Улісс - Джеймс Джойс

Два аркуші кремового веленевого паперу один про запас два конверти коли я працював у фірмі «Мудрість» Гелі премудрий Блум у Далі Генрі Квіт купив. То ти кажеш тобі не щастить у сімейному житті? Квіточку мені дали щоб я утішився а шпильку щоб обірвати кох. Щось воно означає мовою кві. Яка то була квітка? Стокротка? Тобто невинність. Добропорядну дівчину зустрічати після меси. Дякую аж підскакую. Мудрий Блум угледів на дверях рекламний плакат: русалка гойдається собі на хвилечках і курить. Куріть русалку, з усіх цигарок це найлегші. Волосся спадає на плечі: безнадійне кохання. Сохне за кимось. За Раулем. Він позирнув і побачив ген-ген, на мосту Ессекс, барвистого капелюха, що мчав на кабріолеті. Знову він. Утретє. Збіг.

Подзвонюючи на пружних ґумових шинах, кабріолет звернув із мосту на набережну Ормонд. Слідом за ним. Ризикнути. Притьмом. О четвертій. Уже от-от. Гайда.

— Прошу, два пенси, сер, — зважилася нагадати продавщиця.

— Ой, авжеж… Біда, забув… Вибачте…

І четверта.

О четвертій вона. Чарівною усмішкою вона усміхнулася Блуйомукому. Блу усмі і швид вий. Дня. Гадаєш, на тобі світ клином зійшовся? Вона так усім. Чоловікам.

У сонній тиші золото схилилося над сторінкою.

Із салону долинув тягучий звук, він довго лунав доки стих. То був камертон настроювача, який він забув і який зараз озвався. Він зазвучав знову, і знову забринів. Чуєте? Він бринів дедалі чистіше й чистіше, ніжніше й ніжніше своїми звучними зубцями. Здавалося, він лунатиме без кінця.

Пет заплатив за пляшчину з надійним корком для клієнта, і разом із тацею, келихом, надійно закоркованою пляшчиною він, ось він зайшов, лисий і забіганий, перешіптуючись із міс Дус.

— Вже гаснуть зорі{553}…

В салоні задзвеніла пісня, задзвеніла, заспівала без слів:

— …вже світає.

Дванадцять нот, наче зграя співочих пташок, зграйно заспівали, поєднавшися в трелі. Всі звуки яскріли ясними барвами, всі дзвеніли, як дзвенить звук клавесина, кликали голос, який оспівав би напругу росяного ранку, молодощів, розлуки, життя і ранку кохання.

— І в траві, наче перли, роса…

Ленеган, стоячи біля шинквасу, випнув губи і стиха застережливо свиснув.

— Погляньте-но сюди, — сказав він, — трояндо Кастилії.

Кабріолет спинився, дзенькнувши, біля входу.

Вона підвелася і свою книжку закрила, троянда Кастилії. Стражденна й самотня, вона підвелася в задумі.

— То вона як — сама впала чи її штовхнули? — поцікавився він.

Вона ж на це зневажливо відповіла:

— Хто ні про що не питає, тому ніколи не збрешуть.

Як леді, як належить леді.

До бару зайшли, порипуючи, шикарні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору. Так, золото ближче, бронза далі. Ленеган чув і знав і привітав його:

— Ось прийшов герой-покоритель{554}.

Між кабріолетом і вікном чалився Блум, наш нескорений герой. Мене побачити він може. Ось сидіння на ньому він сидів: тепле. Чорний котяра чалився, не зводячи очей із портфеля Ричі Гулдинга, який підняв його, вітаючись.

— Від тебе йду я…

— Я чув, що ти вже на місці, — повідомив О’Кріп О’Шпар.

З білявкою міс Кеннеді він привітався, торкнувшися до крисів свого солом’яного капелюха, збитого набакир. Вона відповіла йому усмішкою. Проте сестричка бронза усміхнулася йому ще краще, опорядивши задля нього своє ще пишніше волосся, свій корсаж і троянду.

О’Шпар замовив питво.

