Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
— Я піду, — сказала раптом вона. — Тобі буде краще без мене.
Несподівано вона, мовби підгледівши усі його думки, підійнялася з ліжка, увімкнула світло і голою почала відкривати шафи, вигрібати з них свій одяг просто на підлогу.
— Що ти витворяєш? Друга ночі.
— Нічого, спи. Я зараз піду.
— Облиш, — я теж змушений тепер вставати з ліжка. Нормальний хід подій, спокій ночі раптом порушено. Але ти невгамовна — і коли я спробував силою відібрати з твоїх рук наплічник, у який ти все це намагалася запхнути — з голими грудьми, що бовтаються, немов у аборигенки з амазонського племені, у джинсах, із відкопиленою від горя нижньою губою і розпатланим волоссям — ти була як шматочок темної булочки з медом.
— Що з тобою? — сказав я якомога переконливіше, намагаючись зробити так, аби ти відчула глибину мого розпачу за тобою, тоді як насправді мені хочеться, щоб ти поскоріше забралася звідси і щоб я міг забути тебе. Чорнота, що була всередині, закипіла і спінилася, як від появи морського чудовиська, і стала вихлюпуватися назовні. Я відчув, як захлинаюся нею: ми стільки чудових миттєвостей пережили разом, аж ось — я сам тепер намагаюся виштовхати тебе зі своєї квартири і зачинити за тобою двері.
— Послухай, не йди, не треба, благаю, ти мені потрібна, я не зможу без тебе, — я став перед тобою на коліна і почав молитися до неї, як до статуї Матері Божої Ґваделупської, або до ікони Мадонни Лакота, або Мадонни Потоватамі, написаної отцем Джуліані для індіанців-християн. Ти сувора зі своїм індіанським виразом обличчя, і твої груди зараз здаються войовничими, вони наче обвинувачують мене — до мене справді раптом доходить, що ти можеш взяти і піти, вже тебе не буде поруч, і все, що я мав з тобою теплого, хорошого, — воно все пропаде. Я притулився до твоїх ніг, притис голову тобі до стегон і почав щось мимрити. Мені стало так страшно від думки, що ми можемо розійтися, тож я міцніше притис тебе до себе, і мені здалося, на очах у мене з’являються сльози, майже схожі на справжні. Мені марилося, що варто тобі піти — і цілий мій світ занепаде, завалиться без твого тепла, твого світла.
— Не йди, будь ласка, не йди, — просив я у тебе і відчував, що в тебе самої щоками уже течуть сльози, і ми сплелися тілами, які, здається, зроблені з одного тіста.
Ще довго вони лежали так у пітьмі, і він відчував, що вона не спить, і сам не міг заснути.
У нічній пітьмі він прошепотів їй:
— Будь ласка, давай спробуємо ще раз. Дай мені ще один шанс.
І вона, трохи поміркувавши, повільно розвернулася до нього. Вони просто стали цілуватися — вона завжди обирала шлях простіший, аніж оманні стежки слів.
На сніданок він їв тости, які вона наготувала йому, один за одним, поки не з’їв майже всі — Смирна насушила їх цілу гору, а після цього викурив одна за одною три цигарки. Вони мовчали, щоб не порушувати цю майже святу тишу між ними. Він вирішив відкласти в цей день усі свої справи, не зазирати в пошту, не робити нічого з того, що мав робити для організації форуму. Сьогодні він хотів побути з нею.
— Ходімо гуляти, — сказав він до Смирни.
— Ходімо.
На вулиці — січневий мороз. Сьогодні знову випав сніг, і вулиці вкриті білим порошком, на якому проглядаються чорні проталини. Гілки дерев всіяні білявим пухом. Здавалося, місто задимлене тишею — звичайно, місто таке ж шумне, як і завжди, але сьогодні в ньому звучить якась особлива біла мовчазність, стриманість, що заспокоює, налаштовує на медитативний лад. Вони вийшли з дому і без машини — та, присипана снігом, зараз ніби спить — подалися на прогулянку. Всередині з’явилося відчуття, наче він випав у позачасся — наче йому немає сьогодні місця в графіках і планах звичайних людей, сьогодні він — людина-невидимка, яка з дружиною (подружкою-невидимкою) вирушає на прогулянку. Розтягнутий светр прикривав їй поясницю, а Федір роздумував над бомжуватістю її зовнішнього вигляду. Чи могла б на її місці бути якась інша? Чи, все таки, вона — унікальна, і просто потрібен час, аби переконатися, що вони поєднані з нею на рівні реакцій в ядрі Сонця? Як дві зірки, в яких — украй драматичне притягання і фатальна доля, та які можуть бути щасливими, поки не озираються на цей фатум, не заглядають ані вперед, ані назад, а лише живуть тим, що є зараз. Може, це і є те міфічне щастя закоханості родом із небесного світу — бути з іншою людиною тут і зараз, знаючи, що життя їх неодмінно розлучить, що у них не може бути спільного майбутнього, однак поки вони разом, зараз — між ними є містика, між ними жива реальність, свобода, що зненацька може вилитись у шалену поїздку до Нью-Йорка, у Банґкок чи Ґваделупе: кудись, де не існуватиме, бодай кілька днів, тиску звичайних обставин, де вони будуть на рівні з першопрохідцями у манливому, незвіданому світі і де їхні стосунки наче існуватимуть на чистому листі. Адже є квант імовірності, що такі миттєві, ефемерні стосунки можуть вибухнути повним преображенням, нескінченним ланцюгом інтенсивних внутрішніх і зовнішніх трансформацій, врешті — упокоєнням на одному з небес цього світу, де все у них буде повністю влаштованим — побут, життя, родина і так далі, однак саме ця частина знаходиться вже за горизонтом подій. І вони гуляють, огорнуті цим серпанком ще не здетонованої ймовірності, можливості, потенційності вибухівки щастя, терористичного акту добре організованої групи купідонів, які через затишні філіжанки з капучіно, через маленькі подарунки на зразок теплих рукавичок або записничка ручної роботи зможуть перемогти всіх демонів лихих обставин. І він теж у це вірив — вірив несамовито, як ніколи — розхристаний, з розщіпнутою курткою, йому хотілося, щоб холод заіскрілої зими освіжив його, і щоб він зміг наповнитися її благоговінням. Вона йшла, замріяно роздивляючись сніжинки — і йому здавалося, що вона має бачити у них всесвіти.
Розгрібаючи снігову сльоту, що танула під ногами перехожих, вони піднялися по Кловському узвозу на Арсенальну, а звідти — до Парку Слави. Машини, перехожі, будинки — всі вони наче були відділені
