Улісс - Джеймс Джойс
Моя заблукана{570}. Усі співочі твори на цю тему. І Блум дужче натягнув свою струну. Чи не занадто жорстко. Хай би люди здружилися: приманити їх докупи. Потім роздрай. Смерть. Капець. Торох по довбешці. Ікбісовомубатьку. Життя людини. Дігнем. Ой, як той пацюк крутив хвостом! Я пожертвував п’ять шилінгів. Corpus paradisum[187]. Деркач дерчить: пузо, як у дохлого цуценяти. Сконав. Одспівали. Забули. І мене теж. І одного дня вона з. Залишиш її — з біса набридне. Трохи постраждає. Попхикає. Великі іспанічні очі втупились у нікуди. Її хвилястелястелюстелюстелістелісте волосся не-чес-не-он-нечесане.
Хоча забагато щастя породжує нуд. Він натягував іще дужче й дужче. То ти нещасливий у? Трісь. Вона луснула.
Кабріолет подзенькує вже по Дорсет-стрит.
Міс Дус забрала свою шовковисту рученьку з виразом і докірливим і вдоволеним.
— Ви поводитеся надто зухвало, — дорікнула вона, — ми з вами ще не досить близько знайомі.
Джордж Лідвелл запевнив її, що він щиро і насправжки; проте вона не повірила.
Перший джентльмен запевнив Майну, що все буває саме так. Вона запитала його, чи так усе буває. І другий кухоль запевнив, що так. Що буває саме так.
Міс Дус, міс Лідія, не повірила; міс Кеннеді, Майна, не повірила; Джордж Лідвелл — ні; Міс Ду — ні; перший, перший; джент із кух — повірив, ні — ні; ні ж, міс Кенн — Лідлідіявелл — кух.
Краще написати тут. На пошті всі пера погризені й скособочені.
Лисий Пет наблизився, побачивши, що його кличуть. Перо і чорнило. Рушив. Бювар. Рушив. Преспап’є, щоб промокнути. Таки почув, глушман Пет.
— Атож, — сказав містер Блум, мацаючи скручену струну. — Безперечно. Вистачить і кількох рядків. Мій подарунок. Уся ця кучерява італійська музика. Хто це написав? Коли знаєш хто, краще розумієш. То виймай аркуш паперу, конверт із незворушним виглядом. Наче так і треба.
— Кульмінація всієї опери, — сказав Гулдинг.
— Авжеж, — погодився Блум.
У музиці все номери — числа, якщо поміркувати. Два помножити на два і поділити навпіл, то буде двічі по одному. Вібрація — вона породжується, власне, акордами. Один плюс два плюс шість буде сім. Числами можна робити які завгодно фокуси. Завжди вийде якийсь результат, якась симетрія, — сім метрів до кладовища. Він не помічає, що я в жалобі. Черства душа, дбає тільки про себе. Музматематика. Здається, що він про щось високе. А скажи-но щось на кшталт: Марта плюс сім помножити на дев’ять мінус ікс буде тридцять п’ять тисяч. Це ж дурість та й годі. Маємо чистий пустодзвін.
От, наприклад, те, що він грає зараз. Імпровізує. Для вас воно може означати, що завгодно, поки не чуєте слів. Треба дуже дослухатися. Якомога. Спочатку все чітко, а потім ви чуєте, що лад дедалі порушується і сяк і так. І пішло й поїхало. Чого доброго може дійти і до балачки, де краще тримати товар: у мішках чи діжках, і чи можна подолати таку перепону, як паркан із колючим дротом. Яка створиться пісня, залежить від часу. Від того, в якому ти саме настрої. Але слухати її приємно завжди. Окрім гам, що їх опановують панночки. Двоє таких живуть по сусідству. Для них треба б вигадати безгучне фортеп’яно. Для неї я придбав Blumenlied[188]{571}. Заради назви. Її грала повільно дівчина, коли я йшов додому ввечері, дівчина. Там де ворота стайні за рогом Цецилія-стрит. Міллі до цього байдуже. Дивно, ми ж бо обоє.
Лисий глушман Пет приніс чорнило і пласке прес-пап’є. Поряд із чорнилом і пером Пет поклав пласке прес-пап’є. Пет забрав із столу тарілку таріль ніж і виделку. І Пет пішов.
Ця мова єдина з усіх, оголосив, звертаючись до Бена, містер Дедал. Він чув їх у Рингабеллі, там, де Кроссгейвен, у Рингабеллі ще хлопцем, співали там вони свої баркароли. У гавані Квінстауна повно італійських суден. І гуляли вони, чуєте Бене, місячними ночами у своїх чудернацьких капелюхах. І їхні голоси спліталися зграйно. Які мелодійні пісні, Бене. Слухав їх хлопцем. Над гаванню Рингабелли лунали місяцероли.
Відклавши обридлу люльку, він затулив долонею свої уста, які проворкували нічний поклик місячного сяйва, ясно чутний зблизька, і відгук на нього здаля.
Скручене у рурку число «Фрімена» Блум озирав по краю, шукав: де ж я це бачив. Каллан, Коулмен, Дігнем Патрик. Не те! Не те! Кран. Ага! Саме те, що мені треба…
Чи не піддивляється він часом, бо ж пильний, як пацюк. Розгорнув свій «Фрімен». Тепер не побачить. Не забути: е пишу по-грецькому. Блум умочив перо. Блу промимр: шановний сер. Шановний Генрі написав: шановна Мейді. Отримав ваш лис і квіт. Овва, а куди дів? У якійсь киш або в. Цілко неможл. Підкреслити неможл. Написати сьогодні.
От нудота. Знуджений Блум потарабанив стиха я просто міркую пальцями на пласкому прес-пап’є, що його приніс Пет.
Далі. Я певен ти знаєш, до чого це я. Ні, це е замінити. Прийми мій невеличкий подару який я вкла. Попросити хай не відпов. Постривай-но. Отож п’ять для Діг. Тут біля двох. Пенні чайкам. Ілля вже йде. Сім у Деві Берна. Всього біля восьми. Тоді можна півкрони. Маленький подар: пошт. перек. два з половиною. Напиши мені довгого. Ти не зневажаєш? Чи є у тебе які-небудь прикраси, дзеньки-бреньки? Вони збуджують людину. Чому ти називаєш мене вредним? Може, ти вредна сама? Ох, бідолаха Мері, випала у неї з панталонів шпилька. А сьогодні бувай. Так-так, я тобі розкажу. Самому охота. Щоб підтримати. Нагадай мені той інший. Той світ, що у неї в листі. Моєму терпінню вже край. Щоб підтримати. Ти мусиш вірити. Вірити. Той із кух. Це. Є. Правда.
Невже я пишу дурниці? Одружені чоловіки такого не пишуть. Примушує їх шлюб, їхні дружини. Тому що я з своєю не. А що коли б. Але як? Їй треба. Зберегти молодість. А якщо вона довідається. Карточка в моєму капел. Сказати, але не все. Без зайвого болю. Якщо не побачили на власні очі. Жінка. Кожному своє.
Кабріолет номер триста і двадцять чотири, візник Бартон Джеймс, адреса Гармоні-авеню, номер один, Доннібрук, а в ньому пасажир, молодий джентльмен у новенькому костюмі з синього саржа від Джорджа Роберта Месайеса, кравця й закрійника, адреса Набережна Ідей, номер п’ять,
