Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— Сьогодні, ополудні. В Стамбул я приїхала ще десять днів тому, але дізналася, що нікого з наших немає. Мені ж так хотілося побачити тіток і всю рідню. Ще подумала, що, може, й за мною хто скучив. Та й хіба важко людині, яка звикла мандрувати, з’їздити в Текірдаг. Чи не так, Кямран-бею?

— Ой, оці манірні звичаї! Нащо вам називати одне одного: «ханим»! «бею»! Адже я сказала, що ви брат і сестра. Найкраще, як ти, Феріде, зватимеш Кямрана ага-беєм [102] — знову обізвалася Мюжгян.

І Феріде, і Кямран-бей знітилися, та ось сестра боязко промовила:

— І справді, Кямране, дозволь мені так і називати тебе.

Вона промовила й чекала відповіді, вдивляючись у темряву, наче сподівалася когось побачити.

— Отже, як ти захочеш, Феріде. Як тобі звелить серце, — почулися стримані слова Кямрана.

Нарешті розмова набрала спокійного тону. Феріде кількома словами розповіла про свою подорож.

— Мала в Стамбулі деякі справи. Ну й хотіла побачити вас. Лікар дав мені на два місяці відпустку. Я тішуся, що ви всі здорові. Ось тільки твоє, Кямране, горе. Я почула вже в Стамбулі й дуже засмутилася. Ця передчасна смерть — таке нещастя. Слава аллаху, що хоч сина маєш. Всевишній поверне Недждетові роки, які забрав у матері. Який гарний хлопчик! Так сподобався мені. Ми з ним одразу заприятелювали, він до вечора не злазив з моїх колін. Та я з дітьми завжди швидко знаходила спільну мову.

Феріде поволі заспокоювалася. І слова, й жести стали вільніші, легші, навіть схожі на ті колишні пустотливі дитячі повади.

Кямран тішився її голосом, усміхненими вустами, милувався ясними очима, що аж зоріли в сутінках. Він забув про все на світі, навіть про те, що вона — дружина іншому й через місяць це щастя знову стане сном.

Кямранові так не хотілося, щоб родичі побачили його тепер, та Нермін уже помітила брата й галасувала про це на все подвір’я. Потім вона кинулася до Феріде і обняла її.

— Мій братуньо теж свідок, що я тебе не забувала. Ми з ним тільки й розмовляли, що про нашу сестрицю в червоненькій сукні. Еге ж, Кямране?

_ II

Вечеряли, і всім здавалося, ніби сьогодні свято. Азіз-бей пустував, мов хлоп’я.

— Ой, Чаликушу, — вигукнув він, — ти зробила мене нещасним. Згадував весь час твій голос і ледь не плакав. Отже, любив тебе неабияк!

Чаликушу повернулася до рідного гнізда, коли вже минуло багато літ і побачити її ніхто вже й не сподівався. Вона наче принесла на своїх крилах радість і тепло тих давніх літ, літ щастя й любові. Тепер знову всі були веселі, і в серці у кожного бриніло щось потаємне й тремтливе. Так тремтять хіба крильця метеликів, які залетіли до хати на світло лампи. Лише тітка Бесіме цілий вечір говорила про се, про те, а потім раптово заплакала.

— Не зважайте, — ^ попросила вона. — Я згадала твою матір Гюзіде та й…

Феріде годувала виноградом Недждета, він сидів у неї на колінах. Вона похилилася головою й сховала своє обличчя в русявих кучерях хлопчика. Та лиш на мить, невдовзі вона знову була весела.

Бесіме-ханим почала розмову з чоловіком про Неджіє, яка жила в Трапезунті.

— У нбї таке нещастя… Торік померла дівчинка з дифтериту…

Феріде тяжко зітхнула й промовила:

— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.

— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.

Феріде сумно кивнула головою:

— Якби ви тільки бачили, яка була дівчинка. Красуня. І не врятували.

— Скільки ж їй років було, Феріде? — знову запитала тітка Айше.

Феріде скрушно зітхнула й одказала:

— Тринадцять. Я шила їй чаршаф, готувалася стати тещею…

За столом почувся дружній регіт.

— Гай, Чаликушу, ти, либонь, все життя жартуватимеш, — вигукнув Азіз-бей.

Розповідь про тринадцятирічну доньку розвеселила усіх ще дужче, лише на очах у Феріде забриніли сльози. Вона притисла Недждета до грудей й почала розповідати історію Мунісе. Голос її все сумнішав і сумнішав.

Сиділи до пізньої години. Азіз-бей захвилювався:

— Феріде, дочко, ти стомилася в дорозі, іди лягай.

Та вона лише засміялася у відповідь, ще міцніше притискаючи до себе Недждета, який уже спав.

— Дарма, дядечку, я, навпаки, відпочиваю з вами. Я так стомилася від самоти.

її блакитні ясні очі й невеличка верхня губа усміхалися. То прокинулася та колишня Чаликушу. Вона без угаву говорила, говорила. її ж слухали, й милувалися нею, через що вона почала перекручувати слова, кривити рота, показувати язика та вбирати в себе щоки. Нестеменна дитина, котра знає, що її люблять і все подарують. Врешті Азіз-бей не втримався й почав жартувати, п’яний від радості, як колись давно. Це ще коли Феріде була маленька, він хапав її за підборіддя й цілував у губи, примовляючи: «Чаликушу, сяка-така! Це ти крала в мене черешні? Оддавай назад!» Тепер він знову вхопив її за підборіддя. Дарма що вона боронилася, дядько, під регіт родини, поцілував небогу. Потім пильно глянув їй у вічі й сказав:

— Сама винна, Чаликушу! Атож! Вже статечна дама, має родину, а душа й досі дитяча. Та й обличчя теж. Хто скаже, що це молодиця?

Кямран пополотнів. Цю мить він уперше відчув, що Чаликушу належить іншому.

_ III

Минуло два дні, а Кямранові й досі не вдалося побачити Феріде віч-на-віч. Десять років тому вона була дружня з багатьма дівчатами в Текірдазі. Тепер вони всі поставали дамами й не давали Феріде ні хвилини спокою. Весь час хтось приходив до неї В ГОСТІ. ЖІНКИ сиділи там годинами, а потім ще й забирали Феріде з собою, водили до знайомих, гуляли в садах.

Мюжгян бачила, як страждає Кузен, і тішилася. Вона говорила йому співчутливі слова, але очі її все одно сміялися.

— Так, вони не дадуть Феріде бути самій. Але ж вона таки мусить трошки розважитися…

За весь час йому тільки двічі поталанило побачити Феріде: тоді увечері та ще раз на вулиці в чаршафі, коли вона поверталася з прогулянки.

На третій день Кямран прокинувся удосвіта, що для нього було незвично. Садиба ще спала. Кямран відчинив вікно і побачив у саду Феріде. Вона почула, як зарипіла віконниця, підвела голову, приклавши до чола руку, щоб затулитися від ранкового сонячного проміння, і промовила:

— Ви прокинулися, Кямран-бею? Як змінилися ваші звички! Колись, щоб розбудити вас, доводилося жбурляти у вікно каміння або сніг узимку. А це, бачу, і ви стали трохи анатолійцем. Коли я в Анатолії прокидалася о