в інтернеті, він натрапив на невеликий есей Девіда Фостера Воллеса, звернутий до випуск­ників якогось коледжу. Есей називався дуже заманливо — «This is water» («Ось вода»). Федір проковтнув цей есей, і йому здалося, що нарешті він знайшов споріднену душу — хтось докопувався до