Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— Феріде, ще рано, наших з міста немає й досі. Може, сходимо до скель?

Феріде вагалася.

— Вибач, Кямране, я піду переодягнуся. Вітер зовсім закошлав мені косу.

В її голосі чулася втома. Ще півгодини тому цей рожевий чаршаф здавався живою істотбю, жагуче обнімав груди, коліна, ніжно тріпотів, а зараз повис на плечах мертвим рам’ям.

Феріде в знемозі сіла на великий камінь край воріт і почала малювати парасолькою на піску переплутані й поламані, мов ЇЇ життя, смуги. Трохи загодя сів і Кямран, доторкнувшись її плеча своїм. Він узяв руку Феріде, і та аж здригнулася, зиркнувши довкола поглядом, наче хотіла втекти. Вона кілька разів тяжко зітхнула. її очі на мить спалахнули якось дико, та враз і погасли, стали сумирні й полохливі. Вона подала Кямранові й другу руку, тремтливу й холодну, мов лід. Вони сиділи поруч, притиснувшись одне до одного, із заплющеними очима. Кямранові шумувало в скронях. «її пальці тремтять у моїй руці,— думав він. — Так невже ж чарівні сни не збуваються». І він розплющив очі.

Феріде ще раз зітхнула, мов схлипнула вві сні дитина, й поклала Кямранові на плече свою важку голову.

Кямран відчував, як вона все міцніше й міцніше притискається до нього, ще дужче обхоплює руку.

Його вуста несподівано прошепотіли:

— Я люблю Гюльбешекер…

Зарипіла хвіртка, і вони кинулися.

Чаликушу схопилася, немов пташка, налякана пострілом. То прийшла Нермін, а потім і всі останні. Феріде кинулася до неї, схвильовано обняла її й цілувала дівчині обличчя та коси.

Ніхто не розумів, чому така рада Чаликушу. Вона хапала дітей і підкидала їх угору, а ті збуджено верещали. Чаликушу наче й не була недавно зморена.

Коли всі заходили в хату, вона трохи зачекала кузена в сінях і пошепки сказала:

— Мерсі, Кямране.

VII

Другого дня Феріде знову пішла до міста й повернулася лише в полудень. Дарма що була стомлена. Вона, як завжди, позгукувала дітей у сад і почала робити гойдалку.

Кямранові нарешті вдалося втекти від одного старого балакучого панка, який прийшов провідати Азіз-бея, і він теж пішов у сад. На гойдалці він побачив Феріде й Недждета. Та щосили розгойдувалася, а хлоп’я страшенно верещало й хапало її за шию, мов котенятко.

Тітка Айше, як і десять літ тому, закричала:

— Феріде, годі, дочко! Бо ще впаде хлоп’я!..

Чаликушу веселим голосом одказала:

— Тітусю, чого ви боїтеся? Адже головний хазяїн Недждета стоїть і не скаржиться. Чи не так, Кямране?

Вона гойдала дітей по черзі, щоб задовольнити всіх. Найбоязкіша була сімнадцятирічна Нермін. Щоразу, коли гойдалка летіла вгору, вона голосно кричала.

Нарешті Феріде стрибнула додолу. Коси їй розсипалися й прилипли до спітнілого обличчя. Вона обтрусила руки й запитала:

А що, здається, всі вже гойдалися?

Кямран нерішуче промовив:

— Феріде, ти забула про мене…

Чаликушу безпорадно усміхнулася. їй не хотілося відмовити кузенові, але й погодитися вона не наважувалася. її погляд пробіг по вірьовках між гіллям дерев. Вона чекала, чи не підтримає хтось Кямрана.

— Не знаю, що й казати… — промовила вона. — Боюся, вірьовки порвуться. Як ти гадаєш, Мюжгян?

Мюжгян упіймала рукою вірьовку, спокійно глянула Кямранові у вічі й сказала:

— Справа не у вірьовках… Феріде вже й так стомилася. Сам подивися, Кямране. Я гадаю, що не можна більше її мучити.

Феріде хотіла заперечити, але зрозуміла потаємний зміст слів і поглядів Мюжгян, знічено, мов пустотливе дитя, похилила голову:

— Так, я дуже стомилася.

її обличчя й справді якось відразу примерхло, в очах погасли задерикуваті вогники.

Мюжгян пильно глянула на Кямрана й тихо промовила:

— Ти бездушніший, аніж я думала.

— Чому? — запитав Кямран так само тихо.

Мюжгян одвела Кямрана вбік…

— Хіба не бачиш, що з нею діється. Ти й так понівечив їй життя, розбив серце!..

— Мюжгян…

— Ми стільки не бачились… Феріде не витримала більше жити в розлуці, забула образу й біль і приїхала. Вона вже майже здорова. Але ти знову ятриш рану, яка тільки-но загоїлася. — На очах Мюжгян заблищали сльози. — Я думаю, як їй буде завтра, коли вона залишатиме нас тут. Так, завтра вона. Кямране, їде. І більше вже не розповідає мені, що в неї на серці. їде так раптово, що навіть для мене це*—несподіванка. Я запитувала, чого вона так квапиться, Феріде відповіла, що отримала від чоловіка листа. Але я впевнена, що це не так. Вона тікає від тебе, бо скільки ж можна страждати? Я кажу це не без наміру, Кямране. Адже розлучатися їй буде, мабуть, важко. Феріде вольова, навіть дуже вольова, та все-таки жінка. Ти заборгував їй! Понівеченим життям! Зроби ж усе, щоб хоч цей час перед розлукою вона була мужня й спокійна.

Кямран стояв білий як полотно.

— Ти говориш тільки про знівечене життя Феріде. А моє!

— Ти сам цього хотів.

— Мюжгян, змилуйся…

— Зрозумій, що я вела б розмову інакше, якби все склалося не так. Але що ми можемо зробити? Феріде — дружина іншого, у неї зав’язаний світ. Я бачу, що й ти нещасний. І не гніваюся на тебе. Але немає ради.

Звістка про те, що Феріде їде, швидко облетіла весь дім. Та ніхто тільки не говорив про це. Вечеряли цього разу мовчки. Азіз-бей наче ще постарішав. Він посадив Феріде біля себе, гладив їй плечі, повертав до себе її обличчя, дивився в очі й примовляв:

— Ой Чаликушу, ти вбиваєш моє старече серце!

Того вечора всі порозходилися рано.

VIII

Мюжгян встала по півночі. Садиба ще спала. Мюжгян накинула на плечі тоненьку хустину і, взявши свічку, навшпиньки вийшла з покою. Весь час озираючись, вона підійшла до кімнати Кямрана. За дверима було темно й тихо. Молода жінка обережно постукала й пошепки гукнула:

— Кямране, ти спиш?

Двері відчинилися, на порозі стояв Кямран. Він навіть не роздягався. Скупий вогник свічки освітлював бліде, стомлене обличчя. Кямран весь час кліпав очима, наче світло свічки заважало йому.

— Кямране, ти не лягав?

— Як бачиш…

— А нащо лампу погасив?

— Цю ніч світло випікає мені очі.

— А що ж тй робиш поночі?

Кямран сумно посміхнувся:

— Нічого. Сиджу віч-на-віч із своїм горем. А ти чому прийшла так пізно? Щось потрібно?

Мюжгян хвилювалася:

— Та тут дивна новина! Ти, Кямране, не сумуй, зараз таке почуєш!

Мюжгян увійшла в кімнату, поставила свічку на стіл і обережно причинила двері. Вона мовчала, ніби думала, з чого почати, й нарешті, намагаючись затамувати хвилювання, сказала:

— Кямране, не бійся,