Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

— Так, цікаво. І давно це у тебе?

— Пару тижнів. Десь одразу після семінару Грозовських почалося. На семінарі — стрімкий сплеск, а після семінару — ніби вичавлений лимон. Досі не можу отямитися.

Карманов мовчав.

— У чому твоя проблема, Федоре?

— Тобто?

— Це вже наслідки — те, про що ти говориш. У чому справжня проблема?

Подумавши, Федір вирішив, що приховувати сумніви більше не було сенсу.

— У мене з’явився страх, що я зайшов кудись не туди. Що я щось зробив у житті неправильно. І це пов’язано з моєю теперішньою діяльністю. У мене відчуття, що ми робимо щось неправильне — щось, що суперечить природному руху речей. І мені стає страшно, що світ може помститися за це.

— Він це неодмінно зробить, — сказав з усмішкою Карманов. — І ми дійсно граємо зараз проти світу.

— Це як? — перепитав Федір.

— Світ обов’язково в якийсь момент захоче накинутися на нас. Але така наша задача. Така місія. Йти проти правил. Створювати те, чого не було і не могло ніколи бути. Могило, подивися на це з точки зору Абсолюту. Уяви Всесвіт, який складається з випадкових серій подій. Вони не підкорені нічим, окрім силогізму Бейеса. Там діє логіка спонтанності. І Всесвіт надійно береже свій хаос. А тепер уяви, що в цьому потоці подій, які відбувалися і відбуваються у Всесвіті раптом хтось дуже маленький (такий як ти) починає робити те, що йде абсолютно врозріз з усіма правилами. Хтось насмілюється почати диктувати свої правила природі і світові. Хтось, хто зрозумів достатньо добре, в якому стані знаходиться сама людина, раптом вирішив сказати «ні» цьому порядкові. Погодься, це найбільший бунт і найбільша революція, яка лише може бути. Це не місцеві уряди і не олігархічна кліка. Це навіть не приховані еліти. Це виклик самому положенню людини у Всесвіті — виклик цьому крихітному, хиткому положенню десь в атомарному за своїми розмірами закутку буття. Раптом хтось, від кого цього не чекали, заявляє свої права на цей світ. Заявляє свої права на те, щоб відбутися. Щоб народитися. Безумовно, що буде страшно. Безумовно, що будуть сили, які протидіятимуть цьому. І не тільки якісь там групи впливу, не лише геополітика. Сходитимуть з рейсів поїзди і падатимуть літаки, горітимуть рукописи і виходитимуть з ладу цілі електростанції, якщо це буде потрібно, аби не допустити цей проект до життя. Чому? Тому що сама система не хоче, щоб це сталося. Сам світ, ця механічна, машинна істота, проти того, щоб у ній з’явився хтось, хто хоче сам визначати свою долю.

— Я розумію, — тихо сказав Федір. — Грозовський називає це Големом.

— Прекрасний образ! Це Голем! Голем, який не допустить змін. І у нас немає шансів. Та ми все одно будемо це робити, тому що такий дух людини. Тому що в цьому наша сила — не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб спробувати. І якщо ти думаєш, що Гуров вважає інакше, повір — він теж це все розуміє. У нас немає можливості не робити цього, якщо ми хочемо бути. Тому я розумію тебе, Могило, проте одразу скажу — звикай. Це те, що буде виковувати тебе. Це твій квиток на свободу. Відгукується? — спитав Карманов.

— Відгукується, — погодився він.

Поклавши підборіддя на кулаки, а кулаки — на стіл, Карманов занурився у роздуми.

— Я думаю ось що, — сказав він. — Я думаю, вже час поділитися цими міркуваннями з тобою, щоб вони не здалися тобі повітряними замками. Мені це здається цілком реальним. Ми могли б зробити альтернативу Організації Об’єднаних Націй, де могли б виступати як головуюча компанія. Зараз влада переходить до корпорацій, і корпорації мають самі вирішувати, як їм будувати світ далі — тому це має бути щось на зразок Організації об’єднаних корпорацій або Організації об’єднаних мереж. Індустріальні монстри нас не цікавлять. Нафта, золото. Метал — це все вчорашній день. Так само, як ми проведемо круглий стіл з приводу розвитку когнітивних технологій в Україні, було б добре, якби ми через два-три роки провели своєрідний саміт представників когнітивного світу. Вибрати лідерів когнітаріату і з ними вести розмову про подальший розвиток людства. Держави теж можуть бути запрошені, але на рівних правах із представниками корпорацій. Тоді ми могли б максимально широко охопити світові інноваційні тренди і спільними зусиллями дуже швидко наблизили б і психоінженерну еру, і консцієнтальний вибух.

— Звучить амбітно, — зголосився Федір, однак про те, що від почутого його сумніви тільки примножилися, він вирішив промовчати. — А яка моя роль у цьому?

— Почни розширювати коло своїх пошуків. Для великої гри нам потрібні потужні союзники. Спочатку охопи Європу, Росію, Центральну Азію. Потрібно вступити в діалог із найцікавішими компаніями цього регіону. Не цікавить мейнстрім — нас цікавлять ті, хто сьогодні видається ексцентриком. Лідери, в яких є пасіонарність, потенціал для майбутнього. Однозначно, наступним кроком після когнітивного форуму в Києві ми робимо міжнародний саміт, присвячений питанню становлення когнітивного світу. Візьмешся?

Федір кивнув, хоча слабо уявляв, як він зможе охопити територію від Фолклендських островів до Узбекистану.

Збентежений новою масштабною пропозицією, я підійшов до книжкової полиці й став вчитуватися у назви авторів.

— Плутарх?!

— Не питай. Я просто люблю, щоб у мене все було під рукою, — Карманов дістав з полички томик Данте.

— «Мы истину, похожую на ложь, должны хранить сомкнутыми устами, иначе срам безвинно наживешь», — зачитав він. — Люблю іноді поворожити на книгах. Тепер ти.

Він простягнув мені книгу, і я, привівши її сторінки в рух, зупинив погляд на першому вірші, що трапився посеред листка:

— «Узнать тебе пора, что при подъёме кажется сначала всегда крутою всякая гора», — зачитав я, і Карманов підійняв вказівний палець:

— От бачиш, як усе сходиться. Сумніви — це шайтан. Ми на правильному шляху. Роздивляйся, а я нагадаю Віці про пиріг і каву.

Я вирішив трохи пройтися вздовж полиць, щоб роздивитися його бібліотеку уважніше. При стіні — зручний широкий робочий стіл, все розкладено акуратно — ноутбук, канцелярське приладдя. Ця кімната була зовсім незатишною. Вона виконувала чисто функціональну роль, і Карманов, мабуть, був з неї задоволений. Скрізь білий, сяючий простір — яскраве холодне світло робить білизнý стін ще різкішою. Задираю голову догори, щоб роздивитися стелю — тут спокійно помістився б іще один поверх — і