Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

Хтось навіть увернув уже метке слівце на позначення того руху, який мав започаткувати Карманов — «пост­атеїзм». Федір написав кілька роз’яснювальних статей на сайт психоінженерної спільноти, в яких розбивав усі аргументи цих фантазерів, і спробував у кількох положеннях пояснити філософію «Соми» — що вони, зокрема, у філософському відношенні сповідують консцієнталізм, цілком вичерпно описаний на кількох внутрішніх конгресах психоінженерів (з відповідними цитатами), що ніяк не суперечив креативному волюнтаризму Гурова (з відповідними цитатами), а навпаки, доповнював його (з відповідними цитатами). На це Федорові відповіли доволі оригінально, з чого він зробив висновок, що не до кінця розібрався у всіх хитросплетіннях гуровської технологічної доктрини. Йому сказали, що він «білий», тоді як вони — «чорні», і насправді вони ніколи не змішаються і не примиряться.

«Білими» психоінженери називали практики, в ході яких змісти свідомості розчинялися, приводячи практикувальника до переживання чистої свідомості, в якій розчинявся, в апогеї, сам суб’єкт, а залишалося тільки переживання буддійської Порожнечі. «Чорними» ж вважалися техніки, де суб’єктність згущувалася до краю, так, що зникав світ, а залишався лише радикальний креативний суб’єкт, котрий, мов деміург, породжував реальність ex nihilo самочинно й волюнтаристично, стаючи самим основою для правил і законів. Були ще «червоні» техніки, що теж, за словами психоінженерів, ніяк не змішувалися з першими двома «мастями». До них належали ті, хто були приречені підкорятися світові як конгломерату матерії й могли лише змінити «поганого» хазяїна на «доброго» — до «червоних» зарахували одним махом усіх трансгуманістів, яких не цікавила жодним чином природа свідомості й волі, а лише те, як цю саму свідомість перенести на щонайсприятливіше середовище, аби вона могла зберігатися в новому тілі якомога довше.

На цей закид одразу кілька студентів-психоінженерів із боку «Соми» підтвердило, що філософія консцієнталізму — це таки дійсно «біла» філософія, і що вони з гордістю перейшли під її прапори саме тому, що й самі всередині «білі», хоч і практикують гуровські «чорні» техніки. На цей момент на психоінженерний форум «Омега-психоінжиніринг» прийшов хтось із імморталістів з «Росії-4000» і почав проштовхувати тему фізичного безсмертя через ребрейн свідомості в аватари, однак нарвався на зневагу як із боку «чорних» гуровців, так і з боку самоназваних «білих», які були на боці Карманова — імморталіста обізвали матеріалістом і детерміністом, а також іншими лайливими в цьому середовищі словами: релятивістом, агностиком, редукціоністом і, врешті, найобразливіше — постмодерністом. В цей момент, у пилу дискусії, і з’явилося слово «постатеїзм», і спершу його намагалися приліпити до «червоного» і ні в чому не винного імморталіста, однак до суперечки підключилася всезнаюча Лукоша, яку Федір пам’ятав іще з семінару під Пущею, і заявила, що пост­атеїстом є якраз Карманов, який намагається привнести ідею Людинобога у світ, спустошений агностицизмом. Лукоша захистила Бориса Олеговича, сказавши, що він, хоч і об’єднується з нацболами-лімоновцями і «братчиками» Корчинського, зате відстоює традиційні православні цінності і, в ідеалі, проект Гіперборейської цивілізації — це проект технологічного обожнення, переходу від людини до Боголюдини — людини во Христі, тим часом як Карманов — людина, позбавлена усіх духовних орієнтирів і традицій, неоліберал і постметафізик, у гіршому розумінні цього слова — епістемологічний опортуніст і онтологічний популіст (останній вислів, на думку Федора, Лукоші слід було замінити зірочками, позаяк своєю пейоративністю він перевершував усі кинуті до цього часу звинувачення). Тут на форумі з’явився «Віктор Че» і цілком іронічно поцікавився у Лукоші, чи не на гроші Карманова займалася та організацією хакатону в Петербурзі.

Лукоша, ніяк не відреагувавши на іронію (традиціоналісти на форумі поводилися завжди однаково — погано фільтрували іронію у свій бік), запевнила, що покидати проект не збирається і робить його, оскільки її цікавить ідея, а не гроші — прагматики нехай наживаються (це був камінь у город Карманова і всього київського відділення Психоінженерної гімназії), а переможуть все одно ідеалісти, оскільки ця їхня ідея, врешті, буде втіленою у життя. З’явилася повногруда Маша, фанатка екопоселень і родових помість, чия повногрудість та інша жіночність виразно відчувалася у кожному її етично-збалансованому слові, і спробувала виправдати Карманова по-своєму — що він, мовляв, просто порядна людина, справжній прогресор, який бажає пришвидшити розвиток світу і бачить шанси, як це можна зробити найменшими жертвами, і що вона безмежно поважає Дмитра Івановича і його місію — вона з ним недавно трохи спілкувалася особисто і залишилася у повному захваті, позаяк Карманов також підтримав ідею майбутнього озеленення планети. Маша виклала на форумі статтю російського філософа Епштейна про бідну віру, і цією статтею намагалася аргументувати той факт, що позбавленість кармановської ідеології ознак конфесійності є, навпаки, доказом прогресивності, свідченням нової духовності, яку більше не вміщають у себе традиційні форми, як-от християнство, юдаїзм чи іслам, але яка приходить до людей напряму від Бога. «Бідна релігія», як і «бідний театр» Гротовського, як і будь-який мінімалізм у культурі, відкидає усі атрибути якраз культу, але приймає саму віру — чисту і цілісну, що так само цілісно і неділимо стоїть перед Богом, як цілісно і неділимо існує Сам Бог. Маша цитувала Епштейна: зараз люди не приходять через храм до Бога, а навпаки, через Бога приходять до храму — тобто, зрештою, після шукань у межах «бідної віри» таки знаходять свою конфесію.

На Машу з її «бідною релігією» і спробами виставити Карманова у вигляді новітнього Мартіна Лютера, накинулися одразу кілька груп з різними філософськими поглядами. Карманова, з його проектом Людинобожжя тут же звинуватили у неоадвайті, заскорузлому нью-ейджерстві й інших хворобах доби Водолія — мовляв, нічого оригінального в його ідеях немає, краще дайте дорогу традиційній Веданті або християнам-ісихастам, мовляв, нехай народ вивчає класику, а не спокушається заманухами дистильованого раю. Лукоша подякувала Маші за цитату з Епштейна і написала, що під постатеїзмом вона, не будучи обізнаною з позицією Михаїла Наумовича, мала дещо інше: новий виток агностицизму, який заперечує навіть агностицизм — постатеїзм як постагностицизм, в якому остаточної відповіді немає навіть запитання, чи можливе пізнання в принципі. Лукоша пожартувала, що, виходячи із моделі постагностицизму Бог ані не є, ані Його немає — Він «буває», а пізнання «то можливе, то неможливе, то раптом знову можливе». У такий спосіб, писала Лукоша, постатеїзм і постагностицизм — це настільки глибока криза пізнання, що в ній навіть нігілізм піддається сумніву, перетворюючи реальність на аморфне миготіння суцільно фрагментарного, постконструктивістського дежа-вю.

Опісля цього глибокого аналізу на арену з’явився саркастичний Борис Олегович з аватаркою у вигляді стилізованого павука і заявив, що вага цих дискусій лише в тому, що вони є підказками у побудові культури і цивілізації. Наразі ж їхня спільнота — підкреслив Гуров — не створила ще жодного ринкового