Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.

Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.

«Надія… — хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. — Надійка!» — І він, забуваючи за все, кинувся веред.

Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.

Нічого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добігає до дівчини.

— Надійко!

— Льоню!.. — в радісному переляці обертається дівчина, зметнувши важкими темними косами.

Дужі руки несподівано підхопили її, і вона зразу ж опинилася на міцному парубочому плечі.

— Ой, Льоню! — скрикнула, а потім розсміялась.

— І чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички інститутські? — строгим баском забуркотів Леонід. — Ану злазь мені зараз, — різко гойднувся.

— Ой, Льоню! — І дівчина ще міцніше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонід обережно поставив її на сніг, усміхнувся.

— Здрастуй, Надійко. Вреднюча моя.

— Здрастуй, Льоню. Радість моя.

Її чорні вії двома крильцями війнули вгору, і великі, щасливі, із вогким блиском очі так дивилися на хлопця, як тільки молодість уміє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтіли невеличкі ямки.

— Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцію? Я б тебе, як сонце, зустрічав би.

— Саме наші колгоспники були в місті.

— От жаль… Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?

— Пам'ятаю, Льоню. Тоді така заметіль, така заметіль крутила День як ніч став. Ніколи не думала, що доїдеш.

— Це я б не доїхав? Та ще за тобою?

— Ой, хвалько. Ти тоді валянці такі привіз, що я з головою в них пірнула.

— Путящі валянці — батька мого. Пам'ятаєш, як ми зі станції повертались?

— Швидше вітру летіла. А пам'ятаєш, як наші санчата перекинулись біля дубини?

— Перекинулись, кажеш? Ні, щось не пригадую такого.

— Пригадуєш, пригадуєш. Тільки признаватись не хочеш. Знаю тебе.

— І охота згадувати про таке, чого й не було… Надійко, а мені аж не віриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся… Похуділа ніби трохи на студентських харчах, витягнулася і ще кращою стала. — Пригорнув дівчину, поцілував у вуста, щоки і пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнасті ниточки паморозі.

— Як я скучилась, Льоню, за тобою, — тихо промовила, і очі її стали сумнішими, а на щоках затремтіли рум'янці.

— І я, Надійко. А ці дні як не свій ходив. Навіть до телефоністок почав піддобрюватися, цукерки і горіхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не твоєму батькові, а мені сердечне комюніке передали. Бо з твоїм старим ми знову погарикались. Боюсь, що він такого зятя і на поріг не пустить.

— А за що ж ви?

— За електростанцію, Надійко. Твій батько таким скупим став… Ми насілися, щоб на острівку електростанцію побудувати, а твій, заощаджуючи копійчину, понадіявся на івчанців. Мовляв, вони збудують і нам ток піде. Ну, івчанці збудували електростанцію, але малопотужну. От ми й напали на твого.

Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навіть і не здоровкається тепер.

— Нічого, Льоню. Пересердиться і почне станцію будувати. Я його знаю… Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лінуєшся? От я візьмусь за тебе.

— Приїхав контроль на мою голову.

— Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кінець залишаєш?

— Не полюбляю її, — зітхнув.

— А без математики не бути тобі командиром.

— Ні, я її таки вгризу… Вже намічається перелом.

— Довго він у тебе намічається.

— Ех, Надійко, аби це ти мені алгебру викладала, — і аж примружився від уявного щастя.

— Тоді навчив би ти?

— Очей би не зводив…

— З алгебри чи з учительки?

— 3 обох, з обох… Ой, Надійко, мені ще треба збігати до своїх комсомолят. Я швидко-швидко. І тоді підемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш, як ми в минулому році ходили? Тоді така сама місячна ніч була. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Там тепер уже день і ніч електростанція рокоче, не дає воді заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її — і аж далечінь розступиться перед тобою, і зорі Кремля засіяють тобі. Знаєш, як у Лєрмонтова: «И звезда с звездою говорит».

— Як серце із серцем. Правда? — притулилася до плеча милого, а той огорнув її надійними руками. — Біля зарогу електростанція?

— Еге ж. Там, де ми колись під човном від дощу ховались. Пам'ятаєш?

— А потім, як повертались, наш човен на бистрі перекинувся, і ми на березі сушились біля багаття. Пам'ятаєш?

— Ні. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побіжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.

— Льоню, а чого тобі так спішно треба? Це так ти скучив за мною? — удавано нахмурила обличчя і гордовито відхилилась од хлопця.

— Діло є. Завтра вдосвіта ми траву коситимемо на лузі. Наш бригадир таке надумався… Хороше це діло, Надійко. Живе, — навіть не помітив розгніваного виду дівчини.

— Зимою косити!? І я з вами піду. Громадитиму! — зразу забула, що хотіла розсердитись на Леоніда.

— З дороги відпочила б.

— Устигну. Соромно від своїх комсомольців відставати. Там їх певне всіх і побачу?

— Усіх. Я тебе на ранній зорі розбуджу, як колись у жнива.

— Сама встану.

— Сама? Ну, для чого тобі в чоловіка хліб відбивати? Я з тобою хочу разом піти.

— Тоді приходь. Не забув, у яке вікно стукати?

— Хіба таке забудеш? До кінця віку не забуду.

— А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?

— В косовицю?

— В косовицю.

— Ні, щось такого не пригадую, — і обоє весело розсміялись.

— Так разом завтра підемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? — Ясно і щасливо поглянула на хлопця.

— Де б не були, ми завжди разом. — І Леонід знову пригорнув дівчину. Потім узялись за руки і, гублячи дзвінкі разки сміху, побігли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрічався на шляху, вони опускали руки, а потім знову міцно і надійно сплітали їх. Раптом Леонід зупинився.

— Надіє, здається, мій старий іде. Ну да, він. І треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.

— Ой, Льоню, біжимо назад, — поблідла дівчина.

— А може підемо назустріч? Треба ж колись і батькам