Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— Пані молода, — сказав він, — молодому не личить отак сісти та й читати. Але ти вже вибачай мені. І не хвилюйся. Ночі довгі, ще матимемо час, щоб прочитати тобі полюбовну казку.

Я поралася біля хустки, та так і нахилилася над нею.

Ах, цей старий лікар! Як я любила його раніше і як ненавиділа цю мить! Отже, коли я, втративши пам’ять від горя, притулилася головою до його плеча, він… Отже, ці щирі голубі очі під білуватими віями дивилися на мене як на жінку, як на майбутню дружину!..

Я страждала, обмірковуючи все це, аж поки об одинадцятій годині лікар не кинув книжку на стіл.

— Пані молода, — сказав він, позіхнувши й звівшись на ноги, — час і лягати. Ходімо!

Шитво випало у мене з рук. Я встала, взяла свічку й пішла до вікна, щоб зачинити його Довго вдивлялася я в пітьму, і в мене майнула думка: «А що, як взяти й тихенько втекти?.. Побігти оцими темними дорогами?»

— Пані молода, — покликав лікар, — щось ти сумна. Іди нагору, йди! Я загадаю дещо онбаші й теж прийду.

Стара лікарева нянька з сусідкою переодягли мене, знову дали в руки свічку й повели до кімнати мого чоловіка. Поки Гайруллах-бей порався десь унизу, я стояла біля шафи, стискаючи свічку й склавши на грудях руки, ніби гріючись. Я тремтіла, а вогник свічки вигравав і раз по раз присмалював мені косу.

Нарешті в коридорі почулися кроки, і Гайруллах-бей, співаючи щось/гам, увійшов до кімнати. Він ще на порозі почав скидати з себе сюртук, та, побачивши мене, аж рота роззявив:

— Як, ти ще не лягала?

Я хотіла щось відповісти, але тільки зацокотіла зубами.

Лікар, підійшов до мене впритул і глянув у вічі.

— Що таке, маленька? — спитав вій здивовано. — Що ти шукаєш у мене в спальні? — І раптом у кімнаті загримів регіт. — Маленька, а ти часом не… — І він знову залився сміхом. Потім ударив руками по колінах і, затиснувши пальцями рот, буркнув: — Сюди прийшла, еге?.. Бач яка соромітниця! Ти думаєш, ми й справді чоловік і жінка? Де ж твоя честь? Бий тебе сила божа! Та я тобі батько вже, а ти…

Захиталася кімната, стеля наче впала мені на голову.

— Соромітниця! В тебе й серце вже сороміцьке! Гай-гай! Прийшла до мене в спальню в нічній сорочці, та як ти могла?

Цікаво було б глянути мені на себе в ту мить? Хто знає, якими барвами веселки зайнялося моє обличчя.

— Пане лікарю, аллахом присягаюся… Так сказали… Звідки мені було знати?

— Хай вони витіяли таку бридню, але ж ти сама?.. Я міг уявити собі будь-що, але це!.. Я вже такий старий, а ця соромітниця зазіхає на мою цноту!

Боже милостивий, це скидалося на катування. Я кусала до крові губи, ладна була крізь землю провалитися. Ледве-но я зводила руку, як цей глумливий лікар кидався до вікна, витягав шию й надсадно кричав:

— Не підступай до мене, маленька, я боюся! Ось аллахом присягаюся, зараз відчиню вікно. Рятуйте, люди! В моєму віці…

Я вже не слухала, а метнулася до дверей. Та негайно й повернулася. Не знаю чому, либонь, так веліло серце!

— Батьку! — плакала я. — Таточку рідний!

Я кинулася старому лікареві на шию, і він, обнявши мене, поцілував у чоло й голосом, що йшов з глибини серця, сказав:

— Донечко, доню моя!

Я ніколи не забуду цього батьківського поцілунку, цих тремтячих губ.

Я пішла у свою кімнату. Від мого плачу та сміху зчинився такий галас, що лікар постукав у стіну.

— Агей, дівчино, ти й хату розвалиш! Що це за гам? Сусіди почнуть ще дужче оббріхувати мене, скажуть: «Молода у старого шкарбуна кричала до ранку!»

Але й сам він добре-таки пустував. Ходив по кімнаті й начебто сварився:

— Боже, порятуй мою честь і цноту від сучасних дівчат.

Тієї ночі ми прокидалися разів десять, я у своїй кімнаті, а лікар у своїй. Ми грюкали в стіну, кричали, мов півні, ку-ку-рі-ку, щебетали, як пташки, й квакали по-жаб’ячому.

Оце й уся розповідь про те, як я стала молодою.

Мій славний лікар був такий чистий і чесний, що навіть не попередив мене про фіктивність нашого шлюбу. Боже, та я ж у порівнянні з ним просто легковажна кокотка. У нашій святій дружбі Гайруллах-бей забув, що він мужчина, а я не забула, що я жінка.

Чоловіки переважно погані й жорстокі, це правда, як правда те, що всі жінки гарні й сумирні. Але ж є й чоловіки, хоч і мало, у яких чисте серце, чесні думи. А такого в жінок не було ніколи.

__X

Феріде до ранку не могла заснути. Коли ж прокинулася, то відчула, що вона так само стомлена і млява, як і вчора, а може, дужче. Сонце підбилося височенько, і Феріде злякалася, мов школярка, що запізнилася до школи — була дванадцята година.

— Славно, Мюжгян! Чому ти мене не розбудила? Адже я сьогодні їду.

Мюжгян відповіла, як завжди, спокійно:

— Я кілька разів заходила, щоб розбудити, та не наважилася. Ти спала, й твоє обличчя було таке стомлене… Та не бійся. Ще не так і пізно, як тобі здається. А потім ще невідомо, чи буде пароплав, на морі шторм.

— Я будь-що повинна їхати.

— Батько просив готуватися. Я послала його на пристань, щоб дізнався, чи буде пароплав. Якщо буде, то(( батько пришле повіз або й сам приїде.

Феріде інакше уявляла собі цей день. Вона їде, а Мюжгян бавиться собі з дітьми, та й тітки балакають та сміються, як і завжди. Кямрана теж не видно. Феріде стало сумно й гірко, що на неї майже не зважають.

Мюжгян тихо мовила:

— Феріде, я тобі зробила послугу: вирядила Кямрана з дому. Він теж пристав на цю самопожертву, щоб тільки не хвилювати тебе.

— То він більше не прийде?

— Може, зайде на пристань, попрощатися… Ти, звичайно, рада, що я так зробила?

Очі Феріде посмутніли, вуста затремтіли. Ще дужче заболіло у скронях. Щоб затамувати біль, вона стиснула їх пальцями:

— Так, так, дякую… Ти добре зробила…

Феріде шепотіла якісь недоладні слова подяки, і їй здавалося, що вона вже навіки померла для серця коханого ще з дитинства друга і вже ніколи з ним не помириться.

Уже перед обідом принесли запрошення від сусіди, голови муніципалітету. Він давав прощальний обід