Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Поїхали, — з жалем і болем вирвалося з грудей хлопця. Він довго слідкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах і знову підносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а піднімаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свіжими барвами і розколювалось матовою смугою ранку.

Уперто мотнувши головою, хлопець легко біжить до хати і ледве не збиває з ніг невеличку метушливу дівчинку.

— Андрію, чого ти роздягнутий бігаєш по холоді? Я мамі скажу.

— Ет, помовч мені, розумниця.

— А як простудишся?

— Нічого мені до самої смерті не буде вадити.

— А як буде?

— Ольго! — і Андрій гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього.

Дмитро, тільки-но сковзнув лижами, почув радісний приплив сили. І зараз, у дужому пориві, злітав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом.

— Куди тебе чорти несуть? — стурбовано гукнув позаду Варивон.

Дмитро навіть не оглянувся. Іще один ривок уперед, і він у захваті зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвічується іскристими обвислими сотами граніту.

Звідси за широкими плесами чистого, незавіяного льоду на багато кілометрів розтяглося низинне Забужжя, і небо над ним здавалося незмірне вищим, аніж за тими пагорбами, що залишились позаду.

Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирізьблявся чотирикутник села Івчанки, оторочений з усіх боків засніженими садами. В центрі села, над стрімкими пірамідами молодого парку, височіло кілька двоповерхових будинків — колбуд, школа, лікарня, правління колгоспу, а далі, понад рівними вулицями, неначе лялькові, біліли нові будівлі колгоспників. Здалеку все здавалось таким легким і прозорим, що без звички більше скидалось на розкішну зимову картину, закинуту серед снігів, ніж на справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскраві огні.

Дмитро рукою стер з брови самотню сніжинку і трохи подався праворуч.

Зараз він стояв на тому самому місці, де в двадцятому році його батько стрічав останні години свого життя.

— Ой, матінко моя, як тут, значить, страшно! — розчервонілий кряжистий Варивон вибрався на кручу і косо подивився униз. — Упадеш — і кісточок не позбираєш. Ой, ой! — Він перелякано замахав руками, наче справді вже валився з кручі, круто повернув лижами і, репетуючи та дивовижно присідаючи, помчав із гори до ріки. Подивишся збоку — от-от упаде чоловік: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.

— Виробляє, мов хлопчак. — Дмитро пружно, відчуваючи кожну жилку в тілі, почав спускатися слідом за Варивоном. З кожним кроком все більше і більше опускається, немовби входить у сніги, чітка панорама села, і зрештою тільки видно срібну узорчасту стіну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнуті крила доріг. Тепер на округлому, як гніздо, виступі берега яскравіше, голубим пароплавом, випливла електростанція, піднімаючи вгору п'ятикутну зорю і ранкову зірницю.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід. Перейшовши Буг, друзі опинились на льодовому просторі, покритому міцною, наче перепеченою, травою: літо цього року було дощовите, вода вийшла з берегів, і колгосп не зміг навіть викосити отаву. Так її, високу, зелену, і прихопили заморозки, перепалили морози. Поміж травою блискавкою викручувався зарічок, стрілою тягнулася довга фоса.

— Отут спробуємо! — вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, піджак, поклав його на траві і, схопивши обома руками сокиру, почав спірно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усі боки розлітались дрібні крижини, холодний пил запорошував очі, пощипував лице.

— Ти так смачно рубаєш, що й мене аж підмиває взятись за сокиру, — змінив Варивон товариша і почав вирубувати невеликі віконця для бовта. Розігрілись.

Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тісний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, і навколо держала закипіло, заклокало сиве шумовиння. З внутрішнім тремтінням прислухається Дмитро, чи не обізветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубці немудрої снасті.

— Тягни! — застигає Варивон в напруженім чеканні. — Нічого не вдарило?

Дмитро мовчки зриває з дна снасть, і швидко півмісяць її отвору виринає з води. Весело токують блакитні переливчасті струмки, і заріг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусі, і Варивон, не чекаючи, поки збіжить вода, запускає руку в снасть.

— Виблиця, Дмитре! Виблиця! — вигукує з таким тріумфом, немовби в нього в руці не рибина, а саме щастя.

— Виблиця. Невелика. — Бере в руку округлу, як долоня, рибину.

— Почин добрий. Став-но іще. А я вдарю з дальшого віконця. — І Варивон почав завзято місити бовтом воду.

На цей раз попався довгий і гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що він зразу ж тонко і жалісно запищав, звиваючись усім темним тілом. Знову немилосердно рубали лід; вода і піт об'юшували обличчя товаришів, дубіли руки, але скупий заріг туго дарував із свого багатства по одному-два в'юни.

— Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що і в топтуху не вміститься. — Сильно вдарив бовтом Варивон. — Тут ми такого менька спіймаємо! Вони саме нерестяться. Тільки ти одним льотом вихоплюй топтуху.

Але на новому місці нічого не спіймали.

— Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагідних, як я. От побачиш: зараз півтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще більша. — Варивон витягнув снасть і розвів руками: — Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигині — вся риба наша. В мішок не вмістимо. Доведеться штаненята скидати.

Вирубали нову ополонку.

— Ну, прислухайся, Дмитре, жену цілий косяк до тебе.

І не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтіло сухе держало і трепетним хвилюванням обізвалося в усьому тілі. Миттю рвонув снасть до себе.

— О! — тільки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт і побіг до ополонки. Заклекотіла вода в топтусі. Звиваючись, велика щука так била міцним крапчастим хвостом стіни снасті, що аж вигинались вони.

— А що я казав? — обома руками вихопив рибину Варивон і кинув на лід. — Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще більша. Став скоріше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься… Ти подивись, подивись, — раптом показав Варивон рукою вдалину. — Що то за