Улісс - Джеймс Джойс

— О янголи, заступники небесні! — зітхнула міс Дус над своєю пружною трояндою. — І треба було так сміятися! Я геть мокра.

— О міс Дус! — обурилася міс Кеннеді. — Жахливе ти створіння!

І спаленіла ще дужче (жахливе ти), і ще позолотішала.

Блумас простував повз Кантвеллову контору, повз дів Чеппі{549}, які вилискували олійними фарбами. Батько Наннетті торгував цими речами, розносячи їх по місту, стукаючи у двері, як оце я. Релігія зисковна справа. Треба зайти до нього щодо Кейза-Ключчі. Та спочатку попоїсти. Хочу. Ще ні. Вона сказала о четвертій. Час плине швидко. Стрілки не стоять на місці. Далі. Де ж попоїсти? Кларенс. Дельфін. Далі. Заради Рауля. Попоїсти. Якби мені п’ять гіней із цих реклам. Сорочку шовкову, бузкову. Ще ні. Принади гріха.

Червінь на обличчі спала ще і ще, золотавість зблідла.

І тут у бар до них, гуляючи, завітав містер Дедал. Смітнинки, зішкрібав він смітнинки з зашкарублого нігтя великого пальця. Смітнинки. Гуляючи, завітав.

— О, міс Дус, вітаю з поверненням.

І взяв її за руку. Як відпочивалося?

— Пречудово.

Він сподівається, що з погодою в Ростреворі їй, мабуть, пощастило, га?

— Погода була на диво, — сказала вона. — Подивіться самі, як я виглядаю. Нічогенько, правда? Весь день на пляжі.

Бронзова білість.

— Мушу сказати, ви повелися вкрай непорядно, — дорікнув їй містер Дедал і поблажливо потис її руку. — Спокушали бідолашних простачків-чоловіків.

Шовкова міс Дус м’яко забрала свою руку.

— Ой, перестаньте, — відмовила вона. — Ви самі аж ніяк не простак, я гадаю.

А він таки був.

— Треба подумати, — міркував він. — Та ні, зрештою я таки простак. Коли я лежав у колисці, то здався усім таким простакуватим, що мене й охрестили відповідно: просто Саймон{550}.

— Тоді ви, мабуть, були як лялечка, — відповіла на те міс Дус. — А що лікар прописав вам на сьогодні?

— Треба подумати, — міркував він. — Покладаюся на ваш розсуд. Якщо ваша ласка, я попросив би свіжої води і півскляночки віскі.

Дзень.

— Буде негайно, — запевнила міс Дус.

Негайно і з грацією вона повернулася до позолоченного люстра, яке славило товар Кантрелла і Кокрейна. Вона елеґантно налила порцію золотистого віскі з кришталевої карафки. А містер Дедал витягнув з-під поли свого сурдута кисет і люльку. Обслуговує справді негайно. Він продув люльку і видобув із неї дві хрипкі ноти.

— Їй же богу, — міркував він, — я безліч разів збирався подивитися на гори Морн. Кажуть, там на диво цілюще повітря. Та хтось сказав: що довше збираєшся, то швидше добуваєшся. Так-так.

Так. У цибух люльки він напхав волокна, її волосся, русявих волосин Віргінії, русалки{551}. Смітнинки. Волокна. Міркування. Мовчки.

Ніхто не сказав нічого. Так.

Міс Дус захоплено протирала келих, наспівуючи:

— О, Айдолорес, прикрасо східних морів{552}!

— Чи містер Лідвелл сьогодні заходив?

У барі появився Ленеган. Озирнувся навколо. Ленеган. Містер Блум дійшов до мосту Ессекс. Так, сер, містер Блум уже перейшов міст Таксекс. Треба написати Марті. Купити паперу. У Делі. Там поштива продавщиця, і нема чого журиться. Блум. Тямкий Блум. Знає Блум, де клієнтів цілий тлум.

— Він заходив під час обіду, — озвалася міс Дус.

Ленеган підступив ближче.

— Чи не шукав тут мене містер О’Шпар?

