Улісс - Джеймс Джойс
— Пропонують роботу? — поцікавилися пильні очі Ричі.
— Атож, — підтвердив Блум. — Комівояжером по місту. Гадаю, це справа даремна.
Блум бурм: найкращі рекомендації. Хоча Генрі писав: це варте уваги. Тепер ти знаєш. Поспішаю. Генрі. Грецька літера е. Краще додати постскриптум. Що він оце грає? Імпровізує інтермеццо. P.S. Трам-там-там. А як ти там? Думаєш, як мене покарати? Та й ну вихилятися, спідниця круть-верть. Скажи мені, бо цікаво. Знати. От. Авжеж, якби ні, то не питав би. Ля-ля-ля-ре-е. Остання нота сумно звучить у мінорі. Чому мінор сумний? Підпишись Г. їм подобається, коли кінець сумний. P.P.S. Ля-ля-ля-ре-е. Сьогодні мені так сумно. Ля-ре-е. Так самотньо. До-о.
Він швидко промокнув лист, приклавши його до Петового прес-пап’є. Конв. Адреса. Просто переписати з газети. Промимрив: мсьє Каллан, Коулмен і Ко. А Генрі написав:
Міс Марші Кліффорд
До вимоги
Долфінс барн-лейн
Дублін.
Промокни це тим самим місцем, щоб не можна було прочитати. Авжеж. Конкурс був на оповідання з таким сюжетом. Що когось викрили, прочитавши з промокашки. Премія — гінея за шпальту тексту. Метчем часто згадує реготуху відьмочку. Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір. К.п.: капут.
А щодо сумного, здебільшого воно створюється поетичним настроєм. Музикою. Музика нас зачаровує{572}, каже Шекспір. На кожен день року маємо по цитаті. Бути чи не бути. Щодня щось мудре.
Рудоволосий із сивиною він походжає по розарію Джерарда на Феттер-лейн. Життя у чоловіка одне. І одне тіло. Роби. Роби ж но.
Хоч сяк-так, а зроблено. Марку і гроші. Пошта близько. Рушай. Годі. Обіцяв зустрітися з ними у Барні Кірнана. Неприємна справа. Дім скорботи. Рушай. Пете! Не чує. Глуха тетеря.
Кеб уже під'їжджає. Говори. Говори. Пете! Не чує. Розкладає серветки. За день, мабуть, натупається так, що й ніг під собою не чує. Намалювати йому на потилиці обличчя, тоді їх працюватиме двоє. От якби ті ще щось заспівали. Відвернули б мою увагу від.
Лисий Пет усе морочився із своїми серветками. Пет офіціант, але він недочуває. Клієнт питає Пета, а Пет нічого не петра. Хе-хе-хе-хе. Питає Пета, а Пет не петра. Хе-хе. Він офіціант. Хе-хе-хе-хе. Клієнт питає, а він не петра. Коли він питає якщо він питає він не петра коли він питає. Хе-хе-хе-хе. Хо-хо. Хай він питає, доки Пет допетра.
А ось Дус. Дус Лідія. Бронза й троянда. Вона відпочила розкішно, ну просто розкішно. І подивіться, яку гарну мушлю вона привезла.
І вона легенько посунула до нього на кінець шинквасу зазубрений і закручений морський ріжок, щоб він, Джордж Лідвелл, адвокат, почув його звуки.
— Ось послухайте, — сказала вона.
Слухаючи, як просторікує розігрітий джином Том Кернан, акомпаніатор повільно бринькав, сплітаючи якусь мелодію. Незаперечний факт. Як Волтер Бепті{573} втратив свій голос. Отож, сер, її чоловік хапає його за горлянку. Ну, мерзотнику, — каже він, — більше ви вже ніколи не будете співати своїх любовних співаночок. Отак воно було насправді, сер Том. Боб Каулі підтвердить. Тенори завжди приваблюють жіноцтво. Каулі відхилився на спинку стільця.
О, тепер він почув, коли вона притулила йому до вуха. Послухайте! І він почув. Чудово. Вона притулила до свого і крізь просіяне світло проблисло яскраве золото. Щоб почути.
Тук.
Крізь двері бару Блум бачив, як вони притуляли собі до вух мушлю. Він чув, не так чутно, як вони, але чув те, що чула вона сама, потім те, що чув він, плескіт хвиль гучний і безгучний гуркіт.
Бронза біля стомленого золота, поблизу, далі, вони слухали.
Її вухо теж мушля, але з мочкою. Відпочивала на морі. Вабливі приморські дівчата. Зовсім спеклися на сонці. Щоб гарно засмагнути, слід передовсім помазатися кольдкремом. Грінка з маслом. Ой, не забути про лосьйон. Лихоманка у неї на губі. Голова просто обертом. Волосся начесане на чоло: мушля обросла водоростями. Навіщо вони ховають вуха під пасмами волосся, що звисають наче водорості? А туркені свого рота, навіщо? Тільки очі над запоною, чадра. Спробуй-но зазирнути. Печера. Цікавим сюди немає ходу.
Вони думають, що чують море. Його спів. Ревище. Насправді ж це кров. Може шуміти у вухах. А кров теж море{574}. Кульки-острови.
Справді дивно. Так виразно чути. Ану ще. Джордж Лідвелл потримав її, послухав, як вона шумує, тоді поклав обережно.
— Що там розказують буйні хвилі{575}? — запитав він її, усміхаючись.
Чарівливо усміхаючись морською усмішкою, але не відповідаючи, Лідія йому усміхнулася.
Тук.
Повз Ларрі О’Рурка, повз Ларрі, молодецького Ларрі О’, О’Шпар гуцався і О’Шпар звернув.
Без уваги до полишеної мушлі міс Майна пурхнула до кухлів, які її чекали. Ні, вона не була там аж така самотня, повідомила грайливо голівка міс Дус містера Лідвелла. Гуляла при місяці понад морем. Ні, не сама. А з ким? Вона шляхетно відповіла: з одним джентльменом, моїм добрим другом.
Пальці Боба Каулі знову забігали по дискантових клавішах. Музику замовляє хазяїн. Ще б трохи часу. Довгий Джон. Великий Бен. Легенькими дотиками до клавішів він з легкою душею награвав легку яскристу мелодію для легконогих юних леді, які танцюють, грайливо усміхаючись до своїх друзів, галантних кавалерів. Раз: раз, раз, раз: два, раз, три, чотири.
Море, вітер, листя, грім, води, мукання корів, скотний торг, півні, кури не кукурікають, а змії сичать. Музика звучить повсюди. Двері кімнати Ратледжа риплять: і-і-к-р-р. Е ні, це вже шум. Тепер із «Дон Жуана» менует він грає. Придворні у своїх розкішних шатах витанцьовують у покоях замку. Злидота. Мужицтво надворі. Голодне, лиця позеленіли, захарчовані