— Чим бажаєш о’кропити душу? Гірким пивом? Склянку гіркого, будь ласка, а для мене слив’янки. Телеграми нема?

Ще немає. Вона о четвертій. Усім треба четверта.

Червоні вуха і борлак Каулі на порозі шерифової контори. Хай собі. От Гулдинг — це нагода. Що його занесло в Ормонд? Кабріолет чекає. Почекаймо.

Вітаю. Куди це ви? Десь попоїсти? І я теж. Ось сюди. Що, Ормонд? Це найкраща харчівня в Дубліні. Чи правда? Зайдіть у ресторан. Там можна гарно посидіти. Дивишся, а тебе не бачать. Мабуть, і я до вас пристану. Ходімо. Ричі рушив перший. Блум слідом за портфелем. Тут і принцові до смаку б.

Міс Дус діставала карафку з високої полиці і так натужилася, що мало не тріснув шовковий рукав і сама блузка на грудях.

— О! О! — покректував Ленеган за кожною її спробою. — О!

Зрештою вона спромоглася дістати жадану посудину і тріумфально зняла її з полиці.

— А чом ти не підростеш? — запитав О’Кріп О’Шпар.

Бронзодіва, наливаючи з посудини густу солодку вологу для його спраглих уст і дивлячись на пахучу цівку (квітка у його петлиці, хто подарував?) відповіла солоденьким голосом:

— Маленька, але важкенька.

Це вона про себе. Наливши належну порцію густої солодкої слив’янки.

— Ну, хай щастить, — мовив О’Кріп.

Він кинув на шинквас велику монету. Вона дзенькнула.

— Постривайте, — озвався Ленеган, — і я…

— Щастя всім, — побажав той, піднімаючи кухлика з пінявим елем.

— Скіпетр виграє, це вже напевно, — додав Ленеган.

— Я теж зважився ризикнути, — сказав О’Шпар, підморгнувши, і випив. — Хоча й не для себе. Одному приятелю закортіло.

Ленеган сьорбав собі пиво та осміхався, позираючи то на пиво, то на уста міс Дус, які злегка ворушилися, мугикала ледь чутно пісню океану, яку вона нещодавно виспівувала дзвінко. Айдолорес. Східні моря.

Годинник задзижчав. Міс Кеннеді пройшла повз них (від кого ця квітка), несучи тацю з чашками. Годинник бемкнув, відраховуючи належні години.

Міс Дус узяла О’Шпарову монету, хвацько клацнула реєстровою клавішею каси. Каса тенькнула. Годинник бемкнув. Краля-циганка привабливо вихилялася, перебирала монети в шухляді, мугикала, набираючи решту. Дивися на захід. Бемк. Заради мене.

— Котру там пробемкало? — запитав О’Кріп О’Шпар. — Четверту?

Годину.

Своїми очицями Ленеган жадібно позирав на неї співучу, на співучий бюст і потягнув О’Шпара за рукав.

— Ану послухаймо, як дзвонить годинник, — запропонував він.

Портфель Гулдинга, Колліса, Ворда вів Блума, що блумав навколо, між столиків із квітами у вазах. Не маючи певної мети, він, збуджений, під уважним поглядом лисого Пета, вибрав столик біля дверей. Краще поблизу. О четвертій. Чи не забув він? А чи, може, хитрує? Не прийде, щоб дужче закортіло. Я б не зміг. Зажди, зажди. Офіціант Пет ждав.

Яскриста бронзи блакить позирнула на О’Кропосиню краватку й очі.

— Ну, зобрази, як дзвонить годинник, — умовляв Ленеган. — Саме нікого немає. А він ще ніколи не чув.

— …і сонце здійнялось у височінь.

Високий звук здіймався вище й вище.

Бронзодусова дівчина, пошептавшися з трояндою, її секретницею, з розтроюдженою цікавістю позирнула на О’Кропову квітку та на його очі.

— Прошу, прошу.

Він просив у проміж слів освідчення у коханні.

— Мені несила без тебе…

— Колись іншим разом, — сором’язливо пообіцяла міс Дус.

— Е ні, зараз, — наполягав Ленеган. — Sonnez la