Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

чесно сказати, заворожувало. Віка була переконана, що живе абсолютно щасливим життям зі мною — і тут до нас приходить якось Лулу і починає говорити з нею — м’яко, як брат, — і починає щось розказувати їй, якихось філософів цитувати, якісь фільми переповідати, щось висміювати, і от я вже бачу, що Віка перемінюється на обличчі, блідне, їй на очі навертаються сльози — тому що він не просто ображав тебе — він одразу проникав у саму твою суть — у твою систему цінностей, у твої мотивації, і жалив туди — і тебе раптом розбивав параліч. Ти не те, щоб відмовлявся від своїх поглядів — він нічого не нав’язував, він просто... вселяв у людей сумнів. Віра — це дуже тонка річ, Могило. Лулу якраз відчував ці тріщини у вірі і тиснув на них доти, доки віра людини не розколювалась.

— Здається, я розумію, про що ви, — прокоментував Федір. — Власне, завдяки йому я, мабуть, і сиджу тут. Лулу був майстром банкрутств.

— Тобто?

— Наш Віктор Чиж називає такий обвал віри «банкрутством». Вони стали б із Лулу найкращими друзями.

— Зрозумів. Але я всі ці ходи уже давно розгадав. Мене так просто не впіймаєш. І його злило, що він не може дістатися до мене. Тому нас так тягнуло одне до одного — я хотів зайти йому в серце, а він хотів проникнути мені в розум. Нас зчепило, як двох гадюк — не на життя, а на смерть. І я вівся на це, втрачав себе, починав діяти необдумано, імпульсивно, проявляв свою насильницьку природу. Мені подобається, коли хтось постійно кидає мені виклик. Тоді я відчуваю, що реально живу. З Лулу в мене був цей азарт... Правда, все це зайшло трохи задалеко — Віка, коли у неї почало обвалюватися все в голові, стала панічно боятися Лулу. У неї почалися істерики, ступор, манія переслідування. Якось вона напилася таблеток, мені треба було возити її в реанімацію. Потім це все закінчилося — коли Лулу зрозумів, що у Віці вже немає чого руйнувати і що мене він пробити не може, він розвернувся і пішов. У нього з’явилися нові друзі, нові зв’язки, і ми бачилися з ним лише за офіційних нагод — він уже не хотів навіть товаришувати зі мною. А потім, у той день перед концертом... Ми з ним зустрілися, знову почали говорити, знову зійшлися на мечах. І він програв. Не знаю, як це сталося, та я відчув, що мої слова пробили його і завдали такого болю, якого йому ніхто не завдавав. Я показав йому, що вся його філософія — це філософія самообману. Щоби якось помститися мені, він сказав, що більше не даватиме концертів, що це буде його останній виступ. Коли він програв, він збагнув, що немає куди більше ступити кроку. На цьому для нього світ закінчився. І саме через це він вистрибнув з вікна, розумієш? Це був єдиний хід, який йому ще залишався. Я знаю, це звучить безсердечно, але він сам закрив собі всі шляхи до відступу. Він просто вирішив повернутися в стихію, з якої виник, бо зрозумів, що не має підстав залишатися особистістю. В принципі, крок, гідний самурая.

Карманов замовк, а Федір ще кілька хвилин, мов загіпнотизований, сидів і мовчки дивився йому в сяючі блакитні очі, ніби чекаючи продовження. Він ледве знайшов у собі силу повернутися назад з цих бездонних блакитних колодязів.

— Виходить, ти зруйнував віру самому Лулу?

— Щось на зразок цього. Чи радше, я зруйнував його анти-віру. Я таки справді став його фатумом. Опісля тієї розмови, якраз, коли ти підійшов, я почувався так, наче у мене закінчилося все моє старе життя і я теж не знаю, куди мені зробити наступний крок. Я переміг свого заклятого суперника, але не знав, як тепер жити далі. У той же день я зрозумів, що більше не хочу займатися медіа-групою і збираюся переорієнтуватися на щось інше. А увечері з’явився ти. І я зрозумів, що ти — посланець нового світу. Поводир, за яким треба йти.

— Химерно.

— Калейдоскоп. Ти ніби дивишся у чарівну підзорну трубу, і тільки починає здаватися, що все йде шкереберть, — ти береш і повертаєш калейдоскоп, і раптом знову з’являється ідеальна симетрія.

Вони просиділи ще якийсь час у бібліотеці в гнітючій тиші.

— Така ось історія, — сказав Карманов, плеснувши себе по коліну. — Одним словом, заскакуй з понеділка в кабінет, вип’ємо кави... Маю розмову спеціальну — я переглянув відео з розстановок... Там є багато моментів, хотілося б їх обговорити детальніше.

* * *

Пізній вечір, далеко за північ. Нарешті ми знову опиняємося насамоті. Ми спраглі й жадібні до наших тіл. Ми кусаємо одне одного, перекочуючись розпеченим ліжком, як молоді леви в сухій траві. Жаркий вітер савани обпікає обличчя, і в мене пересихають губи. Смирна, з її розкосими очима, нагадує дівчину з племені масаїв, що відійшла до озера набрати води, коли раптом її став заганяти у пустелю лев. Ми б’ємося і боремося, перемащені рудим болотом біля водопою, і зграї карминових ібісів все злітають з місця на місце, не наважуючись повністю піднятися важкою хвилею у повітря. Коли кров починає капати гарячими краплями з наших ран, ми падаємо у тепле озерне багно і сплітаємося, наче дві анаконди, здавлюючи одне одного так, що африканське небо починає кружляти над нами. Зараз ми ще голодніші, ніж перед бійкою. Смирна важко дихає, її стискає якесь особливе бажання, яке не задовольнити простим дряпанням кігтями.

— Ти в порядку? — запитую у неї.

— Так, — вона притуляється до мене, ховаючи обличчя.

— Кажи, що? — я знаю, що вона мене хоче щось попросити.

— Коли я була підлітком, я захоплювалася Кортасаром. Там, у «Грі в класики» була сцена, коли Орасіо Олівейра оволодівав Магою... Мені це місце здавалося дуже темним. Я не могла зрозуміти, що це означало — що він вчинив із нею те саме, що зробили з Пасіфаєю. Я здогадувалася, що це щось дуже заборонене.

— Я пригадую цей момент.

— Ти зробиш це?

Я намагаюся зробити те, що вона просить і мені здається, що я зараз розірву її, наче тонке дівчаче намисто, але Смирну від цього починає трусити, мовби в пропасниці, або наче в її глибинах пробуджується руйнівний землетрус. Цей сухий, нищівний каменепад, що здіймає хмари червоно-чорного пилу, триває і триває, всю савану трясе, руйнуючи глинобитні хатини масаїв, аж поки я не опускаюся на неї, мов темрява, знесилений, не маючи бажання відпустити її, чекаю, поки все