Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
звузив тобі очі. Бач, я в чини лізти не хочу. Я труженик. Я сіренький мужичок. Я тільки цабе, рябий, — знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лізе, син поміщика, вчорашній бандит, петлюрівець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролізти. І їм твої слова солодше меду. Зрозуміло?

— Я не подумав над цим!

— Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький.

— Постараюсь, товариш голово, — сказав насмішкувато, але на самоті замисливсь. Розумів: велика правда життя піднімалася в суворій мові Сніженка.

LVІІІ

Мовчки поверталися додому. Вітер, підіймаючи пилюгу і сухий лист, глухо шумів в обважнілих вітах широкого шляху, виривався на поле і двома дужими крильми летів до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вітряків. Наче макове зерно, сіялась мряка, а на ворсі піджаків матово поблискували дрібні краплинки.

Варивон скоса поглядав на товариша і тільки зрідка злісно спльовував на потемнілий шлях.

— Ти б, може, переключив третю скорість на другу? Женешся, наче з ланцюга зірвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.

Дмитро навіть не оглянувся.

«Приб'є, біс окаянний. Нізащо, ніпрощо може молодичка перетерпіти… От наградила доля характером, будь ти неладен».

Варивон, розуміючи, що насувається хмара, хотів як-небудь втягнути Дмитра обхідним шляхом у розмову. Але з того нічого не виходило. Тим-то біля самого села почав говорити прямо:

— Дмитре!

— Ну, чого тобі? — неласкаве зиркнув.

— Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобі, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.

— Ну, не тягни…

— А ти не норовись. Усякий тобі командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити.

— Що тобі про неї говорити?

— Як що? Двоюрідний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякі витребеньки. Югина не з тих, що хвоста підніме і комусь на шию почепиться… Повік не зрадить така.

— Це я сам взнаю.

— Як?

— Знаю як. По одному погляду пізнаю.

— Вірне слово?

— Вірне слово.

— Ну, тоді я не журюся. Спокійно йду до своєї Василини. На весілля приготуйся з Югиною до мене.

— Добре, прийдемо, — відповів механічно і невидющими очима поглянув на Варивона.

В селі стало затишніше. Попрощавшись із Варивоном, Дмитро повільніше попрямував додому.

«У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить». Поволі підійшов до плота. У цей час назустріч йому вийшла мати. Острах війнув в її очах, коли побачила таке напружене і злостиве обличчя сина.

— Добридень, Дмитре.

— Добридень, мамо, — і пішов до хати.

— Ти чого такий? — стала поперек дороги.

— Не застуйте, — рвучко підходить до порога і вже не чує, що позаду говорить мати. Двома міцними ривками відчиняє сінешні і хатні двері, застигає у рамці одвірка.

У хаті напівтемне і чисто. У кутку сніп житнього колосся віє устоєними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже відійшло красне літо. Прихилившись до скрині, стоїть скам'яніла Югина. Навіть не ворухнулась похилена голова, коли він увійшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.

Скільки вони так простояли одне навпроти одного — не Пам'ятає. Тільки раптом підвелося незвично прекрасне і бліде обличчя дружини, і подивились на нього правдиві очі не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором і незрозумілим подивом. А непролиті чисті сльози уже бриніли в обідках збільшених очей.

І Дмитрові враз стало соромно за себе, за свою дику злість, за напад на Григорія. Він уже не може більше дивитися в очі дружині і, водночас почуваючи, як раптом він звільняється від гнітючого тягаря, що не тільки наліг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, — тихо говорить:

— Оце так чоловіка стрічають? Чарки на столі нема, обід не стоїть. Не варила, може? Розлінувалась? — і лагідно усміхається доброю усмішкою, ніби просячи пробачення в дружини.

І Югина, що приготувалась до найгіршого, більше не може стримати сліз. Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається до чоловіка, охоплює його шию руками.

— Дмитре, дорогий…

І її голова б'ється на широких міцних грудях дружини. Вона ще не розуміє всього, що трапилось, ще внутрішній острах морозом пробігає по спині, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невіддільний від неї, що без нього опустіло б її серце, як порожній вимолочений колос.

І це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цією самою беззернистою зігнутою стеблиною. її тіло, відчуваючи на собі дужі заспокійливі руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих жінок, що вперше відчули материнство.

Вона відхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, і вражено помічає в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. І чоловік ще ближчим, дорожчим стає для неї.

— Дмитре, мій Дмитре, — тулиться до нього.

— Що, дорога? — Він, підіймаючи свою кохану на руки, цілує, її.

Докія, ставши на поріг, з подивом і хвилюванням дивиться на сина і дочку, а потім непомітно виходить у сіни. «Порозумілися. Тепер усе піде на лад, — закривши двері, ще бачить перед очима невістку й сина і зітхає: — Ні, таки Тимофій не шанував так своєї Докії…»

Частина друга

І

В морозному передсвітанку, стишуючись, весело шерехкотів лапатий, сизий сніг, і в саду без вітру перегойдувалася обважніла ткань пухнастого віття. В густому досвіті, коли все так принадно, виразно окреслюється і збільшується, здавалося — не сніг, а легкокрилі зграї птиць зліталися на синьо-димчасті розлогі крони дерев.

— Поїхали! — Дмитро зручніше засунув за пояс колун, підхопив на плече топтуху і легко, обома ногами, вскочив у металеві затиски лиж.

— Тату, візьміть мене із собою! — напівроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сінешні двері, проворно добіг до Дмитра, з надією поглянув на нього великими чорними очима.

— Акиш, малеча, до хати. На річці ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Візьме, значить, та й проковтне всього, тільки чоботи і ремінець на берег викине, — з перебільшеним гнівом накинувся на свого похресника Варивон.

— Андрію, я що сказав? — строго промовив Дмитро до сина, і той зразу ж насупився, примружуючи очі і підбираючи губи.

Варивон поглянув на розгніваний вид хлопчини і ледве не покотився зо сміху.

— Подивись, подивись на нього, — шепнув Дмитрові. — Викапаний батенько. Навіть ніздрі так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.

Дмитро через плече зирнув на сина, усміхнувся, подобрішав:

— Візьму тебе, Андрію, на річку, як потеплішає. Ну, біжи до хати — замерзнеш.

— Чого б це я замерз? — сумовитими очима поглянув на

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: