Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Мюжгян намагалася заспокоїти брата, а сама хвилювалася ще дужче. На очах у неї забриніли сльози, голос затремтів.

— Слухай же, Кямране. Увечері до мене прийшла Феріде, якась дивна, не така, як завжди, й каже: «Мюжгян, тільки тобі я можу розповісти, що у мене на серці. Ти мені найрідніша, то знай же ще одну таємницю, тільки бережи її до ранку, поки я не поїду. А потім розповіси всім. Я знаю, що приголомшила вас усіх, коли сюди приїхала. Я пояснювала це тим, що дуже занудилася в розлуці з вами. Це правда, але головна причина — інша. Я приїхала, аби виконати останню волю дорогої мені людини. Я пообіцяла, коли він лежав уже при смерті. Мюжгян, я була змушена сказати вам неправду. Мій чоловік помер ще три місяці тому, у нього був рак».

Феріде впала мені на плече й заплакала так, що ледве змогла розповідати далі: «Перед смертю лікар покликав мене й сказав: «Феріде, тепер я не боюся, що ти житимеш у скруті, все моє добро перейде тобі. Невибагливій людині його вистачить на весь вік. Мене інше непокоїть— жінці не можна жити самій, якщо навіть вона багата. Гроші одне, а любов, тепло — то зовсім інше. Феріде, якщо ти хочеш, щоб я помер спокійно, присягнися, що після моєї смерті ти поїдеш у Стамбул до своєї рідні. Коли навіть не захочені залишитися з ними назавжди, то поживеш там хоч два-три місяці. На віку, як на довгій ниві. Може, колись тобі родичі будуть потрібні. Або колись занудишся за родинним теплом…. Отже, Феріде, люба, коли я знатиму, що ти житимеш з ріднею в злагоді, то помру спокійно й не боятимуся за твою долю…»

Я заплакала й пообіцяла лікареві, що виконаю його останню волю. Але йому цього було мало. Він попросив, щоб я помирилася з колишнім нареченим. Лікар запевняв, що Кямран стане для мене старшим братом. Він дав мені пакет, щоб я власноручно передала його Кямранові.

«У цьому пакеті,— сказав він, — один старий зошит, який завдав був мені колись багато жалю. Я хочу, щоб і твій колишній наречений теж прочитав його. Присягнися, що передаси…»

Мюжгян, тепер ти знаєш усе… Мій славний лікар була чесна й щира людина. Він вважав, що мій єдиний порятунок у примиренні з ріднею. Тільки ж він не знав, яка це мука для мене. Я поховала лікаря поруч з Мунісе й приїхала в Стамбул. І тільки там я зрозуміла, як тяжко виконати його заповіт, бо дізналася про смерть Мюневвер. До того ж я почула, що про мене ходять там погані балачки. Якби Кямранова дружина була жива, мої відвідини родичів сприйнялися б всіма, як звичайна подія. Адже я вдова, мій чоловік нещодавно помер. А так ви всі, навіть Кямран, та навіть ти, Мюжгян, можеш подумати про мене казна-що, хоч знаєш мене краще за інших. Адже можете сказати: «Бач, ось скільки років була десь у мандрах, чого їй, мабуть, не траплялося там. Он за дідугана віддалася теж, мабуть, не без корисливих замірів… А це почула, що Кямран вільний, то і майнула до рідного двору, який прокляла п’ять літ тому. Чи ж не корислива й тепер?..» Може, дехто з вас і не подумав би такого, та передними я все одно почувалася б недобре…»

Мюжгян хвилювалася все більше й більше, обличчя їй посмутніло.

— Кямране, Кямране, чув би ти її розповідь, — вела Мюжгян далі.— Як тільки плакала Феріде. Несила забути мені останні слова: «Неможливо переказати, що зі мною діялося, коли я втікала з рідної хати. Скільки горя я потім зазнала. Хіба можна розповісти, яка жорстока необхідність примусила мене вийти заміж. Якщо двадпятип’ятирічна жінка, яка в житті мала стільки пригод і в неї був чоловік, стане запевняти, що вона цнотлива дівчина і що її тіла й обличчя ніколи не торкалися чоловічі вуста, люди засміються й скажуть: «Брехуха, та й годі!» Адже так, Мюжгян? Хіба можна довести це? А більше я нічого не скажу. Я не знаю, що лежить у пакеті, якого лікар посилає Кямранові. Може, там щось надзвичайне… Я тільки виконала останню волю небіжчика, хоч це завдало мені таких мук і страждань. Останній крок я зробити вже не маю сили. Завтра все скінчиться. Віддай пакета Кямранові, коли я сяду на пароплав…»

Мюжгян замовкла. Навіть у найтяжчі хвилини вона вміла тримати себе в руках, але тепер ця молода жінка плакала, мов дівчинка.

— Кямране, ми вже ніколи не залишимо Феріде саму, — сказала вона, простягаючи до брата тремтячі руки. — Якщо буде треба, то ми й силоміць її притримаємо. Яке б не було в неї минуле, ви не повинні розлучатися. Адже я бачу, що й ти не знесеш розлуки, і вона…

Кямран стояв, ніби заціпенів. Скільки мрій було, і скільки тепер болю… Хіба це не занадто для вразливого мрійника. Кямран прогнав задуму і, мов хворий, який багато днів лежав непритомний, озирався навсебіч і кліпав очима.

Мюжгян дістала з-під хустки пакета, на якому червонів сургуч.

— Я порушила обіцянку, й даю тобі його зараз.

Вона знову закуталася в хустку й хотіла йти, але Кямран притримав її.

— Мюжгян, я тебе прошу. Ти більше за всіх знаєш всю цю пригоду, тож прочитаймо те, що в пакеті, разом.

Мюжгян засвітила лампу на столі, й Кямран розірвав конверта. В ньому лежали ще один товстий пакет і лист, написаний грубим почерком.

«Сину мій, Кямран-бею!

Вам пише стара люкина, що полишила вже суєтне суспільне життя й одну частину своїх днів присвятила книжкам, д другу тим, хто вийшов із кривавої мішанини, названої життям, поранений. Певне, ще задовго до того, як лист попаде вам у руки, старого вже не буде на світі. Тільки надія, що я зроблю добре діло й цим допоможу нещасній і такій дорогій моєму серцю істоті, примушує мене писати ці рядки вже при смерті.

Колись у далекому селі в убогій халупі стрілося мені стамбульське дівча. Воно було чисте, мов сніг, і прекрасне, як мрія. Уявіть собі холодну зимову ніч, коли надворі віхола. Ви відчиняєте вікно, і раптом з пітьми до вас лине солов’їна пісня. Щось подібне відчув і я, коли вперше зустрів цю чарівну й чисту дитину. Яка лиха доля, чи, може, випадок завели цей дібраний і прекрасний витвір природи в темне село? Я бачив, що серце їй обливалося слізьми,