Улісс - Джеймс Джойс

Вона роззирнулася. Хутко. Міс Кен не почує. Враз нахилилася. Два спаленілі лиця не зводили очей.

Безладні акорди збилися з мелодії, знову на неї натрапили, знову губили і знову знаходили, вагаючись.

— Ну ж бо! Давай! Sonnez!

Зігнулася і задерла поділ спідниці вище коліна. Постривала. Щоб розгарячити, посиділа, позираючи, наче збитошне дівчисько.

— Sonnez!

Бринь. Раптово вона натягнула еластичну підв’язку, і та бринькнула, дзвінколяснула по теплотугому жіночому стегні, що наче того й жадає, аби по ньому дзвінколяснули.

— La cloche! — весело зарепетував Ленеган. — Дресирував господар. Це вам не лялька набита тирсою.

Вона гордовито напівосміхнулася (плачу! хіба чоловіки не…), проте ковзаючи до світла, приязно усміхнулася до О’Шпара.

— Ви втілюєте собою вульґарність, — сказала вона, відходячи від шинквасу. А О’Шпар дивився й дивився неблимно. Чашу свою він підніс до уст своїх пишних, вихилив він оцю невелику чашину до останньої краплі напою, густо-тягучого темно-синього. Його заворожений погляд прикипів до її голівки, що плинула в глибину бару повз свічада, у золотому склепінні яких яскріли пивні кухлі, винні келихи для рейнського й кларету і мушля з гостряками, де віддзеркалювалася її бронза із бронзою ще сонячнішого блиску.

Так, бронза, що зовсім поряд.

— …Кохана, прощавай!

— Я вже йду, — рішуче оголосив О’Шпар.

Чашу свою відставив, забрав свою решту.

— Та постривай хвилинку, — заблагав Ленеган, допиваючи похапцем пиво. — Хотів тобі розказати. Том Рочфорд…

— Під три з ним чорти, — сказав О’Кріп, рушаючи до дверей.

Ленеган ковтнув залпом до дна.

— Чого тобі припекло? — домагався він. — Підожди. Я іду.

Він поспішив слідом за швидкими рипучими черевиками, проте враз спинився на порозі, вітаючи двох прибульців, пузатого й худого.

— Як справи, містере Долларде?

— Га? Справи? Справи? — неуважно відповів бас Бена Долларда, відволікаючись на мить від проблем отця Каулі. — Та нічого він вам не зробить, Бобе. Алф Берган побалакає із цибатим. А цьому Юді Іскаріоту ми таки вкрутимо тепер хвоста.

Тим часом у салон зайшов Саймон Дедал, зітхаючи і погладжуючи пальцем повіку.

— Го-го-о, вкру-утимо, — проспівав тирольським йодлем Бен Доллард.

— Слухайте, Саймоне, може, ви б заспівали нам яку-небудь пісеньку. Ми чули, тут грали на роялі.

Лисий Пет, стурбований офіціант, чекав, коли замовлять напої. Для Ричі — віскі. А Блуму? Поміркуємо. Щоб не ходив двічі. У нього мозолі. Тепер четверта. Жарко в чорному. Та ще й нерви. Рефракція (здається, так?) тепла. Поміркую. Сидр. Так, пляшчину сидру.

— Ну то й що? — відмовив містер Дедал. — То я знічев’я бринькав.

— Ходімо, ходімо, — наполягав Бен Доллард. — Женіть геть смуток і журбу. Рушмо, Бобе.

Подався він повільною ходою, Доллард, у широчезних матроських штанях сам попереду (ану, хапайте он того, що в: хапайте його негайно) до салону. Він гепнувся, Доллард, на стільчик. Його здоровецькі ручиська гепнулися на клавіатуру. Гепнулися і спочили.

Лисий Пет зустрівся на порозі з золотом, що верталося безчайне. Стурбований він жадав віскі й сидру. Бронза стежила біля вікна, бронза здаля. Кабріолет дзенькнув, рушив із місця в кар’єр.

Блум почув його, тихий дзеньк. Поїхав. Зітхнув, і легкий подих зітхання спрямував на німий букетик синеньких квіточок. Дзенькіт. І гайда. Дзелень. Слухай.

