Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

Федір закурив, вагаючись між бажанням якось допомогти Русичу й потребою пошвидше поїхати звідси додому, щоб накуритися самому. Русич повернувся з «чекушкою» в руках. У два ковтки він осушив її, а Федора огорнуло відчуття безсенсовності: спостерігаючи за Русичем, він ніби намагався знайти щось цінне там, де його давно не було.

— Зона зове мене, — сказав Русич. — От бачиш там, вдалині? Еслі я чувствую, що Звєрь уже підбирається до мене, я посилаю туди намєрєніє, і оно работає, як пушка, откриває новиє возможності. Когда я влітку там живу, я практіческі не п’ю. Ето все моя мамка, она мєня вогнала в жутчайший нєвроз, із котрого я до сіх пор питаюсь викарабкатись. Кстаті, Укра́їнка колись називалась «Злодіївкою», але її перейменували, потому шо некрасиво звучало, а на самом ділі тут самі злодії жили, і її перейменували на самом ділі не на «Украї́нку», а на «Укра́їнку» — від слова «украсти». В целом єто анті-зона, но тут, на набережній, есть позітівні островки, как, напрімер, мій дом.

Випивши, Павло Сергійович вирівняв поставу — відчувалось, що він наповнився силами. Мова його стала спокійнішою, а думки — зв’язнішими.

— Убєгай оттуда, — каже Тараненко. — Поки не поздно, убєгай, поки ще не закрився люк, потому шо там, в лабіринтах, уже не буде другої возможності, кромє як бігти на самий верх, гдє вас всєх ожидає закланіє.

— Ви про Гурова?

— Фільм «Король танцуєт». Там тоже єсть фронда, єсть злобная королєва-мать. У Кастанеди єсть что-то єщьо. Послушай Бутусова, «Птіца-каратель»... Кастанеда глубоко копав... Но Коельо — сказочнік.

Я втратив ланцюжок його розмірковувань і просто слухав. Русич говорив про Зону, про свою білу гарячку, про пігмеїв і про психодіагностику обличчя. Коли ми повернулися у квартиру, Русич поскаржився на головний біль. Заверюха всадив його на крісло і став масувати йому голову згідно китайських уявлень про канали, якими рухалася ци. Після масажу, ще трохи послухавши його історії, ми залишили Русича на свій страх і ризик і поїхали додому.

На Київ поверталися мовчки. У мене з’явилося відчуття, що сьогодні ми доторкнулися до змісту, схожого на айсберг, чия незначна частина — на поверхні, а все інше приховане темними водами. Цей зміст вбирав у себе Русича і Гурова, Карманова і Лулу, Зону і психоінженерів, Гімназію і когнітивний прорив, Бутусова і птіцу-каратєля, і ще багато інших речей, на позір строкатих, а в глибині надійно спряжених якоюсь дивною ниткою долі, що підшивала їх, наче буси чи ґудзики, до великого жупана космічної істоти, яка дихала народами, сперечалася війнами і революціями, рухалася епохами, кричала катастрофами. Я відчував у тому змісті безодню відчаю, відчаю на краю зими. Всередині мене наче заволокло туманом — важким покривалом, що заважало бачити щось уперед. Розмова з Павлом Сергійовичем залишила на душі тривожні сліди. Я запропонував Заверюсі заїхати до нас зі Смирною на пуер із молоком і на невеличкий напас «В’єтнамського Різдва», але той відмовився, пославшись на незроблену роботу в офісі.

Опинившись удома, Федір, нічого не пояснюючи Смирні, сів біля вікна і довго дивився на чорні дерева, курячи сигарети і п’ючи пуер з ароматом диму. Йому хотілося зберегти цей смак зубожілого відчаю. Відчай як ніколи добре пасував йому. Зараз, у відчаї, це і був він, справжній — мовчазний, без почуттів і думок. Якщо він у цей момент і думав, то думав так, як розмірковує небо, коли його затягує паволокою хмар — важко і беззвучно.

Це моя битва зі Звіром. Звір поруч. Звір всередині мене. Звір пожирає мене. Зоно, будь ласка, захисти мене. Зоно, будь ласка, врятуй мене від Звіра.

Він налаштовувався на те, як буде за кілька годин казати Смирні, що вони більше не живуть разом і що більше ніколи не будуть парою. Налаштовувався на те, як завтра стоятиме перед Кармановим, доповідаючи про те, що зі Смирною все покінчено, і що тепер він готовий повністю присвятити себе справі. Рішення прийнято. Як його сприймуть опісля такої тривалої відсутності? Було відчуття, що весь цей час він просто спав у якомусь кошмарному сні, і тепер крізь біль і похмілля доводиться прокидатися до реального життя. Йому хотілося виправитись. Якщо не загалом у житті — то хоча б у стосунках із Кармановим. Увесь цей час він дуже хотів налагодити своє життя, але це бажання було поховане під тонами внутрішнього пилу, що утворився внаслідок виверження його потаємних Помпеїв. Максимум, на що він сподівався, — це вистояти в розмові зі Смирною. Не впасти обличчям у болото. Він знав, що залишиться зрадником, та, принаймні, він хотів знайти в собі сили витримати її погляд.

— Женю, — покликав він, все так само сидячи біля вікна, з погаслою сигаретою в руці. — Женю...

Смирна, що задрімала в спальні за ноутбуком, прийшла, заспана і загорнута в ковдру.

— Ти кликав? — спитала вона, ще не до кінця прокинувшись. На її обличчі застигла дитяча чистота і невинність. Мабуть, доведеться її запам’ятати такою.

— Так, — Федір прикрив очі, збираючись із духом. — Сядь, будь ласка. Маю дещо сказати.

Смирна слухняно сіла на табуретку навпроти. Між ними були пачка сигарет і попільничка.

— Можна взяти в тебе...? — попросила вона. На її обличчі промайнула тінь тривоги.

Федір підсунув їй пачку з сигаретами і запальничку. Смирна запалила. «Чорт, вона вже все знає», — подумав він.

— То що ти хотів сказати?

Федір ще раз тихо зітхнув і, врешті, наважився розкрити рота:

— Женю. Ми більше не можемо бути разом. Я хочу, щоб ми розійшлися.

* * *

Він з’явився в офісі «Соми» наступного дня вже ближче до вечора. В Інституті стратегічних досліджень панував хаос. По всій підлозі лежали розкидані листки. Федір вимкнув кондиціонер, чомусь увімкнутий на повну потужність, і підібрав кілька листків. Пару з них мали стосунок до інструкцій із психоінженерних мов — і Федір пробігся поглядом по сторінках із таблицями, схожими на якусь із робіт Кандінського, розібрану на деталі. На іншому аркуші він прочитав:

«Приказ по отделу Поиска и сбора информации №25/01/2011.

Я, Чиж Виктор Михайлович, приказываю временно отстранить от исследовательской работы Василенко Игната, Юрченко Валерия, Михайлову Людмилу в связи с нарушением профессиональной этики. Приказ привести к испол­нению. Подпись, дата».

Від цих слів ішла неясна тривога. Федір зайшов у сусідню кімнату, де зазвичай у психоінженерів відбувалися медитації, і застав там дивовижну картину: навпроти рядів порожніх крісел із рівною спиною, сидів Віктор — в тій самій осінній гопніцькій куртці, в якій Федір звик його бачити. Довкола Віктора гуділа стіна