Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

холодна електричка, поїзд приміського сполучення. Хочу сісти на одну з твердих дерев’яних лав і бачу, що навпроти сидять дивовижні істоти — їх двоє чи троє, одна з них — дівчинка. І двоє хлопчаків, однак вони — не люди. Вони — гіперлюди, якщо так можна сказати. Нікого красивішого у житті не зустрічав, аніж цих трьох — та й не можна сказати, що хтось скидався на них, бо це краса нелюдська. Мені в голові проноситься згадка, як описують небожителів: що вони в тисячі разів красивіші за людей. Це саме те, що я бачу: вони красиві настільки, наскільки могли б бути красивими людські жінки, якби красу тисячі жінок втиснути в одне обличчя. Неприродно юне, свіже, ідеально-досконале — здається їм усім років по дванадцять-тринадцять. Я відчуваю ні з чим не співставний сексуальний потяг до цієї дівчинки-небожительки, а далі відчуваю таке саме сексуальне збудження від цього небесного хлопчика, тому що інтенсивність його вроди така ж неземна, як і у дівчинки, і для мого грубого земного розуму вже не має значення, кого хотіли, — важлива сама наявність краси такої сили, що вона стирає межі між статями. Я роззираюся по вагону, аби зрозуміти, хто з нами їде ще, і бачу, що інші люди — це ті ж причмелені бомжі, яких я уже бачив на вулиці. Коли мій погляд повертається назад до прекрасної трійки — я жахаюсь і відсахуюся від них в огиді — раптом я бачу, що це не три юні небесні створіння, а одна потворна гора плоті, з якої ростуть три чудесні голови.

Мені стає страшно від вигляду цієї безформної триголової істоти. У вагон електрички замість кондуктора знову заходить Борис Олегович — все з тим же автоматом на плечі, й чергою з АК розстрілює всіх, хто сидить у вагоні, включаючи і мене. Мій розум нажаханий тим, що відбувається, і я міркую: «Та скільки ж триватиме цей кошмар?» — аж тут мені в голову дуже відчутно, дуже зрозуміло приходить думка, що я вже мертвий, і те, що Борис Олегович уже вдруге розстрілює мене, — це лише символ для моєї свідомості, аби донести до неї той факт, що мені потрібно припинити безглузді ігри розуму. Я розумію, що все, що бачу, — це лише галюцинація, натомість, як справжній Я — перебуваю поміж світами між різними Бардо, не належачи жодному з них, а всяке моє народження — не більше ніж видіння, що просто потрібно розсіяти — так само безжально, як це зробив за допомогою автомата в моєму сні Бе-О-Ге.

* * *

Ранок. Київ. Остання субота квітня. Він у себе на кухні. Федір призвичаївся знову вставати рано, і хоча не було ще й десятої, він уже кілька годин як сидів за роботою. Він став значно більше курити сигарет і замість марихуани тепер активно їв шоколад. Валя порадила ноотропіл і аюрведичні пігулки «брахмі», щоб пришвидшити відновлення клітин головного мозку.

Дзвінок у двері. Очікуючи перетнутися з сусідкою, він накинув на себе светр і з сигаретою, в шльопанцях, піді­йшов до дверей.

— Привіт, — сказала Смирна, шаркаючи у нього на порозі ногою. — Я до тебе прийшла в гості. Можна?

— Ну заходь, — запросив він.

Її запах тут же забив памороки, і разом із ароматом жінки ожила пам’ять про осінь. Він не втримався і закопався їй обличчям у волосся, а вона притислася до нього. Так вони стояли кілька хвилин, затамувавши подих, і ця німа сцена була кращою за всілякі слова і пояснення — вони обмінювалися невидимими флюїдами і їхні системи знову налаштовувалися одна на одну.

Вони розташувалися на кухні, Федір поставив перед Смирною чай, мед, сигарети.

— Я прийшла довідатися, як у тебе справи, — багатозначно, перелистуючи випадково взяту з полиці енциклопедію, озвалася Смирна.

— Як бачиш. Прийшов до тями. Зав’язав із травою. Працюю. А як ти? — запитав Федір.

— Прийшла сказати, що я зараз із Заверюхою. Хотіла тобі це одразу розповісти, але не могла, не наважувалася.

— Із Заверюхою? Яким чудом? — спитав він.

Смирна знизала плечима, легко і невимушено.

— Одразу, щойно ми з тобою розійшлися. Я випадково зустріла його на вулиці може через день чи через два після того.

Я відчуваю, як до очей у мене підкочують сльози. Хвиля гніву стала затоплювати голову так, наче вона в мене — це пекельна сутінкова верф, по якій в морі крові все вище підіймаються, погойдуючись, ворожі субмарини.

— Насправді ми з ним розійшлися сьогодні вранці... — додала вона тихо.

— Я хочу, щоб ти залишилась у мене, — він підійшов до Смирни й охопив її за плечі. — Хочу, щоб ти повернулася.

Минуло, певне, зо два тижні, перш ніж він, почуваючись останнім зрадником, наважився сказати про її повернення Карманову.

— Ну то покінчи з цим, — сказав холодно той. — Ти знаєш, чим це все закінчиться знову.

Смирна приходила до нього, можливо, раз, а можливо, двічі на тиждень, залишаючись ночувати, і це скидалося на перші побачення — наче вони наздоганяли ті втрачені нагоди, які більшість пар мають на самих початках свого знайомства.

— Ми разом? — спитав він у неї в її черговий візит.

— Я ще не вирішила для себе. Я хочу, щоб ми були просто окремо поруч. Ніяких зобов’язань.

Увечері вона розповіла:

— Ми з Заверюхою, Славою і Віктором літали у Тайланд — Заверюха взяв мені квиток майже в останній день, тому що все в нас склалося якраз перед їхнім вильотом. І ми з ним на тиждень в готелі зупинилися. Було гарно. Пляж, манго скільки хочеш, рисовий пудинг, кокоси...

Смирна лежала у ліжку і схлипувала, він притиснув її до себе. Він намагався заспокоїти її й, мовби самовільно, сказав:

— Не плач, я тебе люблю. Я тебе люблю понад своє нікчемне життя. Хочу, щоб ми завжди були разом. Давай одружимося?

Наступного дня він пообіцяв їй, що вони розпишуться у липні.

Аркадій, один із перших, хто озвався на Федорове прохання зарезервувати кінець липня під їхнє весілля, сказав, що має для них весільний подарунок, і вони зустрілися з ним за кавою, аби освіжити їхнє спілкування.

В кафе Чапа дістав із кишені піджака конверт і вручив його Федору.

— Що це?

— Два квитки на Венеційську бієналє — для тебе і для твоєї майбутньої дружини, — сказав Аркадій. — Ми їдемо на відкриття з Курце Штільдехайн. Якщо хочете — приєднуйтеся, а ні — то маєте можливість відвідати до кінця літа.

— Бієналє? Вау! — вигукнув Федір. — Це буде справжній медовий місяць.

— Поїдьте обов’язково! Праця продуктивніша, якщо її чергувати з