Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Зараз Феріде знову схожа на ту веселу й спритну Ча-ликушу. її голос нагадував дзюрчання струмочка, й воно повнило серце відчуттям свіжої прохолоди.
— Феріде, можна, і я вийду в сад, — боязко запитав Кямран.
Феріде, не одводячи руки від чола, посміхнулася й відповіла, як і колись, приховуючи знущання в голосі:
— А чому ж ні? Це непогано було б, якщо ви, звичайно, не боїтеся, що ранковий холод не зашкодить вашому ніжному тілу. Я ж пригощатиму вас по-анатолій-ському.
Феріде привела Кямрана до крислатого горіха й посадила на стілець.
— Зачекайте, Кямран-бею, одну мить.
— Адже ми домовилися облишити ті гречні звертання…
— Майте терпіння, з часом прийде й це. Я ніяк не наважуся вдатися до такої нещаноби.
Кямран усміхнувся:
— Але ж це ще більша неповага. Феріде, я забороняю, бо коли чую: «Ви, Кямран-бею…», то мені здається, що ти глузуєш…
Феріде теж усміхнулася:
— Так, ви кажете правду. Ти кажеш правду. А тепер дозволь, я тобі принесу гарячого молока.
— Не треба, Феріде, будь ласка…
— Даремно ти борониш. Для анатолійки найбільша ласка — це коли їй дають можливість зробити те, що вона хоче… — А потім жартома, але з сумом у голосі додала — Адже в нас єдина змога сподобатися чоловікам — це бути гарною господинею.
Феріде пішла. Було чути, як вона розмовляє з садівником, котрий щойно прокинувся й ходив з мідним джбаном у руці та збирав сухе галуззя. Нарешті вона принесла гаряче молоко. З кухлика йшла пара.
— Це не те молоко, яким би я хотіла тебе пригостити, Кямране. Але через три дні… Що в нас сьогодні? Так, в четвер уранці я запрошую тебе пити молоко. Воно буде теж овече, але ти побачиш, яке духмяне. Як я зроблю це? Таємниця. Тобі не цікаво? Де твоя чулість? Гаразд, я скажу тобі таємницю. Три дні я годуватиму овечку грушами… Ой, ти змерз. Атож, трохи холодно. А може, ти хочеш, щоб тітка Бесіме вилаяла мене? Щоб сказала: «Божевільна дівка, застудила мені сина»! На ось мій шарф, сама я звикла і до холоду, і до морозу.
Феріде закутала своїм червоним вовняним шарфом плечі Кямрана, який ледь тремтів, наче скаржився, що йому цього ранку зимно. Він згадав той вечір, ще десять років тому. Вона скинула своє темно-синє пальто. Дитячі пальчики в чорнилі. Дівчинка каже: «Мій обов’язок тепер доглядати, щоб ти не захворів…»
— Кямране, ти наче дід старий! Кухоль ось-ось перекинеться, обпечеш молоком ноги… Про що ти думаєш?
— Та, згадав щось…
— І я теж… — хутко урвала його мову Феріде, наче хотіла не дати йому сказати. — Побачила у тебе на плечах шарф і згадала, як дражнилася колись «Кямран-ханим».
Феріде сіла на ослінчик. Сукня з російського шовку, пошита вільно, на провінційний лад, вся в дрібну пілку, щільно обхопила тільки шию та груди. Феріде поклала лікті на коліна, а голову взяла в долоні, затуливши щоки пальцями, й почала говорити.
Кямран уперше побачив так близько її обличчя, таке ясне й чисте. Хіба що трохи схудле. Мабуть, тому очі здавалися ще більшими, а ледь помітна тінь у куточках робила їх навіть темнішими. П’ять років тому голубі очі Чаликущу аж сяяли, а тепер вони нагадували обпалену вогнем квітку. Вони, як і колись, сміялися й дивилися без знічення, так само щиро й сміливо, та Кямранові здалося, ніби він уже не бачить у тих очах колишньої глибини.
Феріде й зачіску мала, як у провінціалки: проділ, і дві важкі коси, так туго заплетені, що аж шкіра на чолі та скронях натяглася, від чого ледь піднялися брови, й голубуваті прожилки під ніжною шкірою теж ви-днілися дужче.
Кямран майже не розумів, що вона говорила. Він тільки слухав її голос та милувався нею. А це помітив, що колір обличчя в неї зовсім не такий, як у щасливих від родинного життя жінок. Він помітив під хворобливою прозорістю шкіри потаємний вогонь, такий, мов жар у лихоманці. Його можна побачити на трояндах, які одквітували на кущі, а потім висохли, та ще у дівчат, котрим судилося посивіти без любові.
Ранішнє світло робило це обличчя таким витонченим і виразним… Кямран сидів, мов зачарований. Йому хотілося заплакати. Ніколи не думав він, що дівоче обличчя може стати від страждань таким прекрасним.
Усмішка не сходила з вуст Феріде. Чистий голос знову лився так сумно, ніби тріснув кришталь. Феріде згадала дитинство.
Кямран уже трохи оговтався й запитав сміливіше про те, як вона жила ці останні роки. Феріде серйозно похитала головою:
— Я вже не пам’ятаю, Кямране. Не забула тільки моїх днів до п’ятнадцяти літ. Пам’ятаю, як уперше приїхала в Текірдаг, а все останнє ніби в тумані… Не бачу нічого…
Здавалося, ніби й очі її заслав туман. Вона схилила голову вбік і дивилася кудись далеко-далеко.
Після згадок про дитинство Феріде поволі почала розповідь про ті останні п’ятнадцять років, про Хаджі-кал-фу, зейнілерського мухтара й дивного Реджеба-ефенді.
її обличчя сміялося, але в очах та руках коли-не-коли помітно було незрозумілу втому, і тоді кришталь у її голосі тремтів дужче, ніби чувся стогін враженого серця.
Коли Феріде згадала берег річки, Кямран мимоволі заплющив очі й подумав: «Може, це й є те місце край водоспаду, де вона клала голову коханому на коліна й дивилася йому в очі, коли він грав на тамбурі».
Чаликушу розповіла ще кілька дрібних випадків із свого життя, а потім ніби мимохіть додала:
— Кямране, а ти ж іще не бачив фотокартки Гайруллах-бея.
Вона скинула з шиї золотий медальйон й подала кузенові. Той зблід і взяв фотокартку. Феріде вигнула шию, щоб і собі глянути разом з ним.
— Глянь, Кямране, яке обличчя. Яка краса, яке благородство! Правда ж!
Кямран зиркнув на неї. Вона так ніжно милувалася в задумі фотокарткою, що не помітила його погляду. Ця мить в Кямрановому житті була, мабуть, найтяжча й найгіркіша. Отже, ніжна, витончена й цнотлива краса Феріде судилася цьому здоровезному, сивому дідові з грубезним лицем!.. Уява вже малювала йому жахливі картини. Ось Феріде б’ється в руках цього старого. З напівзаплющених очей на рожеві од сорому щоки котяться сльози. Цнотливі дитячі вуста тремтять, ніби просять зжалитися…
Чаликушу не дивилася на Кямрана, але, мабуть, здогадалася, що він думає, і здригнулася. Вона одягла медальйон і сказала:
— А тепер, Кямране, я піду… Вибачай, але у нас сьогодні, здається, гості.
IV
Уже десять днів, як Чаликушу повернулася до рідного гнізда,