— Кохання і війну{555}, Бене, — сказав містер Дедал. — Господу до вподоби те, що діялося в давні часи.

Відважний погляд міс Дус, прихований від чужих поглядів, відвернувся від фіранки, осліплений навалою сонячних променів. Поїхав. Задумана (чи хто знає?), осліплена (сліпучі промені), вона опустила завісу, сіпнувши шнур. Поринула в задуму (чому він так швидко{556} поїхав, коли я?) разом із своєю бронзою і баром, де стоїть лисий біля золотоволосої сестрички, невишукане поєднання, поєднання невишукане, суперневишукане, у повільні струмені прохолодної, тьмяної, зеленкуватої глибочини, eau de Nil[180].

— Того вечора за рояль сів бідолашний Гудвін, — нагадав їм отець Каулі.

— Але він не зумів порозумітися з роялем.

Не зумів.

— Він наполягав на своєму, — пояснив містер Дедал. — І ладен був стати на прю з самим чортом, не те що. Старий легко заводився після першої ж чарки.

— А ви пам’ятаєте, як усе було тоді, бий його сила Божа? — озвався Бен Бурмило Доллард, відвертаючись на стільчику від постраждалих клавішів. — І до того ж, з бісового батька, я був не при костюмі.

Усі троє засміялися. Був без костюма. Все тріо засміялося. Не при костюмі.

— Але тоді нам на поміч прийшов наш приятель Блум, — докинув містер Дедал. — До речі, де моя люлька?

І подався назад до бару в пошуках люльки і втраченого акорду. Лисий Пет приніс випивку для Ричі й Польді. А отець Каулі засміявся знову.

— Здається, врятував становище тоді я, Бене.

— Таки ви, — визнав Бен Доллард. — Я чудово пригадую ті вузенькі штанці. Вам, Бобе, спала на думку блискуча ідея.

Отець Каулі почервонів аж до лискучих мочок вух. Він урятував стано. Вузенькі штан. Блискуча іде.

— Я знав, що він у скруті, — пояснив превелебний. — Дружина його грала по суботах на піаніно в кав’ярні за мізерну плату, і я від когось прочув, що вона має ще й такий підробіток. Пригадуєте? Цей їхній заклад ми шукали по всій Голлс-стрит, аж доки продавець у Кео дав нам номер будинку. Пригадуєте?

Бен пригадував, і його пласке обличчя оживилося від споминів.

— Боже милий, там були якісь барвисті оперні мантії і ще сила-силенна всякої всячини.

Містер Дедал обернувся з люлькою в руці.

— Все це в стилі Мерріон-сквер{557}. Боже милий, бальні вбрання і вбрання для урочистих церемоній. І він ще й не хотів брати грошей. Чуєте? Бозна скільки трикутних капелюхів, болеро і коротких шароварів. Чуєте?

— Так-так, — підтвердив, киваючи, містер Дедал. — З місіс Меріон Блум яких тільки вбраннів не знімали.

Кабріолет котився по набережних. О’Кріп вивернувся на тугих гумових шинах.

Печінка з беконом. Біфштекс і запечені нирки. Добре, сер. Добре, Пете.

Місіс Меріон МЕТЕМ БЗИК ОС метем психоз. Дух горілого Поль де Кока. Гарне ймення у.

— А яке у неї дівоче прізвище? Повногруда була дівка. Меріон…

— Твіді.

— Ага. Чи жива вона?

— Ще б пак.

— Вона ж була дочка…

— Дочка полку{558}.

— Саме так і не інак. Я пам’ятаю старого тамбур-мажора.

Містер Дедал черкнув, викресав, припалив, і зрештою пихнув клубком пахучого диму.

— Чи ірландка? От цього, чесно кажучи, не знаю. Як ви вважаєте, Саймоне?

Ще один клубок міцного пахучого диму з потріскуванням.

— Щічний м’яз це… Що?… Трохи застаріло… О, вона звичайно ж… О, Моллі, ірландська дівчино, ти моя красуне.

І пихнув пухнастою хмарою запашного диму.

— З Ґібралтарської скелі… прямо