Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
Прочитавши цей есей, Федір відчув, як буквально наповнився новою силою. Та ось воно, ось те, що він шукав! Рецепт від майже Пулітцерівського лауреата, від одного з найоригінальніших прозаїків Америки на зламі ХХ століття. Він жив у ногу з великою людиною — тому що його думки це, практично, були думками Федора. Щоразу глибше він надихався фразою Фостера Воллеса — «Це вода». Так, з біса, це вода! Це вода! Як я цього не розумів раніше? Це ж і є дзен — зрозуміти, що все це — вода, а я там риба. Його натхнення жити далі підіймалося і розширялося доти, доки він не дізнався, що два роки тому Воллес повісився, не справившись із затяжною депресією.
* * *
Важка зима підходила до завершення, починалася весна. Карманов, повернувшись до справ після невеликого перепочинку, справжні причини якого знали тільки Віктор, Федір і Віка, з новими силами включився в роботу, плануючи нові закордонні поїздки та зустрічі з потенційними інвесторами. Федора ж він попросив проїхатись по місцях, де проходив великий психоінженерний хакатон, організований «Сомою Інкорпорейтед» і зібрати дані по його учасниках, виділяючи тих, кого можна було б ставити на лідерські позиції при наступному розширенні компанії. Першим його пунктом призначення мала стати база в Барибіно біля Пітера.
До Пітера він дістався спозаранку. На вокзалі виявилось, що тут суттєво холодніше, ніж у Києві — ранкове повітря було таке студене й вогке, що, поки він викурив на пероні першу сигарету, у нього задерев’яніли пальці. Водій, один із учасників експерименту, спеціально відправлений йому на зустріч, вже чекав на нього біля кіоска з хачапурі, аби забрати кудись у лісову глушину.
Ми зупинилися біля широкого двоповерхового будинку, у закутках двору якого ще лежали кучугури снігу. З-за дому лунали крики, я починаю прислухатися, аби встановити їх природу.
— Это Мирослав делает утреннюю разминку. Можете пойти посмотреть, это интересно, — пояснює йому водій.
Переді мною відкривається великий загін для коней, де посередині пасеться один рябий лошак, а по периметру загону бігають, то опускаючи руки, то підіймаючи їх, психоінженери. На небі уже світить сонце, і земля парує вологою. Брудні купи снігу нагадують про незавершені справи й почуття, які з весною мають всотатися назад у чорноту землі.
По периметру загону, вказуючи шлях, першим біг підтюпцем Слава. На ходу він голосно співав:
— Ом Сур’яя намага! — а решта психоінженерів підспівували строєм: — Ом Сур’яя намага!
— Ом Бганаве намага! — кричав Слава, а ті відповідали: — Ом Бганаве намага!
— Ом Кгаґая намага! — горланив він, і рота психоінженерів під рівномірний тупіт, співала: — Ом Кгаґая намага!
Федір помилувався ще якийсь час їхньою ранковою зарядкою, після чого пішов поселятися у будинок. Йому відвели місце у кімнаті разом зі Славою. Федір сів на ліжко, пробуючи його на жорсткість. Біля ліжка Слави на тумбочці стояла недопалена ароматична паличка біля божества з головою слона, також лежала вервичка на сто вісім намистин. Федір запалив паличку і став розкладати речі. Знайомий сандаловий аромат одразу ж нагадав про Смирну. У кімнату забіг Слава, з льоту упавши на ліжко. Він знайшов вервичку і став з азартом повтоювати якусь мантру.
— Ти що таке робиш? — запитав Федір.
— Повторюю мантру Ганапаті, — з серйозним виглядом відповів Слава. — Це бог, який дарує багатство і мудрість. Я раптом відчув, що мені і першого, і другого в житті якось не вистачає, вирішив підняти свій левел. Допомагає налаштуватися перед роботою.
— Я чув, Лінгвошолом — це щось теж зі світу півбогів? — він читав кілька відгуків про новий прототип у закритій темі на форумі, але ще не в’їхав остаточно, чим саме був пристрій, що розроблявся на основі психоінженерних мов.
— Чувак, це буде бомба, — переконано сказав Слава. — Ти зможеш побути на якусь мить Львом Толстим або Айнштайном. Або, якщо це особисте спілкування — ти зможеш ідеально точно розуміти внутрішній стан свого співбесідника. Уяви, більше ніякої брехні, ніякої туманності — ви чітко, всеохопно розумієте одне одного, навіть такі нюанси, які неможливо висловити словами. Або, якщо йдеться про якесь вміння, то ти зможеш всім тілом відчути, що це означає — ідеально грати на скрипці, керувати атомною станцією, безмежно кохати і так далі. Тобто — розумієш? Прямий контакт двох свідомостей. Як ти гадаєш, такий дівайс матиме успіх на ринку?
— Я думаю, це рознесе ринок як гнилий горщик.
— Так отож, — заусміхався хитро Слава. — І ми вже напівдорозі до успіху. Що ти зробиш, заробивши свій перший мільярд?
— Ще не знаю, — криво посміхнувся він. — Можливо, вкладу в наш пливучий острів.
Слава розсміявся.
— Ти бачив би, що ми за людей готуємо! — сказав він. — Вони буквально за тижні стають асами психоінжинірингу. Це буде перший масовий випуск спеціалістів-психотехнологів екстра-високого класу. Чувак, ми готуємо просто універсальних солдатів. Якщо їх не зайняти в роботі над проектами «Соми», такі люди стануть просто як порційовані супермени на розлив! Вони зможуть зробити що завгодно — організувати революцію, створити нову релігію, полетіти разом на Марс — чорт, якщо вони захочуть, разом вони зможуть що завгодно!
Перша проблема, з якою я стикаюся в Барибіно — це відчуття, наче я потрапив у іншомовне культурне середовище, де мовою загального користування була явно не російська. Взимку я намагався стежити за всіма новими словечками і термінами, що виникали в психоінженерній співдружності, однак тут, опинившись у одному з епіцентрів експерименту, я почуваю себе лінгвістично безпорадним емігрантом. «Гілетичний шар», «смислові перепозначення», «диференціація функції», «протоформи» та інші формули, котрі складаються, начебто, зі зрозумілих мені слів, у діалозі ставлять мене у повний тупик щодо їх значення. Буквально ще трохи — і запасу слів не вистачатиме на те, аби описувати нові реалії свідомості, що розкриваються під час медитації, так само, як обивателю бракує лексики, аби описати структуру хромосоми чи принцип роботи квантового процесора.
А поза тим, шість днів у Барибіно минають легко. Проста кухня, близьке спілкування, постійна атмосфера напруженої роботи діяли на мене цілюще. Після повноцінного дня роботи — з дев’ятої ранку і до десятої вечора — всім хочеться ще повисіти, поспілкуватися і,