Запитав він. Вона відповіла:

— Міс Кеннеді, чи не заходив сюди містер О’Шпар, поки я була нагорі?

Запитала вона. Міс голос Кеннеді відповіла, друга чашка чаю напоготові, втупилася в сторінку.

— Ні, його не було.

Міс вигляд Кеннеді, чутна, не бачена, читала собі далі. Ленеган зі своїм кругленьким черевцем обійшов навкруг таці, де під прозорою накривкою виставлено сандвічі.

— А хто в цій хатці живе?

Кеннеді ніяк на те не зреагувала, тож він удався до нових спроб. Зважайте на крапки. Читайте тільки закарлючки чорного кольору: оця кругленька — це о, а ця як гачок — це ес.

Під дугою коника дзвоники дзвенять.

Злотокоса читала і навіть не позирне. Ніякої уваги. Не звертала вона уваги й на те, як він почав співуче, мов сольфеджіо, читати по складах їй байку, імітуючи учнівське читання:

— Я-кось зу-стрі-ла лиси-ця ле-леку. І ка-же лиси-ця ле-леці: встро-ми свій дзьоб ме-ні в гор-ло і ви-тяг-ни кіст-ку.

Та марно він харамаркав. Міс Дус відвернулася вбік до своєї чашки.

Він зітхнув убік:

— Ой, леле! Не везе!

Він поздоровкався з містером Дедалом, і той на відповідь кивнув йому головою.

— Вітання від славетного сина славетного батька.

— Хто ж це такий? — не зрозумів містер Дедал.

Ленеган на знак щирого здивування розвів руками. Як хто?

— Хто це такий? — перепитав він. — Невже ви не розумієте? Стівен, наш юний бард.

Сухо.

Містер Дедал, славетний войовник, відклав свою люльку, набиту сухим тютюном.

— Ясно, — сказав він. — Спочатку я не збагнув, про кого йдеться. Я чув, що він обертається у вельми добірному товаристві. А ви його бачили щойно?

Щойно.

— Саме сьогодні ми з ним спорожняли келихи з нектаром, — повідомив Ленеган. — У Муні en ville і Муні sur mer[178] Муза винагородила його за поетичні здобутки грошовою готівкою.

Він усміхнувся, звертаючись до уст бронзи, напоєних чаєм, до уст, що його слухали й чули.

— Еліта Еріна ловила кожне слово з його уст. Учений муж Г’ю МакГ’ю, блискучий письменник і видавець, якого знає весь Дублін, і той юний співець із дикого мокрого Заходу, чиє милозвучне ім’я О’Медден Берк відоме геть усім.

Помовчавши хвилину, містер Дедал узяв свою склянку з грогом і

— Напевно, розмова там була дуже цікава, — сказав він. — Я бачу.

Він бачу. Він сьорбнув. А в уяві перед ним постали далекі гори Морн. Поставив склянку.

Він подивився в розчинені двері салону.

— Я бачу, ви пересунули рояль.

— Сьогодні приходив настроювач, — пояснила міс Дус, — настроював його для нашого вечірнього концерту, і я зроду не чула такої витонченої гри.

— Та невже?

— Чи правду я кажу, міс Кеннеді? Грає класично. І до того ж бідолаха сліпий. Йому років двадцять, не більше.

— Та невже? — повторив містер Дедал.

Він сьорбнув і відійшов від шинквасу.

— Шкода було дивитися на його обличчя, — співчутливо сказала міс Дус.

Кара Божа на тебе, бісова твоя душа.

На її досаду, з обідньої зали тенькнув дзвінок. До дверей зали поспішив лисий Пет, поспішив забіганий Пет, поспішив Пет, офіціант ресторану «Ормонд». Клієнт хоче пива. Пива вона налила без негайного поспіху.

А Ленеган терпляче чекав нетерплячого О’Шпара, чекав на дзень-дзелень від O’Кропа-джиґуна.

Піднявши віко, він (хто?) зазирнув у труну (труну?), де виднілися потрійні струни (рояля!), натягнуті навскоси. Він натиснув (той самий, хто поблажливо потиснув