Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

— Це точно ніби я говорю... — озвався Карманов. — Могило, може виявитися, що вся наша ідея з корпорацією повинна взагалі відбутися інакше... Адже корпорація — не єдиний спосіб впливати на історію. Можливо, я не повинен приєднуватися до якоїсь групи, а маю бути окремою силою... Однак тоді ситуація ускладнюється в рази. Що ти скажеш на це, Могило?

— Що складніший суперник, то цікавіша гра, — стримано відповів Федір.

— Ти вже афоризмами заговорив?

— Це не я. Це сказав Джохар Дудаєв своєму онукові, коли того обступили танки і він попросив про підмогу. Ви генерал, вам видніше.

* * *

Федір вийшов з бізнес-центру на прохолодну вечірню свіжість, що тут, на Бесарабці, в київському даунтауні, пахла вихлопними газами, грішми і великими справами. Сівши в авто, він поїхав на Поділ, до Ландошів, щоб розділити цей вечір з ними. Він уже кілька тижнів не заїжджав до друзів і тепер відчував потребу зануритися в трішки езотеричний, трішки артистичний донецько-індійський затишок їхньої родини. Шторми на роботі змушували його шукати прихистку у чомусь знайомому і затишному: у цигарках, у доброму напасі, у теплій розмові на пропахлій олійними фарбами кухні.

Вадік зустрів мене з такою радістю, як міг би радіти один синайський схимник іншому в часи преподобного Антонія — з належним випадкові лобзанням вуст і воздаванням хвали Всевишньому. Ми розкурили молитви і піднесли їх високо до небес, Киріє елейсон.

Останіми днями, в передчутті Кінця світу, Вадік почав писати пісні — вони були приблизно такого змісту: «У меня на десктопе иконка — святой Планктоний, я хожу на работу... Поезд из Куничонга приедет с опозданием... Куда смотрит Хаббл...», — і безсмертний приспів: «Я региональный представитель дистрибюции высшего знания (повторювати двічі)». Так само, як у фізиці, вакуум буває високим, надвисоким і екстремальним, так і відсутність слуху у Вадіка наближалася до абсолютної — однак у цьому, як і в вакуумі міжзоряного простору, була своя краса. Вадік милостиво дозволив підігравати йому на тамбурині, і ми домовилися, що ми — шалено популярна в усіх трьох світах музична група, і назвали себе «Компас психотуриста» — спеціально для тих, хто заблукав.

— Слухай, Фєдю, — сказав Вадік. — Як ти дивишся на те, щоб податися кудись у Непал? Ми з Тонею зараз серйозно думаємо над тим, щоб поїхати з України.

Поїздка на Зону не минула безслідно для Ландошів. Тоня, як і просив собі Вадік, «збожеволіла». Тепер вона теж курила разом зі своїм чоловіком траву, увірувала в масонів та ілюмінатів і шукала золотий пил мудрості в астрологічних календарях для пасічника, котрі продавалися у кожному переході метро. Те, що Тоня розмірковує про виїзд з України і готова розпрощатися зі своєю дорогоцінною роботою в міжнародній компанії, з дорогоцінними неврозами і дорогоцінними поличками з усякими-усякими потрібними штучками, було явною ознакою нестабільності її психіки. Якщо Карманов і Гуров дивилися на наближення краху світової системи спокійно і розміщували його десь між 2015-м і 2045-м, то Ландоші були впевнені — останні дні прийдуть точно згідно з майянським календарем, 21 грудня 2012-го року, і до них краще підготуватися заздалегідь.

— Нормальні люди вже всі виїхали, — додала Тоня, чим тільки підтвердила здогадку Федора, що їй «зірвало дах».

— Там житло взагалі дешеве. Мангове лассі з гашишем, масала-чай і чапаті, чисте повітря, Гімалаї, у Катманду є храм Пашупатінатга — там баби сидять і курять, для них це щоденна духовна практика, — Вадік покладав великі надії на те, що вони з Федором стануть частими відвідувачами храму Пашупатінатга і причастяться до древньої традиції.

— Катманду — це цікаво, — відповів Федір.

— Ви могли би здавати житло тут і за ці гроші жити там, і взагалі забути про якісь проблеми, — підштовхував Вадік. — Або відкриєте там зі Смирною якийсь родинний бізнес. Наприклад, ресторанчик.

Тоня вже почала вивчати рейси і дізналася, що переліт «Київ–Катманду» з пересадкою в Дубаї, може обійтися всього в триста доларів.

— Ой, я вже уявляю ці нічні очікування пересадки у Дубаї, — каже Вадік. — Обов’язково треба піти в якесь кафе попити кави з мафінами. Це у нас із Тонею така традиція — ми, коли літали в Непал, так уже робили. Ой, це прекрасно, — замріяно зітхнув Вадік. — Просто взяти і одним розчерком перекреслити все, що мав до цього. І почати там з нуля.

В цей момент я виразно побачив, як сидітиму в нічному кафе у дубайському аеропорті й виявлю, що мафіни тут зачерствілі, а кава — як помиї, та від цього вони будуть удвічі смачніші, тому що це — мафіни свободи і кава свободи. А після мафінів свободи ми підемо у зону для куріння, щоб викурити там по сигареті свободи. Я подумав, що, можливо, й справді скоро світ чекатиме грандіозна переміна, і є всі резони, щоби закинути свою соціальну діяльність і податися, поки ще літають літаки, кудись у гори, де точно не дійде повінь від розхвильованого Світового океану, перечекати часи смути і революцій у якомусь непальському селі, вивчаючи розмовний санскрит і народні вірування?

— Краще всього в цей час бути десь у горах, може, навіть у печерах, тому що невідомо, як буде мінятися психіка у людей, — прокоментував Вадік прогнози на 2012-й. — У декого може не витримати. Передбачається також навала зомбі.

— Ні, я тут залишатися не хочу, — погодилася Тоня.— Якщо тут розлиється Дніпро і полетить влада, мародерство в місті сто процентів буде, будуть банди зі зброєю...

— Спочатку ми хочемо поїхати туди самі, там облаштуватися, і щойно все підготуємо, перевезти наших мам і Майю, — сказав Вадік. — Тож, чувак, затримка тільки за тобою.

— Ну, може я тоді сам зможу супроводжувати ваших мам? Відчуваю, що мушу закінчити те, що розпочав із Кармановим. Принаймні, зробити цей форум, раз уже за нього взявся, — відповів Федір невпевнено. — А коли ви плануєте виліт?

— Може, до місяця часу, — відповіла Тоня. — Мені ще три тижні допрацювати залишилося до звільнення.

Федора придавило цією новиною. Без Вадіка і Тоні Київ для нього стане по-справжньому порожнім. У нього більше не було нікого, з ким він був би таким близьким, як із ними. Залишиться він і Смирна. У передчутті близької катастрофи Федір раптом почав краще бачити красу всього, що відбувалося з ними — як вони, немов красиві сніжинки, то зустрічаються, то розлітаються, кожна у своєму кружлянні, і як їх несе кудись вітер перемін — у