Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Хто його зна, — обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. — Хлопчик якийсь.
— Даю голову на відріз — це твій рибалка.
— Андрій?
— Андрій. Як же він міг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
— Я йому прийду!
— А ти не дуже. Твоя, горицвітівська, порода в ньому, — і Варивон кілька разів махнув у повітрі бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
— Що, неправду я говорив? — сміючись, запитав Варивон, коли Андрій з бігу перейшов на хід, з опаскою поглядаючи на батька.
— Йди вже, йди, — примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака, який нерішуче зупинився біля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув ніжними сріблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселів і бігцем кинувся до рибалок.
— Тату, спіймали щось? — в чорних блискучих очах запромінилась радість, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею.
— Скільки разів упав, поки з кручі спустився?
— Тільки один раз. О, яка щука!
— Бери її, значить, — і миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свіжина на столі.
— Добре. Я зараз, — вхопив рибину обома руками.
— Тільки обережно мені, — наказав Дмитро. — Там, де бистра — тонкий лід. Заломиться.
— Проворне бісеня, — схвально примруживсь Варивон, коли Андрій побіг льодом. — Тільки дикувате, як і ти. От Ольга в тебе — дівчина. Та за словом в кишеню не полізе.
— В тебе вдалася. Недарма з твоїх колін не злазить.
— Пішли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стільки риби набитися…
Шарудячи травою, пішли до рівної неширокої смуги льоду, зрідка отороченої напівпрозорими опуками верболозу. Дмитро зірвав суху, жилаву стеблину, перекусив міцними зубами, і присмак, і напівзабуті видіння далекого літа непомітно війнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали ті картини, що уляглися в серці, як зерно в ріллі, і відпливали, залишаючи по собі неясну тривогу і жаль.
— Заєць, заєць! — Варивон, кинувши бовта, побіг уперед. Великий вухань, міцно підкидаючи задніми ногами, стрімголов мчав із кущів на Буг. Ось він пересік ріку і зник в узбережжі. Вслід за ним іскристо задимівся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорів.
— От, жаль, Дмитре, що ми рушниці не взяли. Тут зайців, як гною.
— Завтра візьмемо. — Дивився на засніжений берег, а сам чув, як іще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове літо.
— Завтра. Теж думаєш рибалити?
— Ні.
— Зайців бити?
— Ні.
— Так прогулятись? На поле подивитися?
— Ні.
— Ні, ні. А що ж думаєш робити?
— Та щось думаю, — оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. І знову літо війнуло на нього споминами, що, здається, тремтіли у співучій сітці зернистих блакитно-сонячних дощів. Навіть повітря міцніше втягнув — так запахло грозою.
— Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фігурою біля великого шляху поставив. Якраз професія по тобі.
— Чому?
— За цілий вік не довелося б тобі й слова промовити.
— А я б тебе в цирк опреділив би. Даремно талант загибає. Ні, ні, граєш ти на сцені непогано.
— Зарікаюсь. Після ролі отого нещасного череваня, будь він неладен, в селі проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прізвисько. Так що ми завтра робимо?
— Будемо траву косити.
— Тьху на тебе!
— Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
— В тебе допитаєшся тої правди.
— Так допитуйся в когось іншого, — відповів з серцем. — Бачиш, скільки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сіно, — широко показав рукою. — Іще стільки загине: крізь цю траву туго і рідко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг і не вкосиш її — старе бадилля зразу косу затупить… А зараз у нас як худобі підстелюють?
— Погано. Бо соломи малувате, — почав здогадуватися Варивон. І раптом просіяв: — Це справді здорово, Дмитре. І підстілка буде, і гною більше буде, і худобі розкіш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скільки раніш вода виходила з берегів, замулювала і нівечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. І це неспроста. Ширше люди думати почали. І твій розум поширшав… Ото зрадіє Кушнір. Аж підстрибне, коли розповімо йому про це.
— Зрадіє, — погодився Дмитро.
— Тільки треба завтра раненько-раненько прийти косити, — оглянувся навкруги Варивон, і голос його потихшав. — Щоб хтось не попередив нас.
— Чого? Хай косять, — здивовано поглянув на товариша. — Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити?
— Нічого я не хочу, — нетерпляче відмахнувся Варивон, одначе очі його повужчали, в них замерехтіли хитруваті тіні.
— Вистачить косовиці на всіх. Чого занепокоївся?
— Діло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми перші ділом, значить, крутнули. Почин, ініціатива, — це щось таки важить! За це і почесть найбільша і чарка перша. А там хай собі косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зі своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, які у нас проворні — зразу можуть нас обігнати. Оце поки ми тут ходимо, підгляне якась ланкова і зразу догадається про наші плани. Народ пішов непосидячий. То, бувало, тітку взимку і за ноги з печі не стягнеш, а тепер вона тобі в завірюху по колбудах товчеться, по селі товчеться, на всякі наради роз'їжджає. І то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насівся якось на свою Василину, щоб більше хати трималася, а вона, значить, мені:
«Що ж ти думаєш, чоловіче мудрий, весна починається в травні? У грудні, у грудні вона білим сніжком починається. А ще й бригадир!» І така почалася самокритика, що я тихенько за шапку — і ходу з хати. Хіба ж бабу переважиш, а ще коли вона щось путяще вигадає?
— А вона добре сказала: весна у грудні білим сніжком починається, — усміхнувся Дмитро. — Так я зразу й подумав: затримай цей сніжок, а він тобі простелиться, зацвіте гречкою вліті. Знаєш, як гречка цвіте? Ніжно, ніжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвітті і в бджолі і дзвоном дзвенить — до самого обрію.
— Про що б ти міг подумати? Гречка тобі й у сні ввижається… А про траву твоя догадка — усе віддай і мало. Оце тільки дивуюсь, як Григорій Шевчик не попередив тебе? Він рідко що прогавить, — і насмішкувато покосився на Дмитра.
Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще більше розвеселявся.
— Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жінка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвіт. Заставляє більші зерна гречки вибирати. Начебто неоднакові млинці з дрібної чи великої гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче і дурно пусто гробить наші трудодні. Теж мені агроном знайшовся. Тільки портфеля не носить.
