Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

зошит. Який сумний збіг! Ніколи вже не вестиму щоденників і нізащо не почну описувати нове життя. Та й про що розповідати… Завтра я стану дружиною іншого й не матиму вже ані права, ані одваги писати. Хіба буде щось спільне у молодої жінки, яка післязавтра вранці прокинеться в кімнаті іншого, з Чаликушу, все життя котрої лише звичайненька пісенька та кілька сльозинок?..

Сьогодні Чаликушу назавжди помре під осіннім листям, яке влягається на сторінках щоденника, скропленого слізьми.

Нащо приховувати правду в останню мить розлуки? Цього щоденника, якого ти ніколи не прочитаєш, я писала для тебе, Кямране. Так, усе, що я оповіла тут, — то тільки для тебе. Сьогодні нарешті скажу правду: я зробила помилку, і годі її виправити. Так, незважаючи на все, я знала, що ти мене кохав і я могла б бути з тобою щаслива. Та мені здалося цього замало. Я хотіла бути дуже, дуже коханою, якщо вже не так, як люблю сама (бо це неможливо), то хоча б приблизно. А чи мала я право на таке кохання? Мабуть, ні. Я, Кямране, мала й нерозумна дівчинка. Адже ти кохаєш так, як це тобі властиво, та й закохати в себе теж можеш тільки так. Чи не правда, Кямране? Я ж не розуміла цього…

Хто знає, яка чарівлива жінка була твоя «жовта квітка»! Це я кажу не на те, аби дорікнути. Повір мені, Кямране. Якщо вона подарувала тобі щастя, я ладна в думці помиритися з нею. Хто знає, які прекрасні слова говорила вона тобі, які чудовні листи вміла писати! А я… Либонь, стала б гарною матір’ю твоїм дітям, нашим дітям. Та й по всьому.

Що люблю я тебе, Кямране, я зрозуміла вже після того, як ми розлучилися. Це не тому, що я пізнала життя або кохала інших. Ні, це через те, що все ще любила своїм серцем лише твій образ.

Довгими ночами в Зейнілер, коли вітер до самого ранку стогнав та плакав і на темному цвинтарі, і в безмежнім степу, де тоненько дзеленькають сумні дзвіночки селянських возів, і на стежинках Вербового гаю, що пахне теплим трунком маслини, — скрізь відчувала я тебе поруч зі мною і завжди жила в твоїх обіймах.

Бідний старий лікар, чиєю дружиною я стану, вважає мене цнотливою дівчинкою, білою лілією, але як він помиляється! Любов до тебе виснажила, вимучила мою душу й тіло.

Лише сьогодні розлучаємося ми, Кямране! Так, тільки сьогодні я стану вдовою… Бо дарма що так сталося. Ти, проте, завжди був трішки моїм, а я всім серцем була твоєю.

ЧАСТИНА П’ЯТА

— Присягаюся аллахом, Кямране, їхати разом з тобою— мука, та й годі. За дві години я запитував тебе про се, про те, либонь, сто раз, а тільки й чую «так» та «ні». Опам’ятайся, сину!

Віз їхав горбатою дорогою. Споночіло. Подув вітер, і Кямран одкотив коміра. Він сумно дивився на Мармурове море.

Нарешті одвів погляд від плеса, усміхнувся й сказав:

— За дві години двісті разів сказати навіть саме «так» чи «ні» — це ж таки немало.

— Гаразд, сину, але ж ти відповідав механічно, нічого й не думав.

— І справді, у вас на курорті чудовий метод лікування хворих. Та ви, либонь, знову хочете мене виснажити, примушуєте думати.

— Та тобі, соромітникові, не догодиш. Так, я й справді хочу, щоб ти думав. Тільки не для того, щоб заморити тебе. Хочу, щоб ти не думав про те інше. Та, бачу, марно. Тебе не розворушиш. Ось позавчора були ми в селі на весіллі. Скільки вражень, яких тільки людей не бачили. А хлопчаки як танцювали під зурну та давул [101]. Або як пехлівани боролися… Мені було> весело, а тобі ні. І не кажи, що в мене — очей нема.

— Як вам і сказати? Може, такий вже я вдався…

— Ба ні, сину, ти просто не помічаєш. Ось мені шістдесят скоро, а я що не день, то все молодшаю.

— Глядіть, щоб тітка Айше не почула.

— Та й нехай, що мені? Я сюди як приїхав, то старішим виглядав, аніж тепер.

Кямран усміхнувся:

— В Текірдазі востаннє я був десь років десять тому. Як зараз пам’ятаю… Був такий самий серпневий день…

Азіз-бей сплеснув у долоні.

— Ти диви, як швидко минув час! Адже твоєму синові невдовзі чотири, а п’ять років тому ти був наречений Феріде. А я й досі не второпаю, Кямране, як ти міг так без жалю вчинити… Мені й досі болить серце, як згадаю чарівний голос нашої Чаликушу, її любе обличчя… Воно схоже на троянду. З того часу минуло десять літ, а моє серце все болить, коли дивлюся в сад, що за нашою хатою. І вмиратиму, а не подарую тобі, Кямране.

— Дядьку, хіба можна говорити таке хворій людині, яку ви самі запросили на відпочинок?

— Воно-то так, але хіба я що кажу про твоє горе? Ти одружився з жінкою, яку любив, але тобі не судилося бути щасливим хоч один рік. Мюневвер захворіла, і ти три роки просидів біля її ліжка. Возив її і на Принцові острови, і в Швейцарію, тільки ж від долі не втечеш. Померла Мюневвер ще минулої зими, а ти й досі не очуняв. Глянути на тебе — хворий, та й годі. А Феріде що… Ти ж любив іншу.

Кямран гірко посміхнувся:

— Ні, дядьку. Ніхто мені не вірить та й ви дивитеся, як на дивака. Були в мене в житті захоплення, й навіть неабиякі. Та нікого я, правду кажучи, не любив так, як Феріде.

— Згубна любов, згубна пристрасть… — процідив крізь зуби Азіз-бей.

— Я ж казав, що не повірите. Ніхто не вірить. Мюжгян вже ось скільки літ гнівається й не дозволяє мені навіть вимовити ім’я Феріде. Тільки й чую від неї: «Ти не маєш ^ірава говорити про Феріде». Та й мати також, і тітка, і усі. Тільки з Нермін я можу порозмовляти про Феріде. Зараз Нермін вже сімнадцять років, а коли приїжджала Феріде, їй було тільки сім. Вона й пам’ятає Феріде ледь-ледь. Каже: «Моя сестричка в червоненькій сукні, вона розважала мене на гойдалці…» Скільки треба переговорити всього, щоб завести з нею розмову про сестричку в червоненькій сукні.

— Дивний ти, Кямране. А та ж тоді що?

— Та була хвора жінка. Вона могла померти. Коли я втратив надію бути разом з Феріде, то пожалів Мюневвер і одружився. Оце й усе.

— Та ні, тут